16  липня 1990 року Верховна Рада України прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Декларація утверджувала сучасну назву держави — Україна, вводила до офіційного легітимного обігу категорію «національна держава», підкреслювала приналежність до «українського народу — єдиного джерела державної влади — громадян усіх національностей, констатувала верховенство Конституції та законів республіки на своїй території, розмежовувала владу на законодавчу, виконавчу та судову, гарантувала громадянам рівність перед законом, права та свободи, передбачені і Конституцією УРСР, і нормами міжнародного права, територіальне верховенство та недоторканність кордонів, економічну самостійність і захист усіх форм власності, економічну безпеку та національно-культурне відродження українського народу. Проголошуючи свій намір стати в майбутньому нейтральною державою, Україна заявила про своє право на власні збройні сили, внутрішні війська й органи державної безпеки, безпосередні та рівноправні відносини з іншими учасниками — суб’єктами міжнародного права, визнавала пріоритети загальнолюдських цінностей, норм міжнародного права над внутрішнім правовим полем.
Наступним кроком України на шляху до незалежності стало проголошення Верховною Радою України Акта про державну незалежність (24 серпня 1991 pоку). Верховна Рада, реалізуючи положення Декларації про державний суверенітет, урочисто проголосила незалежність України та створення самостійної Української держави — України. В одному пункті Акт проголошення незалежності України повторював положення Декларації про неподільність і недоторканність території України, а в іншому — фіксував істотні зрушення: Декларація утверджувала лише верховенство Конституції і законів УРСР на своїй території, а Акт наголошував, що на території України мають чинність винятково Конституція та закони України.
Перший всеукраїнський референдум, який відбувся 1 грудня 1991 pоку, відіграв вирішальну роль у становленні України як незалежної держави, підтвердив легітимність і надав найвищої юридичної сили прийнятому Верховною Радою Української РСР Акту проголошення незалежності України. Цей референдум довів реальну спроможність українського народу самостійно вирішувати найважливіші питання суспільного та державного життя.
На пропозицію Президента України Л. Кравчука 28 січня 1992 року сесія Верховної Ради України більшістю голосів прийняла постанову про Державний прапор України. У ній було визначено колір смуг, з яких складається прапор, та співвідношення ширини й довжини прапора.
У 1992 pоці на конституційному рівні було визначено принцип поділу влади, внаслідок чого парламент набув цивілізованого вигляду — із колективної інституції, наділеної формально необмеженою владою, почав набувати рис класичного законодавчого органу демократичної держави.
Після здобуття Україною незалежності політичний розвиток у країні дедалі більше утверджувався на шляху парламентської демократії, а боротьба різноманітних політичних сил набула політичних форм.
Головним надбанням України як незалежної держави та новою віхою в розвитку українського парламентаризму стало прийняття 28 червня 1996 року нової Конституції України. Вона є надзвичайно важливим політико-правовим документом довгострокової дії, фундаментом не лише сучасних, а й майбутніх перетворень у суспільстві, основою його консолідації. Конституція закріплює в Україні засади державної політики, спрямованої насамперед на забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя. Вона заклала серйозні підвалини для розвитку та зміцнення демократичної, соціальної та правової держави.
Сучасна законодавча діяльність Верховної Ради України як представницького органу, так само, як і інші напрями її діяльності, не може бути оцінена однозначно. Добре, що на конституційному рівні розширилося коло суспільних відносин, які регулюються на рівні закону. Тим паче що цими законами закладено основу для проведення реформ в економіці, політиці, соціальному житті країни. До того ж українське законодавство значною мірою приведено у відповідність до вимог міжнародного права, у тому числі з питань прав людини.
На шляху свого становлення Україні необхідна була людина, яка уособлювала б верховну владу в країні, була гарантом демократичного розвитку та створення правової держави і громадянського суспільства. У новітній історії України посаду Президента введено 1991 року, коли Верховна Рада ухвалила постанову «Про вибори Президента Української РСР». У чинній Конституції України (1996 рік) закріплено положення, згідно з яким «Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина» (стаття 102).
