Степан ГАВРИШ: «Моя посада — постійний танець на лезі ножа»

Ім’я Степана ГАВРИША не потребує особливого представлення. Активний публічний політик: у минулому скликанні парламенту — заступник Голови Верховної Ради України, у нинішньому — народний депутат по 177-му виборчому округу від Харківщини, координатор парламентської більшості. Уродженець Західної України, який здобув юридичну освіту в Харкові та зробив стрімку політичну кар’єру в Києві.

— Як ви розумієте сенс посади координатора більшості? Сьогодні в парламенті вас нерідко звинувачують у перетягуванні на себе багатьох політичних ініціатив, тиску на депутатів, зокрема під час голосування за політреформу.

— Місце координатора парламентської більшості справді стало одним із найгарячіших у сесійній залі. Критика, яка лунає на адресу координатора, свідчить насамперед про те, що він працює. Особисто мені ця посада, крім гострих і конфліктних моментів життя, не принесла більше нічого. Але я підняв її своєю діяльністю на такий рівень, що тепер координаторами хочуть бути всі.

Усвідомлюючи настрої в сесійній залі, я відмовився від політичних ініціатив. З ними в парламенті мають виходити ті, кому й належить відповідно до Регламенту та Конституції. Координатор — не месія, не лідер. Координатор тільки виконує функцію забезпечення політики української національної команди, яку очолює Президент. Я лише взяв справу з рук Президента і прем’єра.

У координатора немає інструменту для тиску на депутатів. Моя посада — постійний танець на лезі ножа. Чудово розумію, що будь-яке моє слово аналізується не лише керівниками фракцій, а й усіма депутатами. Тому дозволяти собі будь-які форми тиску — політичне самогубство. Інша річ — моя політична позиція. Вона буває іноді жорсткою. Але це моя точка зору, яку ніколи нікому не нав’язував і не нав’язую. Іноді навіть жалкую, що не вмію натиснути в деяких випадках, змусити, переконати, а завжди намагаюся знайти компроміс. Іноді навіть підписую цей компроміс на досить серйозній відстані від самого себе. А звинувачували мене в тиску, мабуть, ті, кому потрібен був привід, щоб прийняти рішення, за яке потім не доведеться відповідати.

— Що вважаєте своїм основним особистим досягненням і невдачею на посаді координатора парламентської більшості?

— Політреформу. Невдачею — тому що у квітні вона не набрала достатньо голосів, а позитивом — що попередньо схвалено і направлено на висновок до КС проект конституційних змін 4180. Головним досягненням вважаю те, що ми зберегли більшість попри всі обставини і політичні переляки.

— Кажуть, що політреформа — основна місія координатора більшості і що саме від неї залежить ваше політичне майбутнє.

— Ніхто й не сподівався, що політична реформа може бути проведена з першого штурму. Ми чудово розуміли, що спротив буде грандіозний. Розраховували й на те, що цей спротив буде і в лавах самої парламентської більшості. Саме тому й не було проголосовано законопроект 4105 як один із етапів політреформи. Політична реформа не вмерла, вона живе сьогодні у свідомості набагато більшої кількості депутатів, ніж учора. І я розраховую, що у вересні зміни до Конституції буде остаточно схвалено. Політреформа належить не координаторові, а всій сучасній українській історії. Сама філософія парламентської більшості, яка виникла внаслідок об’єктивного історичного процесу розвитку парламенту, свідчить, що процес реформ в Україні не зупинити. Політреформа є реакцією на виклики, які супроводжували Україну в тринадцятирічному конфлікті між владою, народом і всередині гілок влади. Тому я щасливий з того, що мені приписують і провал, і перемогу політичної реформи. Для мене політреформа справді є основою моєї політичної місії.

— Які у вас нині стосунки з Головою Верховної Ради України Володимиром Литвином? Чи є між вами конфлікт, про який говорять?

— У мене немає жодного конфлікту з Головою Верховної Ради, і я багато разів, зустрічаючись із ним, декларував бажання до співпраці. Хоча є багато людей, які, знаючи чутливість характеру і слабкості у стосунках, час від час вкладають у свідомість те, що не відповідає дійсності. Я прозора, публічна і відкрита людина, і настільки гнучкий та еластичний, що домовитися зі мною немає жодної проблеми нікому: ні простому депутатові, ні Голові Верховної Ради. У політиці немає дружби, є вічні інтереси. Сьогодні в нас із Володимиром Литвином немає дружби, але її ніколи й не було. Ми різні, з різних політичних майданчиків прийшли в цей парламент. Але я з повагою ставлюся до Голови Верховної Ради України, тішуся з того, що він максимально ефективно впливає на життя парламенту. На сьогодні він є ключовою фігурою у Верховній Раді, й жодні намагання координатора парламентської більшості чи самої більшості щось змінити не реальні.

— А ви колись змогли б перейти в опозицію до влади?

— Моя природа полягає в тому, що я ніколи не буду в опозиції до держави, до влади. Краще піду з влади, бо не зможу руйнувати те, що багато століть очікувалося всім українським народом. Мої батьки, діди і пращури наділили мене сильною внутрішньою генетикою національної відданості та патріотизму. Я не стану опонентом тих, хто зараз при владі, а, розуміючи їх помилки і переваги, завжди готовий бути партнером, щоб переваг було більше.

— Що б ви робили, якби пішли з влади, з політики?

— Я професор, маю вчену ступінь, і із задоволенням читатиму студентам лекції з конституційного права. А ще міг би вести власну телевізійну передачу. Сподіваюся також створити власний політичний проект, об’єднавши зусилля з моїми нинішніми партнерами та друзями.

— Про свій намір створити власну партію ви заявляли ще понад рік тому...

— Такі наміри не зникли.