Хто, хто в рукавичці живе?
До кімнати боком-боком зайшло русяве дівча і поклало переді мною на стіл альбом з яскраво розфарбованими звірятками. Дорослу розмову довелося на якусь хвилину перервати.
— І хто це так гарно малює?
— Я, звичайно. Катя, — не без гордості відповіло дівча.
Лілія Єгорівна пригорнула Катрусю до себе, погладила по голівці.
— Молодчина. А тепер іди й покажи малюнки усім сестричкам і братикам. Бо нам тут ще треба поговорити...
До цього ми вже встигли разом пригадати неблизький 1998 рік, коли «під звуки фанфар» створювали їхній дитячий будинок сімейного типу з промовистою назвою «Промінь надії».
— Оця Катруся і є дівчинкою з контейнера, про яку я вам розповідала, — каже Лілія Єгорівна.
Жахливе повідомлення вона прочитала в одній з місцевих газет: у сміттєвому контейнері знайшли новонароджене дитя, відвезли до лікарні. Вона, не вагаючись, — туди: «Віддайте до нашого сімейного дитбудинку». Медики у відповідь: «Спочатку дівчинку врятувати треба. А виживе — то ми не проти, хоча й не через нас, знаєте, таке вирішується».
Так, подружжя Негру вже мало досвід, як те робиться. Адже ще до відкриття дитбудинку набуло певного досвіду. В 1995 році, коли мешкали в гуртожитку і вже мали п’ятеро власних діток, надбали їм двох сестричок — Ірину й Світлану, яких було кинуто напризволяще в тому самому гуртожитку. Дівчатка вже до того неабияк прикипіли до їхньої