Нас можна вважати «восьмим дивом світу»! Такого народи Старого і Нового світів ще не бачили — одностороннього, цілковитого і майже добровільно-безумовного ядерного роззброєння однієї з найбільших в Європі держав.
Пригадаймо, після розпаду СРСР Україні, крім тактичної ядерної зброї, дістався третій у світі за могутністю стратегічний ядерний кулак. 176 шахтно-пускових установок міжконтинентальних балістичних ракет, 44 стратегічні бомбардувальники з 1068 крилатими ракетами повітряного базування на «борту». Всесвітньо відома проектувальна і виробнича база міжконтинентальних ракет на Дніпропетровщині, що свого часу забезпечувала ракетно-ядерний паритет супердержав СРСР та США. Харківський «Електронмаш» («Хартрон») — один із трьох у колишньому СРСР головних розробників систем керування для ракет і космічних кораблів. «Фірма Антонова» в Києві, здатна створити літаки — «повітряні старти» для балістичних ракет. Східний гірничо-збагачувальний комбінат і копальні урану під Жовтими Водами...
Отримавши де-факто і де-юре статус ядерної держави, самим українцям залишалося тверезо оцінити це багатство і взяти курс на «ядерний клуб». Не без того, щоб, з огляду на політичні та економічні реалії, поступово скорочувати цей арсенал паритетно з іншими ядерними державами.
Натомість вийшла «КАПУТуляція». Майже по-біблійному. Спочатку було слово. У Декларації про державний суверенітет ми заявили про своє без’ядерне, позаблокове майбутнє. Восени 1991-го наш «сп’янілий від волі» парламент підтвердив ці наміри заявою про без’ядерний статус України. Зауважте, йшлося про наміри стати без’ядерними, тобто про декларативний документ, а не про закон, що зобов’язує будь-який державний орган до негайної дії... Але й цього стачило, адже наші наміри лягли в русло інтересів двох світових держав-можновладців — Росії і Америки.
Спочатку в нас видурили тактичні ядерні боєзаряди. Тодішній Президент і Верховний Головнокомандувач ЗС Л. Кравчук підписав угоду про вивезення тактичних ядерних боєзарядів на центральні передзаводські склади. Лише одиниці в Україні знали, що ті склади розташовані за межами нашої держави — у Підмосков’ї. (Мине десять років, і ми почуємо про відзначення у Вашингтоні ювілею американсько-російської програми «ВОУ-НОУ». Москва на мільярди доларів продала Вашингтону високозбагачений уран з тактичних боєзарядів, у тому числі й з українських.)
Ми, наче зомбовані, нищили свій стратегічний ракетно-ядерний щит, попри територіальні претензії однієї із держав-гарантів на Кримський півострів і базу Чорноморського флоту, не помічаючи привласнення нашої частки золотовалютних запасів, закордонного майна... І попри очевидну тенденцію світової політики — ставку на силу.
Чільнику лише однієї з трьох гілок державної влади — Верховній Раді України — вдалося гучно «кишнути» на доморощених і закордонних «голубів миру». Восени 1993-го наш парламент ратифікував «СТАРТ-1» з десятком застережень і відклав ратифікацію Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Він погодився на скорочення 36 відсотків носіїв ядерної зброї і 42 відсотків боєзарядів. Застороги залишилися, а ракетно-ядерного щита немає. Восени 2001-го під час підриву останньої бойової ШПУ натовські та російські чиновники в погонах тішилися, наче діти. А як почувався наш Верховний Головнокомандувач — ракетобудівник за фахом?!
Обіцяного обміну «ракетні містечка — на житло для офіцерських сімей» не вийшло. Перековування ракет на рала — також. Світові можновладці витратили на наш ракетно-ядерний «стриптиз» півмільярда американських доларів. З них левова частка пішла приватним фірмочкам-ліквідаторам, заснованим — серед інших — генеральською ріднею з Вінниці, де базувався штаб 43-ї ракетної армії.
Ми залишилися наодинці з проблемами збереження тисяч тонн надтоксичного пального з ракет і знищення твердопаливних двигунів МБР SS-24 «Скальпель» (американці несподівано припинили фінансування програми). Наші політичні гаранти розгорнули черговий виток ракетно-ядерного озброєння...
У нас не просто відібрали ракетно-ядерний щит, на нашому прикладі ховають надію людства на одностороннє і добровільне роззброєння котроїсь з держав найближчими десятиліттями. Панове диваки-земляки з «восьмого дива», чи, бува, не замислювалися, чому українську державу не ставлять за взірець у світовій політиці, не виокремлюють її благородної ролі в анналах всесвітньої історії? Бо кажучи про жертовність українців заради миру на планеті Земля, довелося б засвідчити, що після цього Україна стала заможнішою й авторитетнішою державою. А це вже було б спробою віднести нас до «дев’ятого дива»...
