Культурна інновація України

Парламентські слухання з питань культури в Україні (2002—2003 рр.) наголошували на реформі культурного сектора. Інноваційний підхід, що враховує світові тенденції й місцеві потреби, пропонує проект, який здійснюють наші й міжнародні фахівці.

Чим вимірюється економіка? Культурою. Чим вимірюється культура? Економікою. До усвідомлення цієї взаємозалежності Західна Європа прийшла ще чверть століття тому, коли там почали підтримувати паростки підприємництва в культурі: незалежні музичні центри, дизайн-майстерні, кіностудії тощо. Згодом прийшло глибоке розуміння того, що основною метою економічного розвитку є створення культурних цінностей і що культура є головним рушієм і показником економічних змін. «Економічна діяльність сама по собі не є метою, але має цінність лише тоді, коли сприяє людському щастю». Це сказав не поет, а професор економіки Цюрихського університету Бруно Фрей. В Європі увійшли в обіг поняття «творча економіка», «культурні індустрії», «мапа культурних ресурсів» тощо.

«Ми вважаємо, що світ культури мусить переглянути свої цілі й виробити позицію, що не зводилася б просто до пристосування, а відводила б культурі важливе місце в цьому принципово новому соціальному та економічному ландшафті» (Ч. Лендрі, М. Пахтер).

Такі погляди сповідує Європа. Важливо, що Україна включена в цей процес і має унікальну можливість грати в ньому помітну роль. Скажімо, міжнародна конференція, що відбудеться в Києві 23—24 вересня ц. р., має назву «Український практичний досвід як взірець нової європейської політики та стратегічних інструментів усталеної творчості та культурного туризму». Йдеться про участь українських міст і районів у проекті Ради Європи, про нові механізми та методи культурного розвитку.

Ця конференція — вже третя міжнародна зустріч в Україні, організована в рамках проекту «Створення культурного капіталу» Радою Європи та Інформаційно-аналітичним центром «Демократія через культуру» за сприяння Комітету ВР України з питань культури і духовності, Мінкультури та МЗС України, за підтримки Британської Ради в Україні і МФ «Відродження». Керівник проекту «Створення культурного капіталу» Мадлена Ґросман каже: «Наш проект пов’язує економіку з культурою, передбачає створення засад для виробництва на місцевому рівні культурної продукції та заохочення цього. Думаю, правильно назвати нинішню економіку «економікою культури». Але це також і економіка, що розвивається за наявності бажання місцевих громад та місцевих органів влади змінити життя громади, міста, району на краще».

Реформування культури — широке поняття. Це і необхідність реформувати галузі, що переживають кризу (кіно, книговидання, музеї, театр), і потреба трансформувати інструменти управління культурною сферою, інструменти фінансування і планування, і потреба змінити підходи до збереження і примноження культурної спадщини, гармонізувати законодавчу базу, зробити ефективною існуючу мережу культурних установ і багато іншого. Але, мабуть, найголовнішим є реформування культури на рівні територіальних громад, де громадяни отримують базові культурні послуги, де постійно живуть і працюють, тобто зазнають впливу навколишнього середовища, яке або надихає їх на самореалізацію, або спонукає шукати десь кращих умов. Пекучою проблемою сільських районів і малих міст України є відтік талантів — до обласних центрів, столиці, за кордон. Чи здатна культура переламати цю ситуацію, що веде до соціально-культурного занепаду тих місцевих громад? Досвід показує — здатна, якщо ці реформи мають підтримку на місцевому й центральному рівні, якщо вони здійснюються узгоджено з розвитком інших галузей, виступаючи ключовим компонентом стратегії загального розвитку тієї чи іншої громади. Тоді ці реформи можуть мати не лише прямий соціально-економічний ефект (зростання підприємництва, збільшення робочих місць та місцевих доходів), а й супутні наслідки, що роблять певну місцевість привабливою і для «своїх», і для туристів. А це в умовах глобалізації є перевагою у змаганні за внутрішні й зовнішні інвестиції. В Європі використання культурного потенціалу на муніципальному рівні стало потужним джерелом формування доходів та соціально-економічного розвитку.

В Україні, як і в багатьох постсоціалістичних країнах, мережа культурних установ майже повністю перебуває в компетенції місцевих громад. Ця мережа комунальних закладів культури, що утримуються місцевим бюджетом, становить 45,8 тисячі одиниць, або 98,5 відсотка загальної кількості закладів культури України. Тобто культурна політика окремого регіону та держави в цілому найуспішніше має здійснюватися саме на місцевому рівні. Але тут і виникають проблеми, що їх місцевий рівень самостійно розв’язати не може.