Необхідною основою економіки будь-якої держави в світі є її грошова система. Тому становлення законодавства про Національний банк України та банківську систему, яке розпочалося з моменту прийняття Верховною Радою України Декларації про державний суверенітет України та Закону Української РСР «Про економічну самостійність Української РСР» було досить закономірним. Після прийняття Верховною Радою України (20 березня 1991 року) Закону України «Про банки та банківську діяльність» Український республіканський банк Держбанку СРСР оголошено власністю України і на його базі створено Національний банк України. На законодавчому рівні було проголошено, що Національний банк України є вищою кредитною та емісійною установою держави, підзвітний Верховній Раді України і проводить у республіці єдину державну грошово-кредитну та валютну політику, координує діяльність банківської системи загалом, організовує міжбанківські розрахунки, здійснює функції резервного банку.
XXІ століття ознаменувалося визнанням цінності людини над суспільством, і Україна, як незалежна, демократична, європейська держава, підтвердила це створенням інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, який було зафіксовано в Конституції (стаття 101). У ній закріплено, що ця посадова особа здійснюватиме парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини та громадянина.
Унаслідок прийняття Основного Закону організація державної влади в Україні істотно оновилася. Щодо подальшого розвитку та вдосконалення правового механізму взаємодії Верховної Ради України з Президентом України, Кабінетом Міністрів України, органами судової влади слід зазначити, що вирішення пов’язаних з цим питань може здійснюватися в рамках не парламентської, а конституційно-правової реформи. Після прийняття чинного Основного Закону України Верховна Рада України втратила попередній статус найвищого органу державної влади та набула статусу парламенту України з якісно новими ознаками. Сьогодні вона є єдиним загальнонаціональним виборним, представницьким, постійно діючим органом законодавчої влади в Україні.
Основний Закон України визначив дві системи влади на місцях: міські державні адміністрації, які є місцевими органами виконавчої влади, та місцеве самоврядування як публічну владу територіальних громад. Це різні за природою системи місцевої влади, насамперед за функціями та повноваженнями. Так, діяльність органів державного управління спрямовується на реалізацію державної політики на місцях, а органів місцевого самоврядування — на захист інтересів населення та реалізацію суспільних інтересів. Як закріплено в Конституції, «народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування» (стаття 5). Тобто є влада народу (публічна влада), яка має складовими державну владу (законодавча, судова, виконавча) і місцеву (місцеве самоврядування).
Отже, можна впевнено сказати, що законодавча та виконавча бази для діяльності держави були цілком закладені. Апарат держави запрацював і розпочав величезну кропітку роботу із стабілізації економіки країни. Україна отримала у спадок від Радянського Союзу уламок його народногосподарського комплексу. Він виробляв лише 20 відсотків продукції, що реалізувалася на внутрішньому ринку.
Суспільство створювало товари, в яких не мало потреби. А у військово-промисловому комплексі, котрий завантажував 40 відсотків виробничих потужностей, замкнутий цикл виробництва становив узагалі 3 відсотки.
Україна у складі СРСР мала згубний для неї платіжний баланс. Вона споживала лише дві третини виробленого нею ВВП.
І з цього гібриду належало створити національну ринкову економіку, до того ж на руїнах командно-адміністративної системи.
Але ми пройшли шлях від крайньої нижньої точки у 1993-му: падіння ВВП — на 23 відсотки, інфляція — понад 10 тисяч відсотків, і до нинішньої: зростання ВВП за останні три роки — на 20 відсотків, інфляція — на рівні лише 5 відсотків.
Рушійним важелем для поліпшення економіки були економічні програми уряду та Президента. За президентства Леоніда Макаровича Кравчука можна виділити такі: «Програма Кабінету Міністрів із виходу з кризи і стабілізації економіки» (березень 1992, KM (Фокін), «Основи національної економічної політики» (квітень 1992, Державна дума (Черняк, Ємельянов), «План дій та заходи для поглиблення економічних реформ» (вересень 1992, KM (Фокін), «Основи програми економічних реформ уряду України. Програма надзвичайних економічних заходів із стабілізації економіки України та термінових економічних перетворень» (грудень 1992, KM (Л. Кучма, В. Пинзеник), «Про соціально-економічне становище в Україні та заходи щодо його стабілізації, соціального захисту населення, вдосконалення роботи Верховної Ради в умовах, які склалися» (лютий 1993, ВР), «План дій уряду з реалізації «Основ економічної політики на 1993 рік» (лютий 1993, KM), «Програма діяльності уряду на вересень—грудень 1993 та 1994 роки» (вересень 1993, KM (Л. Кучма), «Державна програма демонополізації економіки та концепція соціального захисту населення» (грудень 1993, KM (Звягільський), «Програма макроекономічної стабілізації економіки України» (вересень 1994, KM для МВФ).
