«Ви — моя остання надія...»

Одна із пацієнток Стаховської розповіла, що тривалий час була майже сліпа. Уже навіть не могла відрізнити світло від темряви. Діагноз — атрофія очних нервів. Пройшла перший курс — жодного зрушення на краще. І все-таки жінка вирішила продовжити лікування. На четвертому сеансі другого курсу з лівого ока покотилася сльоза, і вперше за багато років жінка побачила слабенький проблиск світла. З кожним подальшим сеансом ставало все краще й краще. «Тепер, — каже жінка, — я бачу дуже добре. Не можу лише як слід читати — очі швидко втомлюються. Але хіба це вже для мене горе?!»

В учасника війни в Афганістані вісім років не загоювалася рана на нозі. Всі зусилля лікарів були марні. Життя перетворилося на справжнє пекло. Якось чоловік приїхав зі своєї Чернігівщини до столиці, відвідав Києво-Печерську лавру. А коли вийшов з лаври, зупинився біля кіоску «Преса», почав розглядати вітрину. Погляд зупинився на газеті «Продолжение следует». На першій шпальті було фото якоїсь жінки з написом: «З Божою поміччю повертаю людям здоров’я...». Чоловік іронічно посміхнувся: «Ну, дає! Здоров’я вона повертає... Самозванка!» Проте газету купив. Вирішив: «Поїду, хоч гляну на цю Стаховську». Галина Герасимівна запримітила серед гурту пацієнтів, що заповнили приймальню, цього молодого чоловіка — надто вже недовірливо і прискіпливо зиркав на неї. «Заходьте», — запросила вона його до кабінету. «Чого я заходитиму? — буркнув чоловік. — Мені вже ніщо не допоможе! Я просто так...». Стаховська розпитала, хто він, що з ним, запропонувала пройти курс лікування. Чоловік погодився, але на сеанси приходив з неприхованим скепсисом. Правда, так тривало недовго. Десь на четвертий день він із подивом і величезною радістю помітив: рана загоюється!

Чоловік, якому трохи за тридцять, практично залишився без волосся на голові. Зосталося тільки на скронях та на потилиці. Кілька сеансів у Галини Герасимівни — і щасливий чоловік приїхав у Київ до Стаховської показати густу чуприну. «Спочатку старе волосся почало сильно випадати, аж поки випало зовсім. А через деякий час почало рости нове!» — розповів колишній пацієнт.

За інших обставин я, мабуть, не повірив би ні цим чуткам, ні цим розповідям і публікаціям про неї, ані, можливо, їй самій, якби ми розмовляли з нею віч-на-віч. Принаймні все почуте й прочитане сприйняв би цілком байдуже. Маючи чималий журналістський досвід, я звик ставитися до всього обережно й досить-таки доскіпливо. До того ж, певний час мені довелося брати інтерв’ю у багатьох цілителів — різних за методами лікування, спеціалізацією і, зізнаюсь чесно, дуже різних за своїми природними здібностями. Тож вразити, подивувати чи то приголомшити мене вже було важко.

Але я не міг не повірити людям, яких ось уже майже тридцять років поспіль, хвиля за хвилею, від малого до далеко запенсійного, збирає до неї з усіх усюд лихо, а нерідко і найстрашніше — приреченість.

Врешті не можу не повірити собі. З себе й розпочну...

Не так давно мене прихопила якась невідома болячка. Вона з’являлась раптово, хапала посеред грудей усі жили і з силою намотувала їх на свій кулак. У голові туманіло, в шлунку зануджувало. Болю як такого не було, але хотілося справді дертися на стіну. Це могло трапитись у будь-який час і в будь-якому місці — на вулиці, в громадському транспорті, за робочим столом, у ліжку серед ночі. Напад нетривалий, хвилин п’ять-сім, але після нього я годину не міг отямитися.

«Стенокардія, — впевнено сказала знайома лікар-кардіолог. — По-народному — жаба. Купи нітрогліцерин і завжди носи з собою. Як прихопить — ковтни, відразу стане легше». Від нітрогліцерину моя голова «вибухала», загрожуючи розлетітись на друзки, але «жабі» те було по цимбалах — мотала жили, як і раніше. В поліклініці, куди я нарешті прийшов, лікар, певне, так і не второпав, про яку таку болячку я йому повідав. Виписав препарати і сказав, щоб я навідався аж через місяць. «Жаба» із задоволенням ковтала і гроші, і препарати, і мій час, але жодного разу не вдавилася...

