Лідія Миколаївна не захотіла дати інтерв’ю, сфотографуватися або залишити свій номер телефону.
Про все по порядку. Літо. Спека. Година пік. Автобуси повертають у протилежний від зупинки бік під носом у спантеличених людей. Нарешті один зупинився.
Розмістившись у розпеченому салоні, стомлені чеканням пасажири розслабилися. Діалог, що зав’язався між літньою жінкою і респектабельним чоловіком, привернув до себе увагу, відірвавши від звичних занять, таких як — газета, журнал, сон...
Розпочався діалог з того, що жінка не захотіла сісти на запропоноване місце, а чоловік так і залишився стояти поруч. На мою удачу, з’ясувалося, що він допитливий і балакучий, а Лідія Миколаївна (так відрекомендувалася вона своєму співрозмовникові) щиро доброзичлива. З їхньої розмови стало зрозуміло, що їй 85-й рік, а чоловікові уже 91. Їдуть вони з дачної ділянки, зібравши врожай.
Пенсії, як і в багатьох, маленькі, не вистачає, от і живуть з городу. Під час війни вчилася і щоб вижити, доводилося тяжко працювати — тягати непідйомні баули і величезні «клумаки». Отож нині не звикати.
Усе, про що розповідала ця жінка, іскрилося розумом і народним житейським гумором. Хоч би про що йшлося: про передвиборну гонку претендентів на вищу посаду в країні чи високі ціни, забудову центру столиці або пробки на дорогах.
Світлолиця, з променистими очима, вона заражала своєю енергією людей, знервованих і стомлених від повсякденності.
Вийшли вони з чоловіком з автобуса — в кожного за плечами рюкзак, у руках візок з поклажею, а пасажири проводжали їх посмішками і потеплілими поглядами.
Здоров’я вам — таким немолодим, але таким юним душею.