Програм було прийнято чимало, та не всі вони давали бажані результати. Економіка котилася вниз, падав ВВП. Потрібен був економічний переворот, який скинув би стару пострадянську систему і повів нас до західної стабільності.
Наближалися вибори, на яких український народ більш ніж переконливо показав свій вибір в особі Леоніда Даниловича Кучми.
Майже три місяці новообраний Президент України вивчав стан справ. За його дорученням десятки науковців, господарників та експертів підготували за цей час об’ємний документ: «Про основні засади економічної та соціальної політики». 11 жовтня 1994 року Л. Кучма звернувся до парламенту з доповіддю «Шляхом радикальних економічних реформ», яка грунтувалася на ідеях цього документа.
Як Прем’єр-міністр, 
Л. Кучма не раз запитував у Верховній Раді, яке суспільство треба будувати в Україні? Провальний досвід перших років незалежності переконав його (як і багатьох інших), що дієслово «будувати» не властиве новій історичній реальності. Будували директивну економіку. Тепер слід було відкинути стереотипи формаційної теорії і дати простір ініціативі кожної працюючої в ринковому середовищі людини. Разом з тим завданням держави було, спираючись на об’єктивні закономірності ринку, здійснювати сильну економічну і соціальну політику.
Трансформацію суспільства Леонід Кучма тепер розглядав не як примітивну реставрацію капіталізму, а як утвердження соціально спрямованої ринкової політики. Переосмислення соціально-економічної перспективи політичною елітою України мало колосальне значення, тому що створювало передумови для посилення керованості економічними процесами з боку держави.
Ринкові реформи були неможливі без міцної грошової одиниці. Тому з осені 1994 року уряд почав готуватися до запровадження в обіг повноцінної національної банкноти — гривні. Однак ситуація для негайної грошової реформи залишалася несприятлива. Лібералізація економічного життя, яка почалася після запровадження 24 жовтня 1994 року Національним банком єдиного ринкового валютного курсу, призвела, як і 1992 року, до зростання цін. Поки ціни, а разом з ними й заробітні плати та соціальні виплати, не стабілізувалися, відмовитися від купоно-карбованця було неможливо. Кожен громадянин України став мільйонером. Проте знецінені мільйонні купюри швидко танули в гаманцях. У кампанії ваучерної приватизації, яку розпочав український уряд, майже кожен громадянин став власником «цінних паперів». Однак новоявлені мільйонери і капіталісти залишалися злидарями.
У 1996 році з’явилися нарешті перші ознаки економічної стабілізації: зміцнилася фінансово-банківська система, вдалося впоратися з інфляцією. 2 вересня того року в обіг була запроваджена гривня. Створено умови для припинення витоку вітчизняних капіталів за кордон. Країни з перехідною економікою могли використовувати два методи фінансової стабілізації — активний і пасивний. Активний метод полягав у жорсткому «прив’язуванні» своєї валюти до однієї з високоліквідних валют Заходу або «кошика валют». Така валютно-фінансова політика була ефективна за наявності сильної виконавчої влади та її надійної взаємодії із владою законодавчою. Використовуючи її, країни Балтії забезпечили високі темпи економічного зростання за мінімуму інфляції.
Україна, однак, використовувала для фінансової стабілізації пасивний метод, тобто політику гнучкого валютного курсу, який визначався взаємодією ринкових сил, вільних від адміністративних обмежень. Такий валютний режим збалансовував реальний попит на іноземну валюту з її пропозицією, компенсував внутрішню інфляцію, сприяв нагромадженню валютних резервів Нацбанку і підвищував конкурентоспроможність товарів вітчизняного виробництва.
