Про дружин декабристів широкий загал знає більше, аніж про жінок, які супроводжували українських революціонерів, — матерів, дружин, сестер. Разом із чоловіцтвом вони простували на Голгофу: несли свій хрест і вірили. Це — ненаписана поки що сторінка нашої історії...
Під час цьогорічного вечора, присвяченого річниці загибелі В’ячеслава Чорновола, деякі обурені пані бурхливо висловлювали протест Атені Пашко, вдові. Мовляв, чому так багато трагічних нот заклав у сценарій режисер Лесь Танюк? Славко, казали вони, був би проти, адже за життя він був великим оптимістом. Так, був. Але ці нотатки все-таки присвячені болю і щему, а не переможним фанфарам. Бо інакше покоління синів та онуків не усвідомить високої ЦІНИ нинішнього дня...
Атена Пашко не називає себе вдовою. Бо щодня розмовляє, радиться зі своїм чоловіком і другом. Нині дві люблячі жінки — дружина Атена і сестра Валентина Чорновіл — терпляче несуть хрест долі славної родини. Десятитомне видання творів Чорновола, підготовку котрого вони взяли на свої плечі, потребувало б солідної групи редакторів. Та доводиться обходитися переважно власними силами. Уже вийшли друком два томи. Схоже, В’ячеслав Максимович і досі комусь поперек горла. Зловмисник (кажуть, бомж) викрав із офісу РУХу 1800 книжок. Удалося повернути 1200.
В офісі РУХу нині прописався і Міжнародний благодійний фонд В’ячеслава Чорновола, котрий створила Атена Пашко. Тут-таки — меморіальна кімната-музей. За скляною вітриною — його закривавлений одяг і окуляри — німий докір і нагадування про загадкову автокатастрофу. Робота над творчою спадщиною Чорновола додає болю. Бо заново доводиться долати вже пройдений шлях. Третій том — «сакральний», бо присвячений листуванню. Численні листи з волі в зону і звідти — чи не найоб’єктивніше мірило ЦІНИ.
А цей лист матері помандрував до сина, що відбував заслання в Якутії, вже наступного, 1978, року.
«...Я думала, що цього року поїду до тебе, відвідаю, побачу, але там щось у тебе сталося, що тобі не дали побачення. За віщо тебе й так здорово покарано, та й ще карають. Це вже не знаю, чи доведеться нам бачитися. Здоров’я моє дуже погане, а тебе вже десь як запруть у те прокляте заслання, то я вже не діжду ні їхати до тебе, ні ждати тебе додому. Це для мене дуже довго.
Прочитала я оце про Грабовського, його муки, поневіряння, знущання над ним. То в ньому бачу тебе, твої муки, кари, знущання.
Славіку, рідний, дорогий мій, думаю, що буду триматися, скільки могтиму і, може, ще й діжду зустрітися з тобою в своїй хаті.
Удома біда товчеться, весь час не виходить із хати...
Під час коротких зустрічей із найближчою людиною відбуваються зовсім інші виміри щастя. І хто б сказав, дивлячись на безмежно щасливі, осяяні радістю обличчя В’ячеслава та Атени на цих фотознімках, що біль, втрати і трагедії ані на крок не відступали від них. Навіть тоді, коли небо видавалося безхмарним. Він був у неї другим чоловіком. Вона — третьою дружиною. Вони видряпувалися що було сили на крутий пагорб спільної долі, яка була вщерть переповнена розлуками, випробуваннями. Зате якими були зустрічі!
— Ми побралися під час якутського заслання Славка, — розповідає Атена Пашко. — Коли якутка поставила нам платівку із весільним маршем Мендельсона, в мене сильно стиснулося серце, а в нього очі наповнилися слізьми. Дорогою він збирав іван-чай. Це й був мій весільний букет. Удома ми сіли за стіл і я жартома почала розсаджувати гостей, хоча нас було тільки двоє. Це було найкраще із весіль, про котре можна мріяти. Заполярне сонце не заходило й не заходило... Ми вміли із буднів робити свято. Моя поезія розцвіла, вибухнула при ньому. Навіть коли шість років він був під замком і ми не мали побачень, я не могла й подумати про когось іншого.
Атена була щаслива від усвідомлення того, що аристократ духу — поряд. Однак її вірші, присвячені коханому, мають присмак полину. Навіть тоді, коли вже в незалежній Україні вони постійно були разом — удома й на людях, у родинних буднях й публічній діяльності, — її поетична муза була сповнена якогось тривожного передчуття.
Того страшного дня, 25 березня, «вдарили у дзвони» мобільні телефони. О пів на одинадцяту вечора В’ячеслав сказав по телефону дружині: «Приїду і все розповім».
О пів на дванадцяту Атена відчула в помешканні холодний вітер. Думала, відчинилося вікно. Та ні, все зачинено. Запалила свічку, привезену з Єрусалима й почала молитися. Телефонувала В’ячеславові на мобільний й чула у відповідь: «Абонент тимчасово недоступний».
— Повторюю собі заспокійливе слово «тимчасово» і дзвоню, дзвоню. Удовенко не відповідає, Кендзьор не відповідає... А свічка капає, капає. О пів на третю ночі додзвонилася до Косіва. «Ми до тебе зараз приїдемо», — каже. Я їм двері не відчиняла. Я нічого не хотіла знати, хоча все вже знала. Ходила коридором і голосно кричала: цього не може бути!!! Потому, коли прала його костюм, який тепер у музеї, руки були по лікті у крові...
Атена не розпрощалася з поезією. Просто рядки стали короткими, як постріл:
Коли затуляю вікна шторами,
Опиняюся в рамках твоїх портретів...
Львів—Київ—Львів.