Тим часом послідовна культурна політика, яка б системно оцінювала ситуацію, враховувала інтереси всіх суб’єктів та орієнтувалася на світові тенденції, в Україні просто відсутня. Головний пріоритет «культурної політики» України останнього десятиліття — збереження існуючої мережі закладів культури, і це в цілому вдалося за відносно невеликих втрат у кількості клубів та бібліотек. Але якою ціною? Потужна мережа закладів культури, якій могла б позаздрити будь-яка країна, була свідомо законсервована, без можливості розвитку.

І ця тенденція жива! Місцеві бюджети змушені спрямовувати кошти з усіх програм, що стосуються розвитку, на покриття видатків, продиктованих існуючою політикою — на зарплату працівникам культури та оплату комунальних послуг. При загальному збільшенні обсягу фінансування культури з місцевих бюджетів 2003 року до майже 1 млрд. грн. (проти 646 тисяч грн. у 2002-му), трансферти з державного бюджету забезпечують у середньому лише близько 60 процентів (!) потреб на зарплату працівникам культури, що утримуються з місцевих бюджетів. З’їдаючи левову частку ресурсів на фінансування галузі, зарплата працівників культури водночас є найнижчою серед інших бюджетних працівників, а подекуди й досі становить 0,5 мізерної ставки.

Загалом частка видатків місцевих бюджетів на оплату праці, комунальних послуг та енергоносіїв за підсумками 2003 року становить у бюджетах сіл 89,2 відсотка, селищ —80,5, міст районного значення — 66,9, районів — 83, міст республіканського (АРК) та обласного значення — 75,6 відсотка. При цьому більшість клубних закладів у сільській місцевості (в окремих селах понад 90 процентів) не опалюється. Не треба бути економістом, щоб зрозуміти, наскільки загрозлива така тенденція для розвитку культури.

Проблеми культури на місцевому рівні можна поділити на три великі групи. По-перше, фінансування.

Часто кажуть, що однією з головних причин погіршення ситуації з фінансуванням закладів культури на місцевому рівні є запровадження формульного підходу у визначенні трансфертів із держбюджету, зокрема в частині видатків на культурну сферу. Цю думку підтримують іноді й на центральному рівні, що в корені невірно. Формула — це лиш один з інструментів розподілу бюджетних коштів, що дозволяє робити цей розподіл прозорим та об’єктивним. Крім того, формула орієнтує розподіл коштів на культурну послугу в розрахунку на одного мешканця — тобто на те, що має забезпечити держава конституційно кожному громадянину, де б він не жив. Інша річ, що формула в частині визначення видатків на культуру вимагає вдосконалення.

На цьому, зокрема, наголошує у своєму звіті «Фінансові умови процесу децентралізації в Україні після прийняття Бюджетного кодексу» (2004 р.) Жерар Марку, французький професор, який проводив дослідження у рамках проекту Ради Європи. Він пропонує інакше обчислювати видаткові потреби на утримання культурної спадщини: «Розрахунковий показник, передбачений у формулі (постанова № 1382, пункт 36), ґрунтується на чисельності наявного населення адміністративно-територіальної одиниці та фінансових нормативах бюджетної забезпеченості на одного жителя, що визначається як середній розмір загальних видатків відповідних місцевих бюджетів, затверджених місцевими радами на бюджетний період, що передує плановому, на одного жителя, і коригується на розрахунковий обсяг ресурсів бюджету. Склад такого показника свідчить: 1) він не враховує типову функцію збереження спадщини; 2) він не враховує типові інвестиційні потреби, оскільки у випадку нестачі коштів вони ігноруються; насправді він охоплює лише зарплати. За таких умов механічний ефект методики врахування у бюджетному вирівнюванні видатків на мистецтво і культуру полягає в збереженні хронічного недофінансування цієї функції в містах і областях, що опікуються спадщиною, яка не має аналогів у світі та яку вони повинні утримувати лише на середньому рівні видатків, що у такому разі не має сенсу».

Але це лиш частина проблеми. Прогресивна система фінансування вимагає знати, який обсяг ресурсів потрібен для того, щоб надати мінімальні соціальні послуги в галузі культури на місцевому рівні, що гарантуються конституційно. Тобто треба чітко визначити перелік та обсяг таких стандартів, показники оцінки їх реалізації. Все це дасть змогу удосконалити порядок формування та обґрунтування обсягу видатків на культуру і мистецтво, що враховується у міжбюджетних відносинах.

