Човен лежав догори днищем при сторожці й сумував за хвилями. Якось на нього, надто довгастого, поклав око сивий тілистий дачник. «А що коли втяти? — подумав він. — Буде саме те, що треба!» — і корму відпанахав. Тут прийшов сусід — сивовусий і худий, наче трясця, пан Богдан.
— Аби ви, Валерію Павловичу, знали, — сказав він тілистому, — човен не любить, коли порушують його пропорції.
Валерій Павлович у минулому звик командувати, тому непроханого порадника у секонд-хендівських штанях одразу відшив:
— Гуляйте собі далі, чоловіче! За потреби вас покличуть.
Пан Богдан образився.
— Ви, старий чекісте, мене покличете? А я не прийду!
— Ти ба, скільки гонору в бандерівського недобитка!
І пішло-поїхало! Один згадав загарбання України більшовиками, голодомори та гулаг, а другий — дивізію «Галичина» та Броди. Одне слово, гідні поваги діди посварилися «на все життя».
Минуло літо, приспіла пора ловити щук. Валерій Павлович був задоволений своїм Ловким — так назвав укороченого човника. І тепер рибалив серед Дніпра. Щоб подалі закинути блешню, підвівся й широко махнув вудлищем. Цієї миті у борт вдарила потужна хвиля, човник кинуло, рибалка втратив рівновагу й шубовснув у воду. Виринув, ухопився, спробував залізти, але... борт черпонув води і суденце зникло під хвилями. З води виринув лише ніс, бо в ньому запаковано пінопласт. Валерій Павлович учепився за шнурок, що звисав з носа — і їх понесла течія слідом за шапкою та веслами.
До берега не доплисти — далеко. Холод сковує м’язи, довго не протриматися. Сумовитим поглядом проводжав дачі, в тім числі й свою. Чи пощастить повернутися?
Тим часом пан Богдан, аби не зустрічатися з Валерієм Павловичем, рибалив кілометром нижче дач. Вловив двох лящів, більш не клювало, вирішив змотуватися. І тут щось змусило його озирнутися: на його «калошу» напливало щось схоже на могильний пам’ятник, але без п’ятикутньої зірки, а під ним — лиса людська голова з квадратними очима. Одне слово, тихий жах.
«То це ж Валерій Павлович із своїм дурним утинком!»
— Хапайтеся за леєр!
На березі допоміг потерпілому скинути мокру шкірянку, натягнув на нього власний светр, накинув плащ.
За кілька днів зустрілися на ошатній дачі.
— Будьмо друзями! — миролюбно запропонував Валерій Павлович, підносячи третю чарку за здоров’я рятівника.
—Я — за, — скромно відказав пан Богдан. — Німці та росіяни давно не ворогують, а ми все колотимося.
— Їм більше нема чого ділити, — зауважив хазяїн дачі.
— А нам, українцям, що ділити? От давайте поміркуємо, за що ви і за що ми проливали кров? І чого досягли?
— Ми воювали за свободу Союзу, — відказав Валерій Павлович. — Наші вороги були гітлерівці та їхні прислужники. Ми всіх перемогли!
— А ми воювали за свободу України від більшовиків та нацистів. Тому й питаю: де свобода, за яку ви проливали кров? Де та свобода була у вашому Союзі?
— Е-е, не все було погано в Союзі!
— Ви хвалите Союз, а користаєтеся із завоювань української незалежності!
— Які там у неї завоювання?!
— Та якби не незалежність, хто б вам дозволив поставити на березі Дніпра таку дачу?! І головне: з незалежністю люди позбулися страху потрапити до в’язниці за політику!
Валерій Павлович міг резонно заперечити, але не схотів. І вони випили за незалежну Україну. А Ловкого Валерій Павлович подарував панові Богдану. А собі купив нормального.
