Україна олімпійська: 1952—2004

Учора у столиці Греції — Афінах відкрилися Ігри ХХVІІІ Олімпіади.

Це вже 12-та Олімпіада для українських спортсменів

108 років довелося чекати прародичці сучасного олімпізму — Греції — чергових Олімпійських ігор. Якщо 1896 року до Афін прибули 311 спортсменів із 13 країн (і жодної жінки!), які і розіграли 44 комплекти медалей, то нині більш як 10000 атлетів із 201 країни готові щосили боротися за медалі в 301 номінації. За ці роки і сам олімпійський спорт змінився до невпізнанності — іншими стали не лише результати, а й рушійні мотиви, котрі виводять спортсмена на старт. Якщо П. Кубертен категорично заперечував участь у Іграх професіоналів (він уже тоді розгледів небезпеку для свого дітища), то з легкої руки нового президента МОК маркіза Самаранча 1981 року на ІХ Олімпійському конгресі в Баден-Бадені було відчинено двері в олімпійський будинок не тільки для професіоналів, а й для приватного капіталу.

З роками і ті і другі розчинили їх навстіж. Ігри перетворилися на розкручену фінансову справу з багатомільярдним бюджетом. Добре це чи погано — не предмет сьогоднішньої статті. Але варто зазначити, що для атлетів, які роками присвячують себе виснажливим тренуванням, можливість одержувати матеріальну винагороду за свою працю — життєво важлива. І в тім немає нічого соромного, тому що перемогу на Олімпійських іграх нині розглядають у більшості держав як важливе морально-політичне дійство, здатне поліпшити імідж країни в очах усього світу. Щоправда, існує сумнівний висновок, що медаль свідчить про рівень розвитку спорту в тій чи тій державі. Це жодним чином не так. Коли перемагає, скажімо, бігун із мало кому відомого Тринідаду й Тобаго Хейслі Крофорд (Монреаль, 1976), де спорту в сучасному розумінні практично немає, це означає лише одне — у державі з’явився суперталант, рівного якому немає на землі. І не більше.

Хоча з часу Олімпіади в Сіднеї, визнаної кращою за всю історію Ігор, минуло лише чотири роки, Афіни начебто відкривають новий відлік цих змагань. Після 11 вересня 2001 року довелося переглянути багато, здавалося б, непорушних постулатів, які визначали стратегію Ігор. Безпека і фантастична вартість спортивних споруджень, боротьба з допінгами, котра дедалі жорсткішає (щоправда, без очевидних надій на остаточну перемогу, про що свідчить дискваліфікація і кількох провідних українських атлетів), ціна кожної медалі, яка дедалі зростає (не самого срібного позолоченого «кружечка», а її політичної ваги в очах світової громадськості), — усе це перетворюється на чималий головний біль не лише для Міжнародного олімпійського комітету. Напередодні Ігор у країнах, що направляють своїх атлетів на Олімпіаду, ледве не всі, хто прагне нажити собі новий моральний і політичний капітал, звертаються до теми Олімпійських ігор.

За прикладами не треба далеко ходити.

Уперше олімпійську команду США очолить екс-президент 80-річний Джордж Буш-старший, котрий своєю присутністю має не так надихати спортсменів (США і без цього, напевно, очолять список країн у неофіційному командному заліку), як продемонструвати впевненість у перемозі свого сина на листопадових виборах. Якщо взяти до уваги, що разом з екс-президентом прибудуть його дружина і дві дочки «молодшого» із особистою охороною, то легко уявити паніку грецьких структур безпеки Олімпіади. Але олімпійський бум прокотився не тільки Америкою — до Афін хмарою сунуть королі, принци, олігархи, прем’єр-міністри, нардепи з усіх куточків світу.