Невідомо, чим би все це скінчилося, якби одного вечора в моїй квартирі не пролунав дзвінок. Телефонувала Галина Герасимівна Стаховська. Про мене і мою недугу цілителька дізналась, як то кажуть, через десяті руки й вирішила допомогти своєму земляку з Полтавщини. Просто так.

Лікування відбувалось на відстані. Галина Герасимівна в певний час дзвонила мені додому, після чого я клав трубку і п’ятнадцять хвилин, розслабившись і заплющивши очі, залежно від самопочуття стояв, сидів або лежав. «І все?» - запитаєте ви. Відповім: «І все!».

Чи вірив я тоді в такий метод лікування? Ні. Бо навіщо мені було ще й вірити, коли достеменно знав, що серед нас, а особливо серед українців, є люди, котрих Бог (Природа, Космос, Вищий Розум — називайте, як хочете) наділив винятковими здібностями, які для багатьох видаються неймовірними. В той час я почувався рядовим пацієнтом, котрого вже прив’язали до операційного стола і котрий думав лише одне: «Робіть, що хочете, тільки б відпустило!» І справді, відпустило. Після третього сеансу (а всього сеансів має бути дев’ять).

Минув певний час, і я вирішив поїхати до Галини Герасимівни і привітати її зі святом Восьмого березня (незважаючи на такий день, вона приймала хворих). Так ми вперше зустрілися — цілителька і колишній її пацієнт. Відтоді я не раз бував у неї — показував дорогу родичам і знайомим, які приїжджали з різних областей, брав для них і для себе заряджену цілителькою воду. І майже щоразу мої «гостини» були для Стаховської раптовими, несподіваними. Кажу це для того, щоб ні в кого не виникла думка, що ті, з ким я розмовляв чи кого просто вислуховував, були заздалегідь підмовлені Галиною Герасимівною, такими собі «підсадними качками» для бесід із журналістом. По-перше, Стаховській це абсолютно ні до чого! По-друге, я тоді й не гадки не мав, що колись і в мене виникне бажання взятись за перо...

Цього молодого чоловіка я спочатку сприйняв як «нового українця», «крутого мужика», якого до Стаховської занесло з якоїсь дріб’язкової причини чи просто задля цікавості. На хворого він аж ніяк не був схожий. Навпаки. Тож складалося враження, що йому місце десь на пляжах Багамів чи в казино за рулеткою, а не тут, серед двох десятків хворих і немічних. Та коли він розповів присутнім про свої «ходіння по муках», я справді довго не міг отямитися.

Рак лімфовузлів. На тілі — місця, де під тонкою почорнілою шкірою вже не було м’яса, замість нього — темні порожнини. Шість «хімій» поспіль. Купи дорогих медпрепаратів (звісно ж, за власні гроші). Та ніщо не могло зупинити страшну недугу. І тоді чоловік прийшов до Стаховської. Ходив добросовісно, вперто. І своє «виходив». Нині живе без будь-яких ліків, а на сеанси цілительки періодично записується лише з метою профілактики.

Зізнаюсь, що в кабінеті народної медицини Галини Герасимівни я помилявся і обманювався не раз. Про хлопчину з дещо викривленим тілом, який насилу переставляв ноги і так само ледь говорив до своєї бабусі, у мене склалося враження, що він такий од народження. Ні! Хлопчина навчався вже в п’ятому класі, коли з ним трапилось щось страшне й загадкове. Повернувшися зі школи, він почав збуджено метушитися по квартирі, вночі не міг заснути, щось гарячково кричав, схоплювався з ліжка. Далі — гірше. Відняло мову, ноги, паралізувало один бік, в очах застигли відчуженість, лякаюча порожнеча. Медики, які приступили до лікування, через деякий час заявили, що вони «здаються» — у хворого відмирає мозок, а отже... Куди? До Стаховської. Після першого сеансу хлопчину викупали у ванні, куди додали зарядженої цілителькою води, і він — на подив і щастя рідних! — нарешті спокійно заснув. Так, я вже бачив іншу людину, іншого підлітка, який після закінчення сеансу нетерпляче смикав за рукав бабусю: «Ба, ходімо додому».

