ЖІНКА БЕЗ ВЛАСНОГО «Я»

Тетяна (так звати матір Анни-Марії) вийшла заміж у вісімнадцять років. Але довго з Андрієм не прожила — розлучилася. Каже, що чоловік любив заглянути в чарку. На аліменти не подавала, бо, як зізналася, не знала, як це зробити. Та й Андрій спочатку не цурався сина — був час, коли хлопчик мешкав з ним.

Друга спроба влаштувати своє особисте життя теж, на жаль, була для Тетяни невдалою: співмешканець Віталій (вони з Тетяною були у громадянському шлюбі) мав дві судимості за крадіжки. Тож сім’я його бачила між відсидками, але від цього шлюбу на світ з’явилося ще троє дітей.

Тим часом старшого Павлика забрала до себе на виховання Тетянина мати — Наталія Василівна, бачачи, як матеріально бідує донька з дітьми.

— Коли Віталія посадили у в’язницю вдруге, я йому чесно сказала, що чекати не буду, — розповідає Тетяна. — Як вийшов на волю, я чула від людей, ніби він узявся за розум — перестав пиячити, завів другу сім’ю і навіть став віруючим. Анна-Марія якийсь час жила у Віталія. Але коли Віталія убили, його нова дружина повернула доньку мені. Тоді я уже мала іншу сім’ю, з третім співмешканцем Олегом (ми з ним не розписані) нажили ще двох дітей — доньку Валерію і сина Марка.

— Чи знайшли нарешті своє щастя? — запитую у 29-річної матері шістьох дітей. — Та де там... — розчаровано каже Тетяна. — Щойно ми зійшлися з Олегом, як він підняв не мене руку. Не раз із синцями ходила, навіть вагітну бив... — І ви з ним наважилися ще одну дитину завести?

Тетяна лише знизує плечима на те моє запитання.

— Як ставиться Олег до дітей?

— До своїх непогано, до моїх від попередніх шлюбів — не дуже, їм часто дістаються тумаки. Найбільше Олег не злюбив Анну-Марію. Навіть не знаю чому — дівчинка дуже слухняна. Може, через те, що вона жила в сім’ї попереднього чоловіка? Олег не міг бачити її біля себе, навіть заборонив годувати при ньому. Особливо лютував, коли був нетверезим. А останнім часом то його звичний стан. Через це й роботи постійної позбувся, бо не годиться таксисту сідати за кермо із запахом перегару. Так ось, я ховала Анну-Марію від його важкої руки. Іноді донька просиджувала півгодини, а той годину у шафі. І мені діставалось добряче, коли заступалася за дітей... Якось уночі він викинув її на балкон. Була зима, я боялась, що дівчинка замерзне. Тому потайки від нього врятувала маленьку.

Коли Олега вдома не було, я годувала Анну-Марію, але, мабуть, від нервового стресу їжа не засвоювалася — на доньку нападав пронос. Вона слабшала з кожним днем, стала зовсім худенькою, — розповідає Тетяна. — А народила я її з гарною вагою — 3 кілограми 200 грамів. За два перші місяці вона прибавила у вазі сімсот грамів. А тепер у п’ять років важить лише вісім з половиною кілограмів.

— Ось тоді я вирішила показати онуку лікарям, — долучається до розмови бабуся Наталія Василівна. — Вони виписали ліки. Деякі, не дуже дорогі, купила, але на решту ліків та вітамінів моєї пенсії не вистачило. Тому я й вирішила принести онуку до Рівненського притулку. Серце стискалось від жалю, але іншого виходу, повірте, у мене не було, щоб врятувати життя дівчинці...

Бабця не приховувала, що вони з донькою виношували плани здати дівчинку в Ясининицький дитячий будинок, де виховують дітей з розумовими вадами. Чули, що там гарні умови.

— Тільки не вдалось дістати довідку від психолога, — бідкалася бабуся.

Щиро кажучи, мені від таких намірів стало зле. Адже і від начальника кримінальної міліції у справах неповнолітніх Рівненського міськвідділу міліції Ольги Балабан, і від працівників притулку почула, що дівчинка дуже розумна, розсудлива, як на свої роки. Тож потреби віддавати у дитбудинок, де виховуються так звані повільні діти, не було.

Щойно Анна-Марія відчула у притулку, що від неї відступила загроза вітчимових побоїв, як стала відвертішою:

— Додому, до вітчима, не хочу, — призналася вона. — А за братиками й сестричками скучаю.

Колектив Рівненського притулку робить для Анни-Марії все, щоб повернути її до нормального життя, старанно виконує всі приписи щодо лікування, повноцінного калорійного харчування. Дівчинка у притулку вперше скуштувала йогурти, фрукти. Удома їй цього не давали, бо сім’я живе бідно. Старша медсестра притулку Єва Супрунець пишається тим, що за місяць перебування у притулку дівчинка набрала два кілограми у вазі.