Не оминула ця «хвиля» й Україну. Уперше на Іграх вирішили побувати Прем’єр-міністр В. Янукович (щоправда, йому це належить за штатом — президент НОК України) зі свитою і ще, як свідчить преса, 200 Vір-персон: міністри, глави адміністрацій, нардепи і просто багаті люди. Лишається тільки сподіватися, що гості не втручатимуться активно в трудові будні збірної, а присвятять себе досконалому вивченню олімпізму в його різних виявах і дійдуть належних висновків — як і якими засобами облаштувати спортивну Україну. Облаштувати так, щоб у майбутньому не довелося нам червоніти перед світовою спільнотою. Пам’ятаю, як скаржилися у Сіднеї тренери і функціонери збірної, змушені «розважати» почесних гостей розмовами на кшталт «а хто переможе, а чому не виграв, так як ви тренуєте...» Але тоді рівень був на кілька порядків нижчий, ніж тепер. Недарма спортсмени вже сьогодні кажуть, що їх просто «задовбали» накачками й ультимативними вимогами перемогти і тільки. Добре, коли це стосувалося б реальних претендентів на високі місця (таких, відверто кажучи, можна легко перелічити), але під гарячу руку потрапляють у першу чергу молоді, неоперені, від яких якщо і можна чогось вимагати, та не раніш як 2008 року, якщо їм поталанить потрапити до Пекіна.

І от що ще насторожує. Щораз, коли йдеться про чергові Ігри, у нас починають відлік з Атланти, з 1996 року, коли Україна вперше виставила національну команду. 9 золотих медалей, здобутих українцями, сьогодні дамокловим мечем висять не лише над спортсменами, а й над тренерами і функціонерами. Критики, зрозуміло, які мають владу, завзято не хочуть погодитися з тим незаперечним фактом, що перемоги в Атланті аж ніяк не пов’язані зі здобуттям Україною незалежності, а були останнім «прощавай» радянської системи фізичного виховання і спорту. Лише останніми роками це непорозуміння вже коштувало місця чотирьом(!) головам Держкомспорту, що, звісно, не могло не позначитися на рівномірній роботі галузі. І ніхто не хоче (я маю на увазі не лише владу, а й журналістів і пересічних уболівальників) згадати, що в СРСР спорт відповідав насамперед політичній меті, заради якої держава йшла на будь-які витрати. І витрати ці спрямовували, між іншим, не тільки на виховання чемпіонів, а й на розвиток усієї інфраструктури масового спорту (знаменита піраміда П’єра де Кубертена). А коли фінансування олімпійської команди починається в повному обсязі лише за рік-півтора до Ігор, а дитячо-юнацький спорт і спортивні бази перебувають у жалюгідному стані, сподівання на медальний ріг достатку Афін, якщо не справдяться, не лише цілковито розчарують сьогоднішніх поціновувачів, а й загрожують новими неприємними наслідками українському спорту.

Я просто молюся Богу, щоб наші спортсмени в Афінах нехай хоч на одну золоту медаль та перевершать Сідней! Попри бадьорі заяви й узагальнений прогноз — 5 золотих медалей, 9 срібних і 10 бронзових, 15-те місце в загальному заліку видається досить оптимістичним, потрібно бути готовим до будь-яких поворотів — і в один, і в другий бік. Побоююся, що відступ від цих цифр у бік зменшення спричинить гнітючу критику, і фінансові вливання в олімпійську команду визнають даремними. Більшу безглуздість і вигадати важко! Адже спортсмени готуються до Ігор (як правило, виступити на Олімпіаді вдається раз у житті) протягом усієї своєї спортивної кар’єри. А вже до конкретних Ігор — щонайменше чотири роки. У нас же, здається, готові перейти до «стахановських методів» і укластися в рік-півтора. Побачимо, що з цього вийде. Але навіть проста статистика свідчить, що українські олімпійські медалі — чи не найдешевші у світі (мають на увазі загальні витрати на одного спортсмена). Досить сказати, що США кожна золота медаль Сіднея в легкоатлетів (20 вищих нагород) обійшлася в 513 тис. доларів, у плавців (33) — у 402 тисячі.