Серед пацієнтів Галини Герасимівни — немало медичних працівників, як нинішніх, так і колишніх. Євгенія Степанівна (прізвища не знаю, бо навіть не запитав) — фельдшер із багаторічним стажем. Розпочинала одразу після війни в селах Західної України. «Була я для селян і терапевтом, і акушеркою, і травматологом, і педіатром, — згадує з усмішкою. — 3 усіма болячками приходили до мене. Скрутно тоді було. Не вистачало ні ліків, ні препаратів, ні інструментів. Та якось справлялась. А оце на старість і мене лихо перестріло. Головний біль такий, що, здавалося, божеволію. Лікарі трохи зі мною повозилися, а тоді прямим текстом відіслали помирати. Прийшла я до Галини Герасимівни ледь жива і на першому ж сеансі померла».

— Я тоді не на жарт злякалася, — каже Галина Герасимівна. — Кинулася до жінки, а в ній — нічого живого! Давай її до тями повертати. Це ж треба мені таке! Якщо вже людині суджено померти, то нехай помирає в своєму ліжку, а не тут, під час мого сеансу. Ожила, дякувати Богу! Тепер подивіться на неї. То ж була тінь, а не людина...

Вмикаю диктофон. Приглушений голос (жінка не записувала розповідь на плівку — вона просто розповідала присутнім свою історію, а я просто натиснув на кнопку). У неї була ракова пухлина на щитовидній залозі. Замість того, щоб зробити операцію, стала ходити на сеанси Стаховської. «Через півтора місяця прийшла до хірургів. У них — очі на лоба. Вони сторопіли. Пухлина була завбільшки п’ять сантиметрів — і нічого немає! «Як же так? — кажуть. — Давайте хоч один сантиметр запишемо... Ну, хоча б міліметр...». А один із хірургів психонув, вискочив у коридор, розкричався: «Ходіть до своїх цілителів!» Ледь угамувався...»

Хто вона, Галина Герасимівна Стаховська? Даруйте за стислість і побіжність, бо широко про долю цієї жінки можна розповісти лише в повноцінній книжці. Народилася в селі Новоселівка Гадяцького району на Полтавщині. Юнкою прибула до Києва, влаштувалась на роботу на Дарницький шовкопрядильний комбінат. Усе йшло добре — і на роботі, і в особистому житті. А тоді — хвороба. Спочатку ніби нічого — застуда, та після електрофорезу — параліч. Інвалідність. Далі — ще гірше. «Не ляжеш до лікарні — помреш!» — сказали лікарі. Сказали, аби сказати, бо в її одужання вже мало хто вірив. За порадою знайомої Галина відвідала ворожку. Хотіла дізнатись, скільки їй залишилося жити, бо вже часом напливали думки покінчити життя самогубством. На превеликий подив Стаховської, ворожка розсердилася: «Про яку смерть ти говориш?! Ти ще житимеш і житимеш. І сама людей лікуватимеш!»

Галина поїхала до рідного села, передала матері слова ворожки — мовляв, що б це могло означати? «Може, на нашого діда Івана натякала, — сказала мати. — Він людей умів лікувати. За це пан дав йому вольну, трохи землі, а цар нагородив грамотою. На його похорон людей тих зійшлося! І з Полтавської губернії, і з інших...». Почала Галина рідню розпитувати, як же Іван Приходько людей лікував. Руками й молитвами. Стала і собі так робити. Диво! Допомагає. А згодом хвороба ніби якось сама собою щезла. Люди бачать таке та й собі просять, щоб полікувала. Хто вилікувався, іншим радить: «Сходіть до Стаховської». Невдовзі київська квартира Галини Герасимівни стала відома багатьом. У ті комуністичні часи приходили до цілительки потайки, рано-вранці — «щоб ніхто не бачив». Знайшлись і «доброзичливці». Побігли до лікарів: «Стаховська не померла! Жива! Тільки от із головою у неї не все гаразд. Надумала, що може людей лікувати. Треба в «психушку» її!».

Чутки про незвичайну жінку докотились і до тодішнього КДБ. У відомчому шпиталі їй дали групу хворих — мовляв, лікуй, а ми вже самі висновок зробимо! Зробили. Ось він: «У комплексному лікуванні хворих шпиталю Військово-медичної служби КДБ УРСР поруч із медикаментозними препаратами розпочато застосування нетрадиційного методу лікування безконтактного масажу, які проводить Стаховська Г. Г. Під наглядом перебувало 20 хворих. У всіх випадках одержано позитивний ефект при лікуванні виразкової хвороби. Ускладнень під час проведення лікування не було. Метод може бути застосований у клінічній практиці». Це було у січні 1990 року.

Галина Герасимівна не боїться, щоб її здібності перевіряли й досліджували вчені, науковці. Навпаки, вона сама закликає їх. «Мені дано зцілювати людей. А от як це відбувається, уже пояснюйте ви». Позитивні відгуки вона одержала після досліджень в Інституті біохімії імені Палладіна НАНУ, в Науково-дослідному інституті урології, Дарницькій райепідемстанції м. Києва, радіонуклідній лабораторії Наукового центру радіоактивної медицини. Щодо води, яку заряджає Стаховська, то після досліджень було встановлено, що ця вода знешкоджує стафілококи, кишкову паличку, ефективно впливає на кров, усуває всі запалювальні процеси, нормалізує біохімічні та біофізичні процеси в організмі людини. Тільки як це відбувається, ви не знайдете в жодному висновку. І тут поки що немає нічого дивного. Хто може пояснити, як поет пише вірші, а композитор — музику? Що таке їхнє натхнення? Що таке дар взагалі? Звідки він?

Так, ми можемо розповісти, як вариться борщ, робиться ін’єкція, чому літають літаки чи йде дощ, але розповісти про те, чого не можна ні побачити, ні помацати, ні понюхати... Стаховська ходить серед хворих, торкається їх руками, стиха читає молитви й замовляння, і хворі, в переважній своїй більшості, з часом одужують. Чому? Вона передає їм цілющу енергію з Космосу? «З Божою поміччю повертаю людям здоров’я», —каже сама. Але не будемо зараз шукати відповідь, яка б остаточно розставила всі крапки над «і». Її шукали, шукають і шукатимуть спеціалісти, які мають відповідні знання, прилади, оснащені лабораторії... Стаховська володіє даром цілительки, вона може лікувати, вона лікує, і це для нас головне.

Які хвороби лікує Галина Герасимівна? На це запитання я чув од неї дві відповіді, які приголомшують багатьох. Перша: «Всі». Друга: «Я не лікую конкретну хворобу. Я лікую ваші тіло і душу». Енергія, яку пацієнт одержує через Стаховську, проходить його тілом і, зустрівши на своєму шляху будь-яку хворобу, вступає з нею в боротьбу. Одним це допомагає швидко. Іншим треба пройти кілька курсів лікування. А дехто, таких дуже мало, не відчувають помітного поліпшення. В останньому випадку винні переважно самі пацієнти, які через свою легковажність чи то недбалість чітко не дотримуються рекомендацій цілительки.

Переді мною — «Історія хворого до лікування безконтактним масажем і після», яку заповнила 28-річна киянка. Наводжу її без будь-яких коментарів. «Шість років тому були тяжкі пологи. Рік після пологів було все гаразд, а потім почалися проблеми зі здоров’ям. Діагноз: підвищений артеріальний тиск, біль у серці, серцебиття, головний біль, збільшена щитовидна залоза, мастопатія, запалення яєчників, остеохондроз, камені в нирках, збільшена печінка, варикоз вен, постійна набряклість, порушений загальний обмін речовин, ожиріння першого ступеню. П’ять років лікувалась у медиків, біль зникав, проте на нетривалий час. Була у гомеопатів. Усе даремно. Після безконтактного масажу мені стало легше. З’явилося бажання жити. Іду на повторний курс лікування. Дуже хочу вилікуватися, жити повноцінним життям. Галино Герасимівно, ви — моя остання надія».