Щоліта, коли львівською бруківкою ступати небезпечно (можеш перетворитися на «гриль»), мене осіняє ідея: треба шукати «єрусалим у горах». Приміром, оселитися (і облаштувати виїзний корпункт) у маленькій дерев’яній хатинці під смерекою, біля річечки. Там прокидатимусь разом із сонцем, умиватимуся холодною джерельною водою і думатиму про світ легко і весело. Прощавай, міська суєта і задуха. В дорогу!
Фантазії на тему хатинки — це з раннього дитинства. Я народилася у Львові, і моє життя минає ближче до бруківки, ніж до природи. Але кілька років ми жили в селі Нижній Бистрий на Закарпатті, де батько працював на будівництві Теребле-Рікської ГЕС. Й досі перед очима — ідилічна картинка, яка з роками стає дедалі яскравішою. Щоранку мама виводила нас із братами босоніж на конюшину. Ми разом робили руханку, а потім мама доїла козу і давала кожному по горнятку молока. Ми його пили, щоправда, під обіцяні льодяники. Та й ранкова прохолодна роса не викликала захоплення, зате які солодкі спогади! Тепер пробую ходити босоніж у Стрийському парку, але насолода вже отруєна, бо на тій же траві вигулюють собак. Ні, тільки серед дикої природи можна знайти стежку до «єрусалима».
Два роки тому довелося побувати в австрійських Альпах у складі делегації науковців, які вивчали зелений туризм і тамтешні аграрні здобутки. Альпи — чудові! І кошики з квітам на фермах (аби корови милувалися і давали більше молока) також зворушують. Але й наші Карпати — не гірші. А може, навіть привабливіші своєю первозданністю. Коли спостерігала ідеальну інфраструктуру в Альпах, муляло одне недобре припущення. Цікаво, що сталося б із металевими сміттярками на кшталт тих, які ми бачили обабіч заасфальтованих гірських доріг, якби їх розмістити на карпатських стежках, приміром, на Бойківщині?
Наші бойки гаряче запротестували, коли одна австрійська фірма запропонувала розбудувати в тутешніх краях так званий «Карпатиленд». Суть пропонованого проекту полягала в тім, що «інвестори» мали б вирубувати із залученням передових європейських технологій стиглий карпатський ліс, а по собі залишили б цивілізаційні блага — лісові дороги. Певна річ, нові технології не потребували б такої кількості звалювальників лісу та й інших працівників. А тому, як здогадуєтеся, перемогла українська корпоративна солідарність.
Із австрійської поїздки запам’ятався комічний епізод. Коли ми, проїхавши пів-Європи, знесилені виповзли із автобуса на центральній площі маленького містечка, оркестр гримнув марш. Щойно представники тамтешньої влади дізналися, що шановна українська делегація здолала довгу дорогу без кондиціонера в автобусі (а це було спекотного серпня), мідні труби гримнули ще раз. А якби ми зізналися, що в автобусі не діяли ще й біотуалети (вони були просто зачинені, й чомусь ніхто із титулованих мужів не протестував), австрійці кинулися б танцювати навприсядки від захвату: українці — могутня нація! На зворотному шляху наш автобус зупинився біля АЗС у Турківському районі. Там поряд із сучасним комплексом заправки притулилася похмура дерев’яна будка. Її призначення в наших краях окреслюють як «місце, куди цісар пішки ходить». Не знаю, чи зважився б найясніший цісар відвідати цю «точку», а от чоловіча половина нашої делегації відійшла на «кущову нараду». А жінки стали в чергу. При цьому кожна наступна мусила притримувати іззовні дверцята будки, бо зсередини вони не зачинялися...
О, найясніший цісарю! Пробач, що твій сан згадують у такому контексті. Це, зрештою, не заважає мешканцям колишніх територій Австро-Угорської імперії виношувати ідею спорудження пам’ятника цісареві Францу-Йосифу у Львові. А щодо господарювання в горах, то нащадки твоїх вірнопідданих і самі не без царя в голові. А отже, можуть обійтися без «карпатилендів». Бо чужа наука — добра, а своя філософія буття — надійніша. Бойки кажуть: «як ся добре вперти, можна і не вмерти...»
Сколе—Турка—Львів.
Адреса корпункту: 79026, Львів, вул. Стрийська 76 «В», кв.13, тел. 238-76-26.