Для порівняння: Україні золота медаль (3) «вилилася» у 207 тисяч, зокрема і преміальні в розмірі 50 тисяч доларів. Щоправда, сьогодні затвердили винагороду в 100 тисяч — за золоту медаль, 70 тисяч — за срібло, і 50 тисяч — за бронзу.

Але повернемося до останніх перед відкриттям Афін днів. Олімпійське село 30 липня прийняло перших гостей, загалом тут оселяться 16 тисяч спортсменів, тренерів, офіційних осіб. Уперше за останні 200 років на землі християнської Греції відкрито мечеть, і тепер спортсмени зможуть відправляти свої ритуали не в пристосованій для моління кімнаті, а в стаціонарному будинку. 

Ще одна приємна для афінян новина — через півстоліття на вулиці міста повернувся... трамвай. Що виявилося дуже до речі, бо особистий транспорт на час Ігор буде «поза законом». Якраз напередодні відкриття було здано в експлуатацію шосе Афіни—Марафон довжиною 37 кілометрів — саме стільки пробіг грецький воїн у 490 році до н. е., щоб повідомити про перемогу над персами. Щоправда, сьогодні марафонська дистанція простягнулася на 42 км 195 м. За ці зайві кілометри спортсмени мають бути «вдячні» англійській королеві, котра якось (це сталося 1908 р. на Іграх ІV Олімпіади в Лондоні) побажала, щоб фініш було видно з вікон її Віндзорського замку... На одному з військових аеродромів під Афінами спішно встановлено шість протиракетних комплексів «Петріот», а на боротьбу з комарами надано майже 300 мільйонів доларів...

Величною була церемонія відкриття Ігор, що почалася незвично пізно — о 22.45 за київським часом: у ній взяли участь 8 тисяч осіб, окрім інших і 400(!) персонажів античної міфології. Була навіть... рукотворна комета, яка, щоправда, злетіла із землі...

Як звичайно, бурхливі дискусії викликала особистість людини, яка запалила олімпійський вогонь. Вибирали з трьох найвідоміших людей Еллади — футболіст, чемпіон Європи Теодорас Загоракіс, олімпійський чемпіон легкоатлет Костас Кентеріс і композитор зі світовим ім’ям Мікіс Теодоракіс. Ім’я факелоносця до останнього часу тримали в таємниці. Що стосується прапороносця, то тут відразу було названо кандидатуру чемпіона трьох олімпіад штангіста Пірроса Дімаса (йому передрікають перемогу й у рідних стінах, і в разі успіху він стане неперевершеним рекордсменом — це ще не вдавалося нікому).

Олімпійські ігри належать, як відомо, не лише спортсменам — вони надбання всього людства. І хоча головний девіз Ігор — мир без війни — усе ще залишається лише мрією, її поєднувальне начало з кожним роком, з кожною олімпіадою відчувається дедалі сильніше, знаходить дедалі більше нових прихильників. Але і ворогів Олімпійські ігри мають чимало, про що свідчать недавні (вісімдесяті роки ХХ ст.) спроби політиків поставити їх під свій контроль. Досить згадати гідні кращого застосування грандіозні зусилля лідерів СРСР і США, які намагалися в ім’я своїх політичних цілей «приватизувати» Ігри (1980 і 1984 рр.). Для багатьох спортсменів ці зусилля перетворилися на особисті трагедії несправджених надій. Ті часи минули, але це не означає, що в Ігор зникли вороги. Комерціалізація олімпійського руху, спрощення моральних стимулів і погоня за перемогою будь-якою ціною, непід’ємна вартість організації цих змагань і ще багато що інше, пророкують недруги, зрештою, і погублять Ігри, як це вже трапилося багато століть тому...

Не можу з цим погодитися, тому що перед моїми очима пройшли Ігри 15 олімпіад. Переконаний: люди ніколи не погодяться на втрату одного з найсильніших стимулів, що рухають людське співтовариство до кращого, щасливішого і надійнішого устрою світу, — Олімпійських ігор.