Ліси — ваші, деревина — наша!

Наведені в епіграфі слова проголошені Головою Верховної Ради України Володимиром Литвином на VІ з’їзді Народної аграрної партії України 10 липня 2004 року. Вони цілком справедливі, якщо лісове господарство не відокремлювати від аграрного сектору економіки. 29 червня нинішнього року на сесії Верховної Ради розглянуто два законопроекти нової редакції Лісового кодексу України: № 3459 (Кармазіна) і № 3459—1 (Самоплавського—Шершуна). Та Верховна Рада не визнала, що «Ліс — це земля, у розумінні Кодексу — земельні ділянки, ... призначені для вирощування деревини як основного продукту (товару) лісівництва» за проектом Ю. Кармазіна.

Прийнято в першому читанні визначення і водночас проект ЛК Самоплавського—Шершуна: «Ліс — це природний комплекс, який складається із сукупності ґрунту, рослинності, в якій домінують дерева та чагарники, тварин, мікроорганізмів.., що в своєму розвитку біологічно взаємопов’язані...» Із цього і виходить: «Ліси — ваші, громадяни України, деревина — наша, підприємців». Тільки хай не подумає нетерплячий читач, що це — казуїстика з боку автора.

Шум і плутанина в Лісовому кодексі аж ніяк не випадкові. Така законодавча норма, здавалося б, неістотних відмінностей визначення терміну «ліс» у законопроектах Кармазіна і Самоплавського—Шершуна — мистецьки спрямований хід високих менеджерів лісівництва. Прийнята норма покликана легалізувати розмежування землекористування і лісокористування. Тільки у статті 31 законопроекту Самоплавського—Шершуна стає зрозуміло, для чого це було внесено: відтепер обласні державні адміністрації «передають у власність, надають у постійне користування, оренду ліси, на землях державної власності на відповідній території...». Наголошую, обласні державні адміністрації роздаватимуть ліси «постійним лісокористувачам». Певно, без землі, бо земельне законодавство передбачає надання земель у постійне користування суб’єктам підприємницької діяльності, зокрема й держлісгоспам, органам виконавчої влади і органам місцевого самоврядування районного рівня.

Багато раніше у статтю 17 того самого проекту ЛК Самоплавського—Шершуна внесено ще одну, вельми бажану для високих менеджерів лісівництва і підприємців норму, яка знайшла підтримку голосами Народної аграрної партії України і всієї фракції комуністів: «Право постійного користування лісами посвідчується державним актом на земельну ділянку. Форма державного акта затверджується Кабінетом Міністрів України». І це за умови, що земельним законодавством і відповідною постановою Кабінету Міністрів України вже давно встановлено форми державних актів на володіння, постійне користування земельними ділянками і т. ін.

Про те, що «Ліси — багатство народу», свідчать навіть два укази Президента України, видані протягом трохи більш як одного місяця у поточному році з метою посилення «державного управління лісами». А щоб ніхто не сумнівався у цьому, в проекті «нової» редакції ЛК записали: «Ліси, які знаходяться в межах території України, є об’єктами права власності Українського народу» (стаття 7). Тобто всі ділянки, що мають площу від

0,1 га і більше, цілеспрямовано чи випадково зарослі чагарниками з «мікроорганізмами», є власністю держави і українського народу. Вона через держлісгоспи буде «турбуватись» про їхній екологічний стан, здійснювати «охорону, раціональне використання і захист» ... за кошти платників податків. А щоб, борони Боже, ні в кого із органів державної влади та органів місцевого самоврядування не виникло бажання заявити претензії щодо їхніх повноважень здійснювати права власника на ресурси деревини, які вилучаються з їхніх лісів, у прийнятому проекті ЛК Самоплавського—Шершуна записали: «Постійні користувачі лісами (тобто Державні лісгоспи. — А. Б.) мають право: 1) самостійно господарювати у лісах; 2) виключне право на заготівлю деревини; 3) власності на заготовлену ними продукцію та доходи від її реалізації...» (стаття 19 проекту ЛК Самоплавського—Шершуна).

