Іншомовна, але ж українська...

За часів незалежності не раз звертали увагу на вилучення з шкільної програми літератури творчості письменників, які народилися та жили в Україні, але писали не українською мовою.

В Україні створюється українська політична нація, яка складається з усіх етносів (національних меншин), котрі живуть на її терені, — тобто всі ми є українцями різного походження.

Українськими стали вчені Кондратюк, Пулюй, Сікорський, співак Мишуга, піаніст Горовець, чемпіон світу Іван Піддубний, танцюрист Ліфар, матрос Кошка та багато інших видатних осіб, що народились в Україні, але діяльність яких проходила за її межами.

Дивно, але, на жаль, таке явище не торкнулося письменників, котрі народилися на нашій землі й навіть були українцями. Постає запитання, чому не прикрашають українську літературу діти Полтавщини — Микола Гоголь і Володимир Короленко (чия могила — у Полтаві)? Хіба не українець Костянтин Паустовський, який закінчив київську гімназію? Хіба не жив на Андріївському узвозі Михайло Булгаков, і «Дні Турбиних» не про київські події? Чи не Ісаак Бабель створив «Одесские рассказы» и «Конармию», де описано події в Україні?

В Києві жили, творили та знайшли вічний притулок видатні російські поети Микола Ушаков і Леонід Вишеславський, а в Харкові — Борис Чичибабін; у Львові жили польські письменниці Еліза Ожешко та Марія Конопницька, котра, до речі, там і похована. В полтавському Миргороді жив і похований грузинський поет Давид Гурамішвілі. Чи скривдить літературу України народжений у Дніпропетровську Михайло Свєтлов («Скажи мне, Украйна, не в этой ли ржи Тараса Шевченко папаха лежит?») В Переяславі народився і жив в багатьох містах України великий Шолом-Алейхем. Чому ж його творчість вивчають у курсі зарубіжної літератури?

У багатьох своїх творах Шолом-Алейхем писав про Україну і українців (завжди з симпатією). Він вільно володів українською мовою; завдяки його творам багато людей за кордоном взагалі вперше почули про Україну. Навіть у роки минулого державного антисемітизму Шолом-Алейхема шанували і не раз видавали його твори. І лише тому, що він писав не українською, а єврейською мовою, його вилучено з курсу української літератури.

Якщо його творчість віднесено до зарубіжної, тобто до іноземної, літератури, то до якої країни він належить? Держави Ізраїль на той час не було, в Росії він ніколи не жив, у США прожив кілька останніх років і не міг повернутися на батьківщину через початок світової війни, англійською мовою не писав. Якої ж країни він письменник? Чому незалежна Україна відмовляється від свого сина? Кому і якій країні вона його віддає?

Вистава «Тев’є-Тевель» багато років не сходить зі сцен українських театрів, не кажучи вже про Національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка, де українець Богдан Ступка краще за всіх грає роль єврея Тев’є.

Як можна вважати зарубіжними, тобто іноземцями, людей, які народилися в Україні, писали про неї та поховані в українській землі? Яку зарубіжну країну вони представляють? Не таємниця, що їх не вважають українськими тільки тому, що вони писали не українською, а іншими мовами. Але ж законами України і сьогодні гарантовано вільне послуговування будь-якими мовами.

Повернення іншомовних письменників в українську літературу буде ознакою ставлення нашої країни до всіх українців, незалежно від їх національного походження, прищепить дітям почуття толерантності та поваги до всіх етносів, які мешкають на терені України.

Великий Тарас Шевченко багато років прожив за межами України — в Росії, закінчив там академію, спілкувався російською мовою. В Петербурзі, а не в Україні, було видано його «Кобзар»; «Щоденник» і прозові твори писав російською, а не українською мовою, був похований у Петербурзі. Але ніхто не вважає його російським письменником. Він завжди був і залишається письменником українським.

Ми звужуємо літературу України, надмірно політизуючи і тим збіднюючи це велике надбання нашої культури. Наскільки збагатиться наша література, якщо учні знатимуть, що її творили не тільки українською мовою, а й мовами російською, єврейською, польською, грузинською тощо. Перелік літераторів, які народилися в Україні та писали про неї в своїх творах, можна подовжити.

На цьому тлі й українська література набула б вигляду літератури світового рівня, більш значущої та суто національної, бо було б із чим її порівнювати. Учні побачили б, що такі велетні, як Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Михайло Коцюбинський — не просто українські письменники, а письменники світового рівня.

Було б доцільно, аби Міністерство освіти і науки України разом з іншими інстанціями розглянули можливість введення до шкільної програми поряд з українською та зарубіжною літературою предмета «Іншомовна література України», де б вивчалася творчість згаданих вище письменників, перелік яких можна подовжити.

Вірогідно, що під час цього можуть розгорнутись дебати, і певні кола розглядатимуть проблему як приниження української літератури. Але у багатонаціональній країні, якою є Україна, не могла бути лише одномовна література. А що тоді робили представники іншомовних народів? Невже були байдужі до своєї країни, не писали про неї і не відображали в своїх творах? Таке уявлення принижує не тільки гідність народів України, а й саму Україну — країну цивілізовану й демократичну.

Зважаючи на незвичайність та можливу гостроту пропозиції, ймовірно, слід було б розгорнути її обговорення і не тільки серед педагогів, а й серед широкої громадськості, в засобах масової інформації, почути опонентів. Хотілося б знати, чим завадять українській літературі іншомовні письменники?

І зовсім «крамольна» думка. На хвилі історичного нігілізму і політизації будь-яких тлумачень, коли наше недавнє минуле малюють однією фарбою (відомо — якою), принижується, перекручується і облаюється навіть те, що є нашою історією. Піддано цілковитому остракізмові і літературні твори, в яких, хочемо ми цього чи ні, живе частина нашої, саме української, ще раз наголошую — української історії і живуть ще люди, котрі були її дійовими особами і свідками.

Йдеться про романи М. Островського «Як гартувалась сталь» та О. Фадєєва «Молода гвардія».

У цих творах події розгортаються в Україні, герої творів — не вигадані персонажі, а прототипи живих людей, більшість яких, до речі, були українцями. Це не просто художні твори, це частина історії України і її треба знати: так, були такі хлопці й дівчата на нашій землі. Вони були ідеалістами, безкорисливо любили свою Батьківщину — ту Батьківщину, в якій вони жили. Вони були сильні духом і довели це своїм життям. І смертю теж.

Колись, у далекий уже післявоєнний час, тодішня влада гнобила поета Володимира Сосюру за вірш «Любіть Україну». Чому поет любить просто Україну, а не Україну радянську, Україну, яка будує комунізм? Це ж прояви «буржуазного націоналізму»! І вірш вилучили зі шкільної програми. Так було.

А чому сьогодні викинули з української літератури історію Павки Корчагіна та молодогвардійців? Тому, що вони любили Україну, яка будувала соціалізм і комунізм, і боролися з «буржуазним націоналізмом»? На жаль, так є.

Тобто сучасний підхід до літератури такий само, який був і тоді, за влади, котру лаємо за такий підхід. Правда, дуже логічно? Лаємо інших за те, що нині робимо самі.

Герої Краснодона, герої Шепетівки і Боярки — це наша українська історія, без якої наш народ не є повний.