Мало хто пам’ятає, але одним з аргументів потреби в реставрації капіталізму в Україні був перекіс нашої економіки у бік важкої індустрії. Мовляв, хоч би скільки ми виробляли чавуну і сталі на душу населення у країні, життя наше від цього не поліпшиться.
Як і колись, провідне місце у вітчизняному виробництві посідає ЧМ. Тільки от якщо раніше до 85 відсотків її продукції використовували усередині країни, то сьогодні все навпаки: експорт металу став економічним наркотиком і для галузі, і для держави. Та ось торгуємо ми у кращому разі слябами і заготовкою для сортового прокату. У гіршому — взагалі металобрухтом. Якого, до слова, у країні практично вже не залишилося. Виготовлення арматури і катанки за міжнародними стандартами (у сенсі упаковування і маркірування) на знаменитій «Криворіжсталі» вважається мало не подвигом. А калібрований прокат залишається золотою мрією ідіота...
Проте тимчасове зменшення фіскального гніту (процентних ставок з ПДВ і податку на прибуток), списання віртуальних (у розумінні неможливості покриття) бюджетних недоїмок обернулися надходженням до скарбниці від металургів реальних платежів.
Саме зароблені металургами гроші стабілізували і внутрішній, і зовнішній державний борг. Саме металурги забезпечили сьогоднішні темпи зростання ВВП та виробництва. І за це їм низький уклін.
Питання, чи надовго? Аж ніяк ні. Уже сьогодні темпи зростання виробництва різко знизилися. У наших керманичів учора забракло політичної волі перевести на «експеримент», точніше створити нормальні економічні умови для внутрішніх споживачів металопродукції.
Поповзли вгору ціни на енергоносії, електроенергію, транспортні перевезення тощо. Усім, зокрема і державі, що згорнула експеримент, захотілося урвати додаткову частку від металургійного пирога.
Одержуваних прибутків для технологічного переоснащення галузі, як і колись, катастрофічно не вистачало. Власні ресурси, раніше нагромаджені в офшорах і завезені в країну за мудрими схемами приватними компаніями, котрі стали господарями приватизованих підприємств, скінчилися. Банківські ставки на кредити, як і раніше, для реального виробника непосильні. Левова частка інвестицій на металокомбінатах і заводах йде на капітальні ремонти і підтримку у дії потужностей, котрі виробляють ... ті самі напівфабрикати!
Конкурентоспроможність на зовнішньому ринку підтримується знов-таки антисоціальним економічним допінгом —дешевиною робочої сили. Якщо в 1990 році частка оплати праці в собівартості тонни виробленого в Україні металу становила 18—24 відсотки, то сьогодні — не вище 8 відсотків. Ціна на металургійну калібровану продукцію (на ті самі колісні пари, рейки, стрілочні переводи, прокат для машинобудівників тощо) на внутрішньому ринку цього року зросли багаторазово, що автоматично звужує платоспроможний внутрішній попит, і так задавлений «чистотою і прозорістю» економічної політики, здійснюваної державою. То, може, час цю політику докорінно змінити?