Позитивні якості вільного валютного режиму на цьому, власне, й закінчилися. І уряд, і всі громадяни нерідко ставали іграшками у сліпій грі цін світового ринку. Зокрема, здійснений у серпні 1998 року російським урядом дефолт (відмова виплачувати фінансові зобов’язання) показав колосальну залежність української економіки від стану справ у Росії. За короткий період гривня знецінилася вдвоє. Відповідно піднялися ціни, у тому числі на товари народного споживання. За стабільного рівня зарплат і соціальних виплат це призвело до істотного падіння рівня життя. З другого боку, знецінення гривні зробило її більш відповідною реальній купівельній спроможності. Це дало змогу покінчити з натуральним обміном (бартером) у внутрішній торгівлі. Ринкові реформи здійснювалися за обмеженої законодавчої бази, переважно за допомогою президентських указів. Проте вони здійснювалися, і перед Україною вперше відкрився шанс дістати позику. Раніше ніхто їй не давав грошей під системні перетворення. Україна залишалася єдиною з країн СНД, яка не отримувала кредитів МВФ.
Після падіння тоталітаризму економіка залишалася державною. Тому демократична держава не могла позбутися властивих для її тоталітарної попередниці патерналістських функцій. Разом з тим у неї не було можливості здійснювати ці функції добре. Саме вичерпання такої можливості обумовило у 80-х роках спочатку катастрофічне загострення системної кризи, а потім і крах тоталітарного режиму. Тому головним напрямом трансформації суспільства було реформування відносин власності.
За 1991 — 1993 pоки у приватну (в тому числі кооперативну) власність перейшло 3,6 тисячі підприємств, переважно дрібних. Результати приватизації виявилися набагато гіршими, ніж під час запровадження нової економічної політики у 1921 — 1923 pоках. За сім десятиліть відбулася не одна зміна поколінь. Навичками приватного підприємництва і капіталом для викупу об’єктів приватизації володіли лише малочисельні кооператори або ділки «тіньової економіки», що існувала і в радянські часи.
Стратегія широкої приватизації вперше була викладена в поданому до Верховної Ради документі «Про основні засади економічної та соціальної політики» (жовтень 1994 року). Головним у новій економічній політиці ставав принцип керованого формування за участю держави сучасних ринкових механізмів. Це давало змогу здійснювати демонтаж адміністративних важелів управління.
Підприємницька діяльність підривалася нестабільним податковим законодавством і постійно зростаючим пресом податків на тих, хто не міг їх уникнути. З одного боку, було встановлено найвищу в світі ставку прибуткового податку з фізичних осіб. З другого — у 1996 році майже 11 тисяч підприємницьких структур у галузях, де оберталися колосальні кошти (нафта, газ, електроенергія, метал, хімія, цукор і спирт), взагалі не платили податків. Прийняті парламентом закони звільняли їх від оподаткування, якщо вони мали статус спільних підприємств або працювали на давальницькій сировині. У другій половині 90-х років була створена сучасна податкова служба. Вона спромоглася істотно збільшити надходження до бюджету, незважаючи на зменшення максимальної ставки прибуткового податку з фізичних осіб з 90 до 40 відсотків. Було істотно послаблено податковий прес на підприємства малого бізнесу, знижено податкове навантаження на фонд заробітної плати.
На початок 2000 року форму власності змінили понад 65 тисяч підприємств та організацій. Понад 70 відсотків загального обсягу промислової продукції вироблялося на недержавних підприємствах. Ці показники досить істотні, хоч поступаються іншим посткомуністичним країнам. Не можна забувати про постійну боротьбу навколо ринкових реформ між виконавчою і законодавчою владами. Верховна Рада трьох скликань ставилася до реформ переважно з упередженням і влаштовувала приватизаційним процесам справжню обструкцію. Жодна з програм приватизації не була нею затверджена. Відносини власності й досі не захищені законодавством належним чином, унаслідок чого в Україну не надходять у достатніх кількостях іноземні інвестиції.