Вимагає удосконалення й система управління видатками — шляхом підвищення ефективності через перехід від фінансування установ за кошторисним (витратним) методом до фінансування за методом культурних послуг, що надаються для визначеного контингенту одержувачів (нормативний метод); шляхом запровадження додаткових форм бюджетного фінансування: проектне фінансування, або фінансування «на відстані витягнутої руки» (у світі ця частка становить 25—30 процентів загального обсягу фінансування), запровадження податкових пільг тощо.

Фінансування культури на місцевому рівні прямо пов’язане з другою групою проблем — з розвитком ефективної взаємодії на вертикальному та горизонтальному рівнях. Маємо на увазі конструктивний зв’язок між місцевим самоврядуванням та центральною владою у прийнятті й виконанні політичних рішень, що дозволяє формувати цілісну політику в галузі культури.

Та, мабуть, найголовніша група проблем стосується самих виробників культурного продукту. Йдеться про заохочення та підтримку творчості, систему винагород, доступ до аудиторії, ринків збуту, можливостей просування ідей, творів, збереження та розвитку народних традицій, поширення інформації. Адже якщо творчі люди почуваються незатишно вдома й шукають кращі можливості деінде, то будь-які реформи тут будуть марні.

Для розв’язання згаданих проблем необхідні сучасні підходи, що використовують науковий аналіз та кращу світову практику.

Понад рік експертно-аналітична група при Комітеті ВР з питань культури і духовності працювала над проектом Концепції державної політики в галузі культури на найближчі роки. Дискусії показали: за цілковитої розбіжності поглядів, інтересів і підходів різних груп та суб’єктів культурної діяльності бракує якоїсь нової творчої ідеї, що від неї й навколо неї міг би початися узгоджений рух. Зрештою, розробники концепції запропонували проект політичних заходів, які мали «закласти основи переходу на якісно новий рівень розуміння та здійснення культурної політики, подолавши негативні тенденції, притаманні сучасній ситуації». Зокрема, передбачено протягом двох років проведення наукового дослідження наявних проблем на різних рівнях, широке національне обговорення актуальних питань культури, вивчення світового досвіду, напрацювання моделей розвитку. У березні цього року парламентський Комітет з питань культури і духовності ухвалив проект запропонованої концепції. А ще раніше підтримав ідею практичного запровадження «Інноваційної моделі розвитку територій на основі ефективного використання культурних ресурсів».

Така модель (або моделі) має стати наслідком реалізації однойменного проекту, який завдяки зусиллям Інформаційно-аналітичного центру «Демократія через культуру» став складовою ширшого проекту Ради Європи «Створення культурного капіталу». Мабуть, уперше розвиток окремого міста чи району України безпосередньо пов’язують з тими культурними ресурсами, на які досі щедра наша земля. І йдеться не про універсальний шаблон, а про набір сучасних знань, підходів, методів, практик, інструментів, за допомогою яких окрема місцева громада зможе сама творчо сформувати найвигіднішу їй модель використання культурних і людських ресурсів. І то — в межах інноваційного проекту — за допомогою вітчизняних та міжнародних експертів, у співпраці з аналогічними місцевими громадами Європи.

Відбір пілотних міст і районів був прозорий, на конкурсній основі — запрошення узяти участь у проекті отримали близько 800 міст і районів України. І майже десята частина українських територій зацікавилася можливостями відновлення і розвитку через культурні ресурси. Отже, творчий потенціал ще жевріє на місцях, треба лиш відгорнути попіл проблем.

Практика свідчить: успішний розвиток місцевих громад шляхом використання культурних ресурсів та створення культурних індустрій визначають три передумови. А саме: необхідність змін (загроза занепаду міста чи району внаслідок економічної та соціальної кризи; небажання місцевої громади жити в існуючому становищі); наявність людей, здатних генерувати зміни; готовність місцевої влади підтримати чи очолити такі зміни.

І далеко не завжди місцеві керівники підтримують ці зміни, а надто, коли йдеться про культуру.

Саме ця умова стала пробним каменем для пілотних міст і районів: ініціатива мала йти від місцевого керівництва. У підсумку відібрали 15 учасників — вісім міст і сім районів із десяти областей України (Бердянськ, Ніжин, Конотоп, Прилуки, Вознесенськ, Слов’янськ, Бровари, Путивль та райони: Кременчуцький, Решетилівський, Хорольський (Полтавщина), Мелітопольський (Запорізька область), Радехівський (Львівщина), Володимирецький (Рівненщина), Гусятинський (Тернопільщина).