Складається враження, що Тетяна змирилася з долею, пливе за течією. Дехто може заперечити, мовляв, у Тетяни шестеро дітей — тут не до гордощів, не до принципів. А шкода. Адже від того, наскільки мати може стати надійною опорою для своїх дітей, залежить їхнє сьогодення, не кажучи вже про майбутнє.

— Був час, коли Дашу, Сашу і Анну-Марію я на вісім місяців здавала у Будинок дитини, — каже вона.

Не може жінка захистити дітей від стусанів свого третього співмешканця Олега, бо й сама часто із синцями ходить. Сусіди підтверджують, що піки люті п’яного Олега припадають на нічний час. Тоді і діти плачуть, і Тетяна голосить. А Олег дорікає дружині у подружніх зрадах...

Мусить терпіти таке життя жінка, бо економічно залежить від чоловіка. Стримує від розриву з Олегом ще й така важлива деталь, як житло. Тетяна і четверо її дітей практично ніде не прописані, через що багатодітна мати не може оформити державну допомогу на дітей.

— Свого часу я мала квартиру в Рівному, — розповідає Тетянина мати Наталія Василівна. — Але продала її, щоб підсобити своїм дорослим дітям. Тетяні перепало дві тисячі доларів. Ця сума та ще певні Олегові кошти пішли на те, щоб придбати квартиру у селищі (з етичних міркувань назви населеного пункту не називаю. —Авт.). Під час купівлі квартири зять та сваха мене запевнили, що це буде спільне житло Олега і Тетяни. Я й повірила. Але в документах на купівлю квартири жодним словом не обмовлено, що моя донька теж давала гроші на житло і може претендувати на нього. У квартирі прописані лише Олег та двоє його дітей Валерія та Марко. Моя донька та її четверо дітей ніде не прописані.

— А де досі були прописані ваша донька та її четверо дітей від попередніх шлюбів? — запитую у бабусі.

— У моїй квартирі, яку я продала. Але перед цим я виписала Тетяну й онуків.

— І ніхто з опікунської ради та працівників житлово-експлуатаційної контори не поцікавився, де житимуть діти? — дивуюся.

Жінка щось нерозбірливо бурмоче, даючи зрозуміти, що цю операцію їй вдалося зробити з допомогою потрібних знайомств.

— А самі де мешкаєте? — цікавлюсь у Наталії Василівни.

— У Рівному, в будинку своєї 77-річної матері. Я в неї одна. Разом з нами живе й онук Павлик. Але ми з онуком у хаті не прописані. Моя мати відкладає з цим — тоді доведеться платити ще й за нас комунальні платежі за газ та воду. А наших з нею пенсій на це не вистачить, бо й так ледве зводимо кінці з кінцями...

Тетяна закінчила лише вісім класів. На це можна було б списати її повне юридичне невігластво. Жінка позбавила свого сина Павла батьківської фінансової підтримки у вигляді аліментів, не спробувала довести через суд право трьох наступних дітей на пенсію через втрату убитого батька Віталія. Вона не подбала, щоб діти мали надійний дах над головою. Зрештою, Тетяна не домоглася, щоб хоч її прописали у квартирі співмешканця Олега, до їхніх двох спільних дітей.

— Я не знала, які документи потрібно подавати на аліменти, пенсію, допомогу, — виправдовується Тетяна.

— Хіба не було у кого запитати?

Жінка лише знизує плечима. Схоже, вона тепер уже розуміє, що не розрахувала своїх сил як матері. Адже мало народити дітей, важливо їх виховати, виростити, вивести в люди.

— На жаль, Тетяна жодного разу не використала свого права щодо захисту і свого особистого, і захисту інтересів своїх малолітніх дітей. Не шукала вона допомоги ні в міліції, ні у влади, не йшла до людей зі своїми проблемами, — каже помічник прокурора Рівненської області з питань захисту прав і свобод неповнолітніх, молодший радник юстиції Ольга Крот. — Сьогодні доля Анни-Марії в руках професіоналів — вони вишукують усі можливості для захисту її прав та інтересів і притягнення до відповідальності винних осіб, в тому числі матері, котра не створила належних умов для виховання малолітньої доньки, вітчима, який постійно знущався з дівчинки, посадових осіб, які не забезпечили реалізацію прав дитини.

У цій гіркій історії втішає тільки одне — Анна-Марія повертається до повноцінного життя, на її обличчі уперше за стільки часу з’явилася усмішка. Шкода, що такі позитивні метаморфози сталися з нею у притулку, а не в сім’ї, де забракло для маленької тепла і ласки...

Рівненська область.