На сьогодні доволі часто звучить вимога висловити недовіру Генеральному прокурору України Яремі В. Г. Йому дісталася нелегка ноша очільника одного з найвпливовіших відомств нашої держави. Про правові аспекти проблеми редакція попросила висловити свою думку колишнього виконувача обов’язків Генерального прокурора та народного депутата, доктора юридичних наук, професора Олега Михайловича Литвака.
Литвак: Нагадаю, що інститут недовіри Генеральному прокурору створено під прапором парламентського контролю. У нашому вітчизняному варіанті він інколи виглядає як інструмент тиску на головного процесуального посадовця держави, оскільки на практиці реалізується неймовірно просто. Тобто політична чи ситуативна більшість у парламенті, у разі незгоди з тим чи іншим прокурорським рішенням, може будь-якої миті, без елементарного правового обґрунтування, поза межами належної законної правової процедури позбавити його посади.
Такий спрощений підхід постійно висить над Генеральним прокурором дамокловим мечем. Кожен із новопризначених генеральних, з огляду на такі перспективи, часто вимушений думати не про законність і об’єктивність, а робити все, щоб подобатися впливовим політичним силам і їх лідерам. На превеликий жаль, цьому прикладу вимушена слідувати вся прокурорська система.
Це дуже небезпечно, оскільки в умовах реформування такої впливової державної структури, як прокуратура, кожен крок незаангажованого і рішуче налаштованого її очільника може викликати непередбачувану реакцію політиків чи олігархів. І це незважаючи на те, що нещодавно кандидат пройшов відповідну процедуру узгодженого між Президентом і Верховною Радою призначення на посаду за підтримки конституційної більшості народних депутатів.
У цій площині намагання нового керівництва Генеральної прокуратури здійснити певні прогресивні кроки перебувають, по суті, під постійною загрозою. Тим більше, що існуюча система організації прокуратури дуже часто зводила нанівець усілякі зусилля щодо демократизації прокурорської діяльності та створення реальних гарантій незалежності прокурорів.
На превеликий жаль, цьому завжди сприяло і те, що влада розглядає прокуратуру як одну із силових структур, яка має виконувати її вказівки щодо наведення порядку в державі.
Уже мало хто пам’ятає, що наділений конституційним статусом прокурор має бути незалежним від будь-кого, керуючись лише Законом і Совістю.
Якраз це у подальшому розвитку вітчизняної прокуратури повинно бути основним орієнтиром. Для цього зовсім недостатньо лише переконувати можновладців у їх неправоті, а через послідовне унормування міняти саму філософію прокурорської діяльності.
Недвозначною стосовно інституту недовіри є позиція Європейської комісії за демократію через право (Венеціанська комісія), висловлена у висновку №735/2013 від 19 вересня 2013 року щодо одного з проектів Закону України «Про прокуратуру».
Дослівно:
«14...стаття 122 Конституції передбачає, що парламент може висловити вотум недовіри Генеральному прокурору України. Останній не є частиною уряду, тому парламент не повинен мати права висловлювати вотум недовіри, який є чисто політичним інструментом».
«...Генеральний прокурор повинен бути звільнений тільки за серйозні порушення закону, в результаті справедливого слухання».
Таке «справедливе слухання», на наш погляд, може бути забезпечено лише відповідною компетентною державною інституцією, наприклад, Верховним Судом України, оскільки лише суд має право давати оцінку процесуальним діям прокурора у відповідному обґрунтованому висновку, який може розглядатись як підстава для порушення процедури недовіри Генеральному прокурору.
Проте, на нашу думку, і це не вихід, оскільки саме існування інституту недовіри буде постійною спокусою для чинення тиску на прокурора. А тому, на наш погляд, найдоцільніше виключити цю норму з Конституції України, як таку, що суттєво загрожує незалежності Генерального прокурора та і всієї прокурорської вертикалі.
