Незалежній Україні тринадцять. За цей час багато що змінилося, і чи не єдине, що залишилося незмінним, — це дискусії «про організацію системи влади в Україні» та їх учасники, котрі, втім, встигли по кілька разів змінити свої погляди на цю саму «організацію влади». А дехто додискутувався до того, що відверто пропонує так званим представникам еліт домовитися між собою і «освятити» цю домовленість під час всенародного референдуму. Тобто народові як головному носієві влади пропонується залишити роль підтанцьовки. Тому й не дивно, що народ давно втратив канву «дискусії» та цікавість до неї. І якщо так триватиме й далі, то зможемо говорити, що протягом тринадцяти років українці пройшли шлях від «народу без держави» до «держави без народу». Бо як іще назвати форму правління, де народ потрібен лише для «освячення» домовленостей еліт? Схоже, вожді остаточно стомились від народу.
Отже, що і як ми реформували раніше та чого у нас ще не було? Сильного парламенту? Був. На момент здобуття незалежності Україна, по суті, була парламентською республікою, а тогочасного Голову Верховної Ради Леоніда Кравчука і в Україні, і за кордоном інакше, як главу держави, не сприймали. Сильного Прем’єр-міністра? Також був. У 1992 році після приходу Леоніда Кучми на посаду глави уряду він, заявивши, що «відповідальність повинна бути персональною і в першу чергу прем’єра», попросив додаткових надзвичайних повноважень — аж до права зупиняти дію законів. І Верховна Рада, повіривши цим обіцянкам, ухвалила конституційною більшістю Закон «Про тимчасове зупинення повноважень Верховної Ради». У такий спосіб уряд Л. Кучми отримав право видавати декрети, які мали силу законів, та право зупиняти дію чинних законів. Чи можливий ще сильніший прем’єр? Та Л. Кучмі цього виявилося замало, і вже у 1993 році він звернувся до парламенту з пропозицією «запровадити спеціальний режим управління». «Дайте, шановні депутати, управлінські важелі хоча б до рівня району», — просив він. Проте на той час «декретотворці» уже вповні виявили управлінські здібності. Тому всю повноту влади знову спробував перебрати на себе Президент Л. Кравчук. «Президент бере на себе безпосереднє керівництво Кабінетом Міністрів, тобто очолює його», — заявляв він. Але ці спроби увінчалися достроковими виборами, і не останню роль у цьому відіграло 90-разове зростання цін. Проте й сам Л. Кравчук у 1992 році, до того, як поступився владою перед прем’єром Л. Кучмою, мав усі підстави для того, щоб вважатися сильним Президентом — де-факто на той час йшлося до утвердження президентської форми правління з чіткою структурою виконавчої вертикалі та з прем’єром — заступником президента. Чому Л. Кравчук не зважився до концентрації влади у своїх руках — питання до нього.
А от Л. Кучма у 1994 році після обрання Президентом відверто заявив, що хоче зосередити владу в своїх руках, бо фактично до цього була парламентсько-президентська республіка, «і вона довела свою нежиттєздатність». А заодно запропонував тепер уже Президентові надати право видавати укази, що мають силу закону. Пізніше, у 1995 році, Л. Кучма домігся права призначати Прем’єр-міністра та формувати уряд, підпорядкував собі обраних під час вільних виборів голів обласних рад. У такий спосіб Україна перетворилася на президентсько-парламентську республіку з акцентом на першій складовій. Чи цього не досить, щоб бути сильним Президентом? Але вже у 1996 році Л. Кучма заявив парламентаріям: «Мене як Президента не влаштовує, що державна політика на стадії її формування розпорошується між гілками законодавчої і виконавчої влади. Вона повинна і буде формуватися одним органом державної влади... Таким органом є Президент України». Перетворенню України на «президентську монархію» завадило ухвалення в 1996 році Конституції України, котру, як пам’ятаємо, називали найдемократичнішою у світі. Проте після обрання Л. Кучми на другий термін був референдум за «народною» ініціативою та епопея з намаганням імплементувати його результати, котрі, якщо у двох словах, зводилися до згортання парламентаризму як такого та до фактичного запровадження «президентської монархії». У зв’язку з цим протягом року на державному телебаченні народних депутатів інакше як «дармоїдами» не називали. Коли ж ця «народна ініціатива» не пройшла, з’явилася нова, а точніше, забута стара ідея «сильного прем’єра», котрий опирається на сильний парламент. Коло знову замкнулося.
Така ось простежується послідовна непослідовність політреформи, у котрій, щоправда, впадає в око один чинник — протягом останніх дванадцяти років проглядалося постійне намагання сконцентрувати владу. У цій ситуації не здаються нелогічними побоювання, що насправді за ідеєю «сильного прем’єра» приховується бажання владних еліт бачити на цій посаді Л. Кучму, котрий уже не може претендувати на пост Президента. Одне слово, все що було, — було і все, що має бути, — теж було. Очевидно, так буде доти, доки чиновники замість України громадян вибудовуватимуть Україну для самопроголошеної еліти.