Україна має найвищий серед європейських країн показник землезабезпеченості: понад півгектара орної землі в розрахунку на душу населення. Природні умови для сільського господарства — чудові. Українець — хлібороб за покликанням. Не випадково, тікаючи від аграрного перенаселення, українські селяни не влаштовувалися в найближчому місті, а їхали світ за очі на вільні орні землі, іноді аж до берегів Тихого океану.
Однак 1990 року 3,5 мільйона колгоспників і понад мільйон працівників радгоспів та інших сільгосппідприємств України не справлялися з постачанням міста продуктами харчування. Значно менша щодо всього населення чисельність працюючих на землі у високорозвинених країнах забезпечувала будь-який попит. У чому тут справа? Вичерпну відповідь завжди давали колгоспні базари. Селяни, коли вони працювали на величезних земельних масивах колгоспів і радгоспів, використовуючи водночас машинну техніку, не могли нагодувати місто. Ці самі селяни, працюючи без машин у вільний від основної роботи час на кількох сотках присадибної ділянки, були спроможні заповнити базари всім, чого потребував споживач. Відповідь полягала в тому, що земля повинна мати господаря, а не працюючого з-під палки найманця. Розуміння того, що колгоспно-радгоспний лад не має майбутнього, прийшло до багатьох представників української політичної еліти досить рано. Восени 1991 року уряд запропонував Верховній Раді план перетворень. Передбачалося, що за 1992 рік колгоспи мають бути перетворені на асоціації або господарські товариства. Декларувалося право кожного колгоспника на вихід з колгоспу і створення власного господарства.
На зламі 1991 — 1992 років було зроблено нібито великі кроки в напрямі реформування аграрних відносин: Верховна Рада прийняла закони «Про селянське (фермерське) господарство» і «Про форми власності на землю». Проголошувалося, що поряд із державною можуть існувати колективна і приватна форми власності на землю, до того ж усі вони є рівноправними. Тобто законодавчо спростовувався один з найголовніших постулатів комуністичної доктрини — про необхідність націоналізації всієї землі.
У другому з названих законів запроваджувалося поняття колективної власності на землю. Було зрозуміло, що Верховна Рада хоче надати право власності колгоспам, якого вони не мали в радянські часи. Проте такої форми власності об’єктивно не існувало (акціонерна власність є однією з форм приватної). Як колгоспники могли б реалізувати право колективної власності: чи кожний з них окремо, чи загальними зборами колгоспу більшістю голосів, чи делегуванням цього права правлінню або голові? У кожному з названих варіантів колективний або індивідуальний землекористувач фактично одержував право приватної власності. Категорія колективної власності на землю була такою ж абстракцією, як категорія суспільної власності з міфічного арсеналу політекономії соціалізму. Вона свідчила, що парламентарії перебували ще в полоні ідеологічних стереотипів радянського минулого.
Практично одночасно Верховна Рада прийняла Закон «Про колективне сільськогосподарське підприємство». На цій законодавчій базі на кінець 1994 року виникло 6,5 тисячі КСП з правом власності їх членів на частку майна (паю), а також понад тисяча селянських спілок та кооперативів. Проте відносини між державою та КСП і всередині КСП залишалися переформованими. З паювання виключали землю — основний засіб виробництва. Фактично колективним сільськогосподарським підприємством просто назвали ті самі колгоспи і радгоспи.
Перетворенням у сільському господарстві поклав початок прийнятий у листопаді 1994 року президентський Указ «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва». Передбачалося розв’язання трьох головних проблем: приватизації, оцінки і ринку землі.
Уперше за 12 років розпочалася реалізація концепції України як транзитної держави. Маю на увазі, насамперед, будівництво європейських автобанів, що означає тисячі нових робочих місць у країні. Запустили швидкісні потяги, що з’єднали столицю з найбільшими містами України. Відновили авіасполучення всередині країни.
Дуже важливо, що позитивні зрушення відчуваються і в високотехнологічних галузях, зокрема — прискорення прогресивних структурних змін. Це виявляється у швидкому зростанні обсягів обробної промисловості та машинобудування. Маємо констатувати, що наша економіка розвивається переважно не за рахунок сировинного чинника. Це дає підстави сподіватися на подолання негативних процесів кризового періоду.
Досить тривожним до недавнього часу залишалося питання «тіньової економіки», яку частково вдалося подолати лише запровадженням Указом Президента від 27 грудня 2002 року державної монополії у сфері контролю за виробництвом та обігом спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів — дало миттєвий конкретний результат, який просто вражає.
Із введенням голографічної акцизної марки протягом місяця бюджетні надходження з виготовлення та імпорту лише алкогольних напоїв та тютюнових виробів збільшилися на 80 мільйонів гривень, а протягом року ця цифра зросла до одного мільярда гривень, і це тільки початок.
Якщо ж узяти до уваги, що завдяки указу з «тіні» буде виведено значну частину ринку алкогольних напоїв та тютюнових виробів, потенційне збільшення надходжень до бюджету сягатиме кількох мільярдів гривень на рік.
Важливий внесок у розвиток незалежної української економіки зробив і не перестає робити й далі теперішній KM на чолі з Віктором Януковичем. Чого коштує розроблена програма діяльності Кабінету Міністрів України «Відкритість, дієвість, результативність» відповідно до положень послання Президента України до Верховної Ради України «Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного і соціального розвитку України на 2002 — 2011 роки».
Аналіз наданих Кабінетом Міністрів України матеріалів свідчить про те, що уряд України, незважаючи на складність ситуації, здійснив конкретні дії, що сприяли як створенню передумов для прискорення економічного зростання, так і його реальному зростанню, реальним зрушенням на краще в усіх сферах суспільного життя.
Програма діяльності Кабінету Міністрів України розроблена відповідно до Конституції України та положень послання Президента України до Верховної Ради України «Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного і соціального розвитку України на 2002—2011 роки».
Мета урядової політики — підвищення якості життя населення, забезпечення прав і свобод громадян, створення можливостей для вільного розвитку особистості на основі сталого економічного зростання. Дії уряду спрямовано на створення умов для наближення до європейських стандартів в усіх сферах суспільного життя та майбутнього членства України в Європейському союзі. Основою політичної стабільності в державі та гарантією дієздатності уряду є взаємодія законодавчої та виконавчої гілок влади.
Протягом останніх трьох років досягнуто незаперечних позитивних зрушень в економічному та соціальному розвитку країни. Валовий внутрішній продукт за 2000—2002 роки збільшився на 20,9 відсотка, промислове виробництво — більш як на третину, продукція сільського господарства — майже на чверть.
Випереджальними темпами порівняно з валовим внутрішнім продуктом збільшувалися реальні доходи населення. Зростання ВВП відбувалося за низького рівня інфляції та в умовах пожвавлення інвестиційних процесів. Забезпечено стабільний курс гривні, позитивне сальдо платіжного балансу, розширення кредитування реального сектору економіки, накопичення валютних резервів, виконання зобов’язань із сплати зовнішнього боргу. Проте досягнута макроекономічна стабілізація поки що не стала надійним чинником підвищення добробуту громадян та якості життя, розв’язання найболючіших проблем у соціальній сфері.
Конструктивна співпраця між Верховною Радою та Кабінетом Міністрів сприяє забезпеченню результативності реалізації заходів, визначених у програмі.
З 2000 до 2003 року середньорічна заробітна плата в Україні зросла із 230 до 462 гривень. Нині вона перевищує 500 гривень, у тому числі в промисловості — до 654, на транспорті — 772. На багатьох підприємствах середньомісячний рівень оплати праці перевищує 1000 гривень. Це добре. Але зроблене має розглядатися лише як перші кроки. Наше завдання — протягом найближчих років створити об’єктивні передумови підвищення заробітної плати щонайменше до 300 євро на місяць. Потребує максимальної уваги і проблема зайнятості. І в цьому питанні маємо позитивні зрушення. За чотири роки економічного зростання рівень безробіття знизився на 27,8 відсотка. Відчутно поліпшилася структура зайнятості.
На порядок денний сьогодні виносяться і проблеми докорінної перебудови житлової політики — невідкладне проведення житлово-комунальної реформи і формування ефективного конкурентного середовища у цій сфері, забезпечення всього комплексу умов, відчутне розширення житлового будівництва, у тому числі за рахунок іпотечного кредитування. Водночас потрібно розширювати практику державної підтримки кредитування житлового будівництва, насамперед для молоді та військовослужбовців.
Жорстка політика подолання економічної кризи, яка раніше домінувала, не могла безпосередньо пов’язуватися з відповідними завданнями. Перехід економіки до фази зростання створює об’єктивні передумови для внесення істотних коректив і до цієї сфери суспільного розвитку. Йдеться не лише про істотне посилення соціальної спрямованості курсу реформ, а й про її перетворення на важливий інструмент прискорення економічного зростання, зміцнення злагоди і порозуміння в суспільстві. Той факт, що зростання продукції машинобудування більш як удвічі забезпечувалося насамперед за рахунок нарощування випуску наукоємних галузей, є переконливим доказом того, що науково-технічний комплекс нашої держави є не лише дієздатним, а й достатньою мірою конкурентоспроможним. Ідеться про потенціал не лише внутрішнього оновлення діючих виробничих потужностей (а їх зношеність перевищує 60 відсотків), а й, що особливо важливо, — про задоволення відповідних потреб зовнішнього ринку. Постіндустріальні країни такого сегмента економіки не мають. Вони його значною мірою ліквідували. Їхня спеціалізація —постіндустріальна продукція. Однак країнам периферійної зони (а це понад чотири п’ятих всього населення земної кулі), у тому числі й країнам СНД, потрібна передусім продукція індустріального модернізму. Наш машинобудівний комплекс здатний працювати на те, щоб максимально заповнити відповідну нішу. Лише минулого року український експорт продукції машинобудування зріс на 38,3 відсотка. Зростає його частка і в торгівлі з країнами СНД. Україна поступово перетворюється на центр машинобудування на теренах певного простору. Цю тенденцію потрібно стимулювати відповідною державною політикою. Винятково важливу роль відіграли укази Президента та відповідні закони 1998—1999 років щодо стимулювання металургії, сільського машинобудування, судно- та літакобудування, легкої та харчової промисловості, танкобудування та інші. Якщо у 1999 році доходи зведеного бюджету, Пенсійного фонду та фондів державного соціального страхування становили 34,6 відсотка ВВП, то за наслідками минулого року — 40,5 відсотка.
За наявними прогнозами, надходження прямих іноземних інвестицій в Україну до 2015 року має зрости порівняно з 2003 роком в 4—5 разів і становити 1,5—2,0 мільярда доларів за рік. Минулого року приріст іноземних інвестицій становив майже 1,2 мільярда доларів. Тож ідеться про цілком реальну перспективу.
Сьогодні макроекономічна стабільність в Україні є однією з найнадійніших не лише на пострадянському просторі, а й серед усіх інших країн з перехідною економікою. Протягом останніх років рівень «тінізації» української економіки знизився з 45 відсотків у 1997 році до 34—35 відсотків — у минулому. Звісно, що йдеться про орієнтовні експертні оцінки. Водночас їх рівень залишається ще занадто високий. Він перевищує критично допустиму межу. До ключових у механізмі вдосконалення відносин власності зараховую проблему логічного завершення земельної реформи, здійснення на цій основі докорінної перебудови економічних та фінансово-кредитних відносин на селі. Неймовірними зусиллями вдалося не лише зруйнувати підвалини тоталітарної системи, покласти край однопартійній системі та ідеологічному монополізму, а й закріпити основні компоненти демократичного устрою: вільні вибори, розподіл між трьома гілками влади, багатопартійність і парламентаризм, свободу слова, ідейний та політичний плюралізм, незалежні засоби масової інформації, регіональне та місцеве самоврядування. Все це не прийшло само собою. Це добре знають і нинішні «опоненти». Проте це поки що лише інституційні атрибути демократії, які потрібно наповнити конструктивним змістом.
У  міжнародній політиці Україна, незважаючи на те що вона є молодою державою, добилася чималих результатів і кожного року підтверджує довіру і повагу до себе.
З січня 1992 року Верховна Рада бере участь у роботі Парламентської асамблеї ОБСЄ, в центрі уваги якої — питання зміцнення безпеки та стабільності в Європі. Протягом 1994—2001 років представники України брали активну участь у роботі щорічних сесій і засідань генеральних комітетів асамблеї. Після набуття статусу повноважного члена Парламентської асамблеї Ради Європи (жовтень 1995 року) делегація Верховної Ради України постійно співпрацює на щорічних сесіях асамблеї та бере участь у засіданнях її комітетів. За цей час члени делегації не раз виступали з трибуни асамблеї з широкого кола політичних, соціально-економічних і гуманітарних питань.
Перша сесія Генеральної асамблеї ПА Чорноморського економічного співробітництва, в якій взяли участь голови та делегації дев’яти парламентів — засновників асамблеї, відбулася в червні 1993 року в Києві. Відтоді постійна делегація Верховної Ради України бере участь у генеральних асамблеях ПАЧЕС, одній із тих міжнародних організацій, де Україна відіграє важливу роль.
З червня 1996 року Україна представлена в роботі Центральноєвропейської ініціативи як повноправний член цього об’єднання. Важливим аспектом міжпарламентської співпраці в цьому напрямі стала, зокрема, участь представницької делегації Верховної Ради України в Конференції керівників парламентів держав—членів ініціативи (1997 рік).
Співробітництво Верховної Ради України з Міжпарламентським союзом обмежувалося епізодичною участю представників Верховної Ради України у щорічних сесіях Союзу через невирішення питання формалізації членства вищого законодавчого органу України в цій найбільшій міжпарламентській організації.
Членами Європейської міжпарламентської асамблеї православ’я (ЄМАП) є парламентські делегації перелічених нижче держав: Вірменії, Болгарії, Грузії, Югославії, Греції, Естонії, Кіпру, Латвії, Білорусі, Чорногорії, Молдови, України, Румунії, Росії, Фінляндії. Спостерігачами є делегації Албанії, Казахстану, Польщі, Словаччини, Чехії. Верховний орган асамблеї — пленум парламентських делегацій держав-членів. ЄМАП засідає раз на рік (у червні), в країні та місті, визначених асамблеєю. Кожна держава-член має на пленумі один голос, який висловлюється керівником парламентської делегації, і цей керівник, по суті, висловлює відповідальну думку своєї країни з кожного обговорюваного питання. В Україні в січні 1999 року відбувалася міжнародна конференція ЄМАП (Одеса), де було підкреслено прагнення України брати активну участь у створенні нової моделі міждержавних відносин, що грунтуються на принципах християнства, закріплених у статуті ЄМАП.
Одним із пріоритетів у комплексі двосторонніх міждержавних відносин є розвиток співпраці з країнами—сусідами України. Свідченням цього є постанова Верховної Ради України (березень 1999 року) про вступ України до Міжпарламентської асамблеї Співдружності Незалежних Держав.
Парламент України підтримує регулярні контакти з об’єднанням 16 держав—членів НАТО — Північноатлантичною асамблеєю. Однією з форм взаємозв’язків Альянс—Україна є організація та проведення за участю українських парламентаріїв тематичних семінарів та інших заходів.
Верховна Рада України також підтримує зв’язки з Парламентською асамблеєю Західноєвропейського союзу: українські законодавці беруть участь як спостерігачі в сесіях цієї інституції, де аргументовано виступають за надання Україні статусу асоційованого партнера ЗЄС.
Співробітництво Верховної Ради України регулярно здійснюється і з міжпарламентськими об’єднаннями, до яких Україна не входить як офіційний член.
Нині є всі підстави стверджувати, що загалом міжнародна діяльність Верховної Ради протягом останніх років значною мірою спричинилася до визнання України як рівноправного члена світового співтовариства.
Важливим визначальним кроком стало підписання у травні 1997 року в Києві Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією.
А загалом серед здобутків за ці роки можна виокремити те, що люди стали вільніші у своїй поведінці, у правах на отримання інформації. І взагалі, життя стало менш регламентованим. Нарешті сформовано покоління людей, котрі вважають незалежну державу своєю. Україна як незалежна держава відбулася, вона визнана у світі.
Ігор ШАРОВ, керівник фракції політичної партії «Трудова Україна» у Верховній Раді України.