Для керівників цих міст і районів провели чотири тренінги, що складалися з трьох основних модулів: «Культурна та інформаційна політика», «Стратегія управління культурними ресурсами» та «Бюджетна політика і фінансування». При цьому мери пілотних міст, голови райрад або райдержадміністрацій та начальники місцевих управлінь культури навчилися виявляти наявні у них культурні ресурси, проводити аналіз внутрішніх та зовнішніх чинників, що сприяють чи шкодять культурному та соціально-економічному розвитку певної громади (SWOT-аналіз), розглядати проблеми та шляхи їхнього вирішення, складати стратегічні плани культурного розвитку, формувати політику культурного розвитку та її інформаційне забезпечення, проводити маркетинг і створювати бренд певної території. Ці знання дозволили місцевим керівникам переглянути проблеми фінансування й виступити з пропозиціями щодо стандартів мінімальних соціальних послуг у сфері культури, які надійшли до профільного комітету Верховної Ради. Отже, можна говорити про формування механізму ефективних вертикальних зв’язків. Керівники пілотних міст і районів почали долучати до тренінгів і реалізації інноваційного проекту місцевих начальників фінансових та економічних управлінь. А це заклало основи міжгалузевої співпраці у виробленні стратегії місцевого розвитку. На центральному ж рівні до зусиль Комітету з питань культури і духовності та двох громадських організацій приєдналися й галузеві міністерства — Мінкультури, Міністерство економіки та з питань євроінтеграції, МЗС, Міністерство праці та соціального забезпечення України. Все це зробило проект цікавим для Ради Європи, де вважають, що такий український міжвідомчий підхід може стати моделлю для інших країн.

Адже певні проблеми є спільними практично для всіх країн колишнього соцтабору. Що це за проблеми? Фінансування, відсутність послідовної політики культурного розвитку, непідготовленість кадрів до нових економічних умов, нерозвиненість інфраструктури сфери послуг, інформаційна замкненість тощо. Розв’язання цих проблем буде можливим за спільних зусиль. Саме на це розрахований проект Ради Європи «Створення культурного капіталу», до якого включилася й Україна, і включилася найбільш чисельно порівняно з іншими країнами Європи — 15 пілотних міст і районів.

Для успішної реалізації таких інноваційних зусиль потрібні скоординовані дії. Тому Комітет ВР України з питань культури і духовності вважає за потрібне запровадити державні міжвідомчі програми аналітичних досліджень, регіонального розвитку, орієнтованого на культурні ресурси, реформування культурної сфери на основі успішної практики пілотних міст і районів.

Проект Ради Європи здійснюється в трьох основних напрямах: складання мапи культурних ресурсів та їх оцінка, розвиток культурних ресурсів і культурних індустрій та створення агентств культурного розвитку на місцевому, національному та міжнародному рівнях. «Створення культурного капіталу» — перший подібний широкий проект Ради Європи в Україні, тому дуже відповідальний для нас. Він звернений передусім до місцевих виробників культурного продукту, дає їм можливість виходу на національний та міжнародні ринки. Важливим інструментом у цьому стане електронний Культурний портал, що поєднає між собою мережу партнерських громад різних країн Європи.

Створення Культурного порталу дасть можливість будь-якому місту чи містечку України, тамтешнім митцям і культурним установам легко вийти на світові ринки культурної продукції. Культурний портал —- мережа інформаційно-культурного обміну. Кожен учасник проекту (місто, район) зможе генерувати свій культурний портал, що дасть змогу місту поширювати про себе інформацію, надавати послуги та пропонувати свої культурні, туристичні та інформаційні продукти на регіональному, національному і міжнародному рівнях. Мережа культурних порталів дасть можливість сформувати єдиний національний інформаційно-культурний простір через систему внутрішнього зв’язку порталів; а з другого боку, інтегрувати цю систему через Інтернет у світовий простір. Активна підтримка з боку Ради Європи гарантує, що ця віртуальна брама не лише нам дасть можливість увійти в культурний простір Європи, а й стане привабливою для Європи, щоб увійти в Україну.

Тому важливою є пропозиція Ради Європи розробити культурні маршрути в Україні, щоб включитися в програму «Культурні маршрути Ради Європи». Саме Культурний портал стане ефективним інструментом реалізації такої програми в Україні.

На Міжнародній конференції 23—24 вересня в Києві буде представлено ядро майбутньої мережі — шість діючих порталів пілотних міст і районів України — як прототип ефективного інструменту розвитку культурного туризму. Планується провести «круглий стіл» у парламенті України з питань законодавства, що забезпечує культурний розвиток, і гармонізації законодавства України з європейськими нормами.

Усе це підіймає Україну на рівень ХХІ століття, дає змогу по-новому осмислити себе і своє майбутнє, бути певним взірцем нових підходів та інструментів культурного та економічного розвитку для Європи. А отже, слово «інновація» в назві статті набуває значення «відродження».