Ішов далекий шістдесят сьомий. Другий курс фізфаку столичного університету струсонула сенсація місцевого масштабу — студент Валерій Тимохін подав заяву на вступ до кандидатів у члени КПРС. Ми ще дихали весняним повітрям хрущовської відлиги і наївно вірили у майбутнє соціалізму з людським обличчям. Тож само собою на комсомольських зборах курсу виникло до Валерія запитання: в чому сутність його прагнення вступити до лав найбільш передового загону суспільства?!
Валерій був правильним студентом: інтелігентний, скромний, зібраний, працьовитий, по-діловому активний у комсомольській метушні, відмінник. Він миттєво зрозумів ставлення однокашників і відповів якось приречено з ледь помітною іронією: мовляв, для того, щоб вчитися й працювати ще краще... «То працюй і вчись!» — гукали найрадикальніші з нас у ейфорії від того, що комсомольський загал, всупереч позиції партбюро, відмовив товаришеві у рекомендації для вступу до лав компартійців. Подію цю я не забув, тому що з кожним роком брежнєвського відкату вільні витівки юності зростали своїм значенням у власних очах.
Та ось спливає XX століття. Позаду розтрощена могутня колись радянська наука, якій віддано чверть віку життя, й вщент зруйнована власна блискуча наукова кар’єра, місяці тривоги, пошуків, вагань...
Згодом новий фах, непроста адаптація і непогамовний біль — туга за звичною науковою роботою. Про те, щоб самотужки встати проти вітру і, попри все, продовжувати свою справу в альтернативних умовах, на жаль, в лещатах набутих в минулому житті стереотипів, не виникали навіть фантазії...
Раптом дзвінок:
— Привіт, Юрію! Це Валерій Тихомін — упізнаєш?
— Як не впізнати, — відповідаю, мало не зірвавшись у нетактовний спогад про оті комсомольські збори.
— Ви зараз працюєте у галузі водопідготовки? — продовжує Валерій з непорушним для достеменного інтелігента зверненням на «Ви». — Ми виборюємо грант за програмою ЕкоЛінкс, що його фінансує уряд США. Тема — дослідження стану системи водозабезпечення міста Білгорода-Дністровського, та розробка комплексу заходів з виведення водного господарства цього міста із кризи. Нам потрібний експерт-фахівець. Візьметеся за цю роботу?
— Він ще питає! — думаю собі...
Отак несподівано, після короткої телефонної розмови, у моє життя знову увійшов Валерій Тимохін. Увійшов, щоб дати урок мужності, розуму, заповзятливості й шляхетності. Компанія «Центурія XXІ», створена Валерієм, у нелегкі часи об’єднала невеличкий гурт інтелектуалів, які успішно тяжкою працею здобували замовлення на дослідження та розв’язання енерго-, ресурсозбережних та екологічних проблем. І здійснювала цю актуальну й складну роботу, не нарікаючи на відсутність бюджетного фінансування. До Білгорода-Дністровського був Теплодар — місто будівельників атомної ТЕЦ, кинуте напризволяще після Чорнобиля серед одеського степу разом з півтора тисячами безробітних мешканців. Виконання міжнародного проекту «Центурією XXІ» за участю чеської фірми «Енвайрос» у межах програми ЕкоЛінкс було визнано найкращим у Східній Європі. Завдяки всебічному аналізу ситуації та виваженому плану заходів із поетапного відродження повноцінного життя у Теплодарі в людей з’явилася надія на позитивні зміни, а ще — нове чисте джерело — артезіанська свердловина. Команда Тимохіна запалила оптимізмом і прагненням до поступу у розв’язанні нагальних проблем і представників Одеської обласної адміністрації, для яких міжнародна високофахова експертиза стала надійним підмурком для власних ініціатив і розробок...
Білгород-Дністровський — прекрасне древнє місто, оточене водами Дністра, де близькість Чорного моря відчувалася фізично, і водночас місто без води в домівках. Води лиману підсолюються морською водою, що робить неможливим використання цього потужного джерела водопостачання. Розширювати артезіанську систему —проблематично за браком коштів. А водогін «Біляєвка», що живить Одесу, в спекотні літні місяці практично не досягає до Білгорода-Дністровського, зрошуючи спраглу землю Одещини.
В той же час над Дніпровським лиманом, зарибленим особливо цінними видами, нависла екологічна катастрофа через граничну зношеність недобудованих очисних споруд. Молодий, гарний та енергійний керівник водоканалу Олександр Дукач, чудовий фахівець, здається, робить неможливе, утримуючи руїни свого господарства у робочому стані. Його діяльність схожа на ходіння по мінному полю, де злетіти у повітря можна будь-якої миті, де фатального «сюрпризу» слід очікувати щохвилини. Тому саме О. Дукач сприйняв пропозицію взяти участь у проекті ЕкоЛінкс як дарунок долі.
Валерій був лідером усього гурту виконавців: чехів із празьких «Гідропроекту» та «Енвайросу», вітчизняних науковців-експертів і співробітників «Центурії XXІ». Якось я затримав робочі матеріали і відчув його залізну керівну руку. Від його незмінно чемних, але відверто твердих і вимогливих слів я забігав, як отой козачок, щоб швидше виправити похибку... Конкурс на грант ми виграли, а потім виграли змагання з самими собою за якість роботи. Врешті серед усіх грантів від «ЕсоLіnks Сhаllenge» — наш знову визнано першим!!!
З огляду на прожитий час, Валерій Тимохін здається людиною вельми прагматичною і самодостатньою. Проте дієвість його має суто творчу основу, що генерує життя, забезпечуючи себе і колег життєстверджувальною роботою. І виходило це у Тимохіна по-життю красиво — самовіддано і скромно, розумно й відповідально, він ніколи не перекладав важкої ноші на інших. А ноша та, як виявилося, ставала дедалі непосильнішою... Хто-зна, чи то через прискорювачі ядерної столиці СРСР Дубни, де Валерій робив кандидатську дисертацію, чи через опіки Чорнобиля?.. Неймовірно, але завжди спокійний, бадьорий і доброзичливий Тимохін долав неблизькі «кінці» між київським офісом і пунктами ділового призначення вже смертельно хворим.
Часом мене переслідує думка, що глухі та сліпі до проблем теплодарів та білгородів-дністровських не тільки представники заклопотаної у власному бізнесі влади, а й ті чільні за фахом і становищем науковці, котрі просто зобов’язані були, разом з своїми високофаховими колективами, виборювати гранти, які підтримуються коштами від тих, хто простягає до нас у скруті руку допомоги. Люди вдачі Валерія Тимохіна яскраво контрастують з оцим феноменом байдужості й безпорадності. Переконаний, що наше горезвісне сьогодення — результат чергової перемоги зла, котрому протистоїть занадто малочисельне військо праведних лицарів праці, до котрих, поза сумнівом, належав і Валерій Тимохін. І доки воїнство це не сягне критичної маси, на омріяне процвітання і добробут годі й сподіватися...
Тільки тепер мені зрозуміла його іронія у відповіді на отих давніх комсомольських зборах. Він, на відміну від більшості з нас, інфантильно-романтичних юнаків, відчував себе вже дорослою людиною і волів по-дорослому діяти. Поспішав жити за власним графіком, щоб встигнути виконати свою шляхетну місію на Землі. Ми, його побратими, — свідки того, як красиво він це робив, а тільки краса, як відомо, і врятує світ. Валерій Тимохін врятувати його не встиг. Але напевне знав, що він не один...
