Спочатку був наказ № 50 від 2 квітня 2004 року «Про проведення капітального ремонту будівлі — гуртожитку № 8», підписаний головою правління ВАТ «Одессільмаш» Григорієм Соломахою. У преамбулі документа обгрунтовувалася необхідність отого ремонту, а далі, після слова «НАКАЗУЮ» — вимога: «Начальнику ЖКО Гайванюку В. В. у строк до 15 квітня 2004 року провести відселення мешканців із гуртожитку № 8 та виконати необхідні роботи з відключення електроенергії, води і теплопостачання...».
Уздрівши на дверях свого житла такий грізний документ, люди спочатку подумали, було, що то невдалий жарт, який на добу запізнився з популярної одеської Гуморини. Та вже через кілька днів кожен мешканець зокрема почав отримувати, за підписом того ж Г. Соломахи, офіційні листи, де після приємного слова «шановний» чи «шановна» йшлося про речі вже вкрай неприємні. Такі ось, приміром: «У зв’язку з припиненням трудових відносин з ВАТ «Одессільмаш» і ремонтом будівлі... просимо вас разом з усіма членами сім’ї у термін до 10 квітня 2004 року звільнити кімнату в гуртожитку...». А далі: якщо, мовляв, добровільно цього не зробите, то матеріали буде передано до суду для примусового виселення.
Чи варто говорити про те, що після отримання отих листів люди не спали ночами, обмізковуючи ситуацію гуртом і наодинці? Передусім, само собою, тривожило найголовніше: куди виселятися — на вулицю? У подружжя Сковпень он — восьмирічний син і шестирічна донька, по двоє малолітніх чи неповнолітніх дітей і у Сербіних, Хмель, Івасьової, у багатьох родинах — по одній дитині, загалом їх тут, дитсадкового і шкільного віку, — 33. То куди з ними? А у кого й немає діток — хіба легше? Жили-жили собі, багато хто десятиліттями, під оцим дахом, а тепер — «на кисень», у бомжі?
Та й що ото значить — «у зв’язку з припиненням трудових відносин»? По-перше, чи не всі мешканці гуртожитку по Миколаївській дорозі, 301-а є акціонерами ВАТ «Одессільмаш», а отже — начебто теж господарями і заводу, і його житлових споруд. По-друге, якщо хтось і не працює зараз у товаристві, то хіба зі своєї забаганки? Взяти хоча б Олену Антипову. В 1984 році, після закінчення вузу, її направили на «Одессільмаш» як молодого спеціаліст за державним розподілом, на постійну роботу. Рішенням профкому й адміністрації її поселили в кімнаті № 27 гуртожитку, в ній вона й мешкає вже два десятки років. Свого часу О. Антипову поставили на облік на позачергове отримання повноцінного житла як молодого фахівця. Невдовзі, щоправда, з виробництва вона пішла — на виборну посаду, ніби забронювавши, згідно з законодавством, собі повернення на завод. Та коли повернулася — там уже почалися скорочення, і їй вказали на двері. Без роботи довго не сиділа, зараз працює в одному з управлінь міськвиконкому. Й ось — несподіванка: хочуть виставити з кімнати, де мешкає вже разом з чоловіком.
Потрапили під скорочення штатів, пропрацювавши на «Одессільмаші» по 10-20 років, і інші  нинішні мешканці гуртожитку. Дехто, щоправда, звільнявся й сам, оскільки через тривалу невиплату заробленого на заводі, часті відпустки «за свій рахунок» не міг звести кінці з кінцями, бідував. Проте всіх колись поселених в гуртожитку (спочатку він вважався «жіночим», потім став, по суті, готелем сімейного типу), тривалий час ніхто не тривожив, адміністрація вимагала єдиного — справно розраховуватися за житло та комунальні послуги. Багатьом навіть дозволила, враховуючи поповнення сімей, розширити житлову площу за рахунок приміщень загального користування чи вивільнених кімнат. А тепер — ідіть геть...
— Навіть коли підійти до справи з суто формальної точки зору, — каже та сама Олена Антипова, — то й тоді адміністрація «Одессільмашу» не може виставити нас на вулицю, навіть через суд, оскільки вона «проспала», у більшості випадків, термін позовної давності. Окрім того, чинне законодавство вимагає, в разі крайньої потреби виселення людей із житла, в тім числі з гуртожитків, надання їм іншого рівноцінного житла.