А що залишається українському народу? «Громадяни мають право вільно перебувати в лісах державної та комунальної власності, безкоштовно збирати в них для власного споживання дикорослі трав’яні рослини, квіти, ягоди, горіхи, гриби тощо ...», дихати свіжим, насиченим фітонцидами повітрям (стаття 79). А от «сільські, селищні, міські (крім міст Києва та Севастополя) ради ... забезпечують здійснення заходів щодо охорони лісів, ліквідації стихійних явищ, лісових пожеж, залучають у встановленому порядку до цих робіт населення, ... організують благоустрій ділянок лісового фонду і культурно-побутове обслуговування відпочиваючих у лісах...» (стаття 27). І в «новій» редакції ЛК нема жодних обов’язків «постійних лісокористувачів» щодо їхньої відповідальності за створення фінансової основи органів державної влади та органів місцевого самоврядування, як це передбачено Конституцією України (стаття 142).

От і виходить, що ліси — ваші, а якась там дрібничка — деревина, яку щорічно вилучають з метою заготівлі лісових матеріалів, що мають ринковий попит, — це власність «постійних лісокористувачів». Вони визначені й державними контролерами за веденням лісового господарства у всіх лісах починаючи з 0,1 га і більше. Набувають права контролювати і втручатись у господарську діяльність усіх без винятку юридичних і навіть фізичних осіб, у межах землекористування яких уже існує або виникне природним шляхом клаптик землі, який заріс чагарником чи окремими деревцями.

Не хочеться вірити, що Верховна Рада України під час другого читання проекту Лісового кодексу прийме як закон висвітлені та інші, глибоко несумісні з ринковою економікою основні положення законопроекту Самоплавського—Шершуна. Всі вони суперечать економічній політиці держави і спрямовані на цілковите усунення органів державної влади та органів місцевого самоврядування від розпорядження ними природними ресурсами, що належать українському народові. Ліси — це все-таки земля, а ресурси деревини — власність українського народу.

Державні лісгоспи є юридичними особами лісового господарства, яких органи державної влади і органи місцевого самоврядування можуть уповноважувати (за письмовими зверненнями суб’єктів господарювання!) здійснювати лісівництво лише в межах відповідних суб’єктів адміністративно-територіального поділу. Це виходить із конституційних засад і земельного законодавства. Суб’єкти господарювання з лісівництва, які успадкували від колишньої системи право на користування земельними угіддями, зокрема землями, вкритими лісовою рослинністю, незалежно від розташування їхньої «контори», підвладні у питаннях набуття права на землекористування винятково органам державної влади і органам місцевого самоврядування. Це випливає ще з Постанови Верховної Ради «Про земельну реформу в Україні» 1990 року. Чому за 14 років суспільство цього не усвідомило?

І поки своїх повноважень та особистої відповідальності перед своїми громадами за раціональне і ефективне використання даних їм Богом лісових багатств не зрозуміють місцеві органи влади, поки вони через своїх народних депутатів України не доведуть необхідності прийняття кардинально нового, такого, що відповідає ринковим засадам розвитку економіки держави, Лісового кодексу, і далі триватиме нещадне розбазарювання народного багатства — ресурсів деревини і зубожіння мешканців багатолісних і гірських регіонів країни.

З посиланням на указ Президента України Кабінет Міністрів уже відновив в областях «державні органи управління лісами» — обласні управління лісового господарства. І передбачив збільшення фінансування. Залишилося ще держлісгоспи визначити як державні органи управління лісами на районному рівні. Можливо, вони встигнуть зробити це до обрання нового Президента України ...

Але хочеться вірити, що цього не допустять народні депутати. Вагомість Лісового кодексу: це економічні наслідки господарювання і використання 10,5 мільйона гектарів земельних угідь, що становить майже шосту частину загальної площі держави і майже чверть від площі земель сільськогосподарського призначення. Це і щорічний урожай у вигляді приросту стовбурової деревини у кількості 35 млн. кубометрів, із яких на ринок доходить не більше 13 млн. Решта «випаровується». Наслідки державного управління лісами сумні. Вихід із такого становища все-таки, на моє глибоке переконання, є: під час другого читання Лісового кодексу прийняття його треба здійснювати постатейно, а не в цілому, і не за 15 хвилин, якщо нема чийогось наміру вкотре ошукати український народ. Економічна і соціальна значущість нової редакції Лісового кодексу для держави і українського народу дуже велика.