Є така усталена теза, практично аксіома: головне геополітичне значення поновлення в 1991 році української незалежності й подальшого існування нашої держави полягає в тому, що справді незалежна Україна унеможливлює відродження нової російської імперії в будь-яких її іпостасях. Проте останнім часом Україна впевнено й швидко вповзає під не вельми презентабельного кожуха російського політичного та економічного впливу.
Узаконений у квітні цього року вступ до Єдиного економічного простору з Росією, Білоруссю й Казахстаном, де Москва гарантовано матиме домінуючу роль; монополізація українського ринку енергоносіїв російськими компаніями, всі можливі наслідки чого наочно довело стрімке травневе підвищення цін на пальне; фактично відмова від розв’язання просто кричущої потреби диверсифікації джерел постачання енергоносіїв та здача росіянам нафтопроводу Одеса—Броди; сумнівний продаж стратегічних об’єктів російським компаніям — усе це та багато що інше ставить під величезний сумнів здатність України зберегти економічну незалежність уже в найближчому майбутньому.
Внутрішній розвиток України, чия влада чітко усвідомлює свою цілковиту чужість європейським цінностям і власну несумісність з такими поняттями, як демократія, права людини, громадянське суспільство, — все це призводить до посилення політичної залежності від Росії, де шукають і знаходять розуміння та підтримку наші державні мужі. Отож подальше брутальне звуження демократичних прав і свобод лише поглиблює прірву між Україною та Європою, що цілком вигідно Москві: вона незмінно підтримує й заохочує такі процеси всіма доступними їй способами. «Об’єднуючись, ми підвищуємо нашу конкурентоспроможність. Це розуміємо не лише ми, але й серйозні люди, наші партнери «за бугром». Їхня агентура і всередині наших країн, і поза ними всіляко намагається скомпрометувати інтеграцію Росії та України», — заявив на останній з Леонідом Кучмою зустрічі російський президент Володимир Путін, когось змусивши пригадати риторику часів «холодної війни», а когось — «блатний» жаргон. Цю заяву Путін зробив саме того дня, коли стало відомо про вилучення з української військової доктрини положень, що стосуються вступу нашої держави до НАТО та Європейського союзу як мети.
Цього року Росія має унікальну можливість прибрати до рук «контрольний пакет» акцій української незалежності. Щоб зрозуміти, кого в Москві бачать людиною, здатною остаточно повернути Україну під незаперечний кремлівський вплив, варто погортати російські газети та подивитися російське телебачення.
Але оскільки за старою радянською традицією (яка процвітає і в незалежній Україні) перед великими державними святами слід випромінювати оптимізм, то не можна не зазначити: у будь-якому разі Україна як держава навряд чи зникне з географічної карти світу. Навряд чи стануть можливі нові союзи чи «возз’єднання» — зараз XXІ століття, є значно сучасніші та дешевші способи тримати на короткому повідку слухняного сателіта. І День незалежності, і синьо-жовтий прапор, і «Ще не вмерла...» — все буде дозволено і гратиме таку роль, як червоні шаровари за радянських часів. Ті, кому цього досить, можуть не турбуватися.
Протягом останнього року Україна стрімко втрачає своє справді унікальне геополітичне значення. Втрачає і надію вирватися з євразійського полону й повернутися до великого європейського дому. Не розширення Європейського союзу, а поновлення російської імперії, критичне збільшення впливу Москви на економіку, внутрішню та зовнішню політику нашої держави — ось що реально будує ту стіну чи завісу, які можуть закрити Україні шлях до об’єднаної Європи. Власне, вже майже закрили. І якщо з географічної мапи світу Україна навряд чи зникне, то на геополітичній її вже добряче затерли.
Від автора: автор не є агентом «партнерів з-за бугра», а висловлює винятково власну точку зору.