Останнє зрозуміло, схоже, й керівництву ВАТ. Бо спочатку, не дочекавшись від мешканців гуртожитку добровільного виселення, почало подавати позови до Суворовського районного суду м. Одеси щодо примусового виселення мешканців гуртожитку без надання їм іншого житла, тобто просто на вулицю, а тепер дещо змінило позицію. В «уточненнях» до попередніх позовів, що надходять з «Одессільмашу», до деяких осіб виявлено «милосердя» . В «уточненні» щодо позову проти О. Антипової, приміром, сказано: «Виселити Антипову Олену Володимирівну з кімнати № 27 по Миколаївській дорозі, 301-а в кімнату № 127 гуртожитку для малосімейних по вулиці Затонського, 24 з видачею ордера». Однак ні О. Антипова, ні її «друзі по нещастю», яким тепер начебто пропонують переселятися «під дах» гуртожитків по вулицях Чорноморського козацтва, Отамана Головатого, Затонського, з того не радіють. Причин тому декілька. По-перше, гуртожитки ті в набагато гіршому стані, ніж їхній. По-друге, там зазвичай хтось уже мешкає. По-третє, вони належать не «Одессільмашу», а ВАТ «Червона Гвардія». Враховуючи ці обставини, група мешканців гуртожитку на Миколаївській дорозі письмово звернулася до начальника свого «рідного» ЖКО В. Гайванюка з вимогою видати їм копії рішень чи розпоряджень, списків переселенців з їхнього в інші будинки, оглядові ордерні документи про те, що пропоновані для переселення кімнати придатні для проживання, реально вільні і ніхто в них не приписаний-зареєстрований.
Відповідь на ці свої «каверзні» вимоги люди несподівано отримали з прокуратури Суворовського району. У листі-відповіді на скаргу мешканців гуртожитку сказано, зокрема, й таке: «Між ВАТ «Одессільмаш» і ВАТ «Червона Гвардія» існує усна домовленість про надання тимчасового (підкреслення наше.— Авт.) місця для проживання мешканцям гуртожитку № 8, яку планується оформити письмово». Документ, зазначимо, доволі свіжий, датований 29 липнем ц. р. А Г. Соломаха обіцяє якісь ордери на нові помешкання. «Чергова дурилка», — обурюються люди.
Вони хочуть мешкати там, де мешкають зараз. І не розуміють, навіщо здався отой капітальний ремонт з відселенням. Їхній дев’ятиповерховий блочно-панельний будинок не такий уже й старий, заселили його в грудні 1978 року. В Одесі тисячі будинків куди старіші, їх стан ветхий чи й аварійний, а людей звідти не переселяють — нікуди. Так, гуртожиток № 8 дещо запущений: потребують заміни чи ремонту комунікації, дах, дещо інше. Все оте, однак, можна робити, вважають люди, й без переселення. Більше того, — за участі самих мешканців гуртожитку, які мріють про те, щоб перевести свій будинок у статус повноцінного житла, передати до комунальної власності місту, а згодом і приватизувати в ньому квартири, створити для обслуговування власний кондомініум. До речі, ще кілька років тому цього прагнуло, начебто, й правління ВАТ, є відповідні документи. Чому ж зараз круто змінилася позиція? Чому ніхто не гарантує повернення більш як 140 потенційних переселенців до будинку № 301-а? Чи не тому, висловлюють припущення люди, що на двох перших поверхах будинку вже функціонує готель, до якого поселяються ті, хто хоче «вмочити ноги» в Чорному морі? А до нього — якихось триста метрів. Тож, мабуть, вважають «виселенці», і надумало керівництво ВАТ збути споруду якомусь багатому дядечку, який влаштував би там зірковий готель, а потім спільно ділити прибутки...
Це, звичайно, припущення, але не безпідставне. Ось і вдарили люди на сполох. Пишуть не тільки до ЗМІ, а й до міських, регіональних, столичних владних і правоохоронних структур. Подають зустрічні позови до судів, оскаржують уже ухвалені ними рішення. Особливо обурюються позицією судді П. місцевого суду Суворовського району м. Одеси, який, як вважають автори звернення до редакції, заздалегідь, ще до судових засідань, беззастережно став на бік адміністрації «Одессільмашу», виявляє упереджене ставлення до людей, яких позбавляють даху над головою. Він, за їх словами, під надуманими приводами, ігноруючи фактичний стан справ, повертає мешканцям гуртожитку їх зустрічні позови, тим самим позбавляючи, по суті, людей можливості реалізувати свої права на судовий захист. Так сталося з позовами Валентини Долженко, Ірини Булах, родини Івасьових, тієї самої Олени Антипової. А Одеський обласний апеляційний суд не поспішає поправити місцевий, тим самим потураючи йому, вважають скривджені, у свавіллі... І все-таки люди, звертаючись до різних інстанцій, сподіваються, що їх почують і зрозуміють, захистять від наруги, не допустять, щоб верх узяли несправедливість і беззаконня. Невже марно?
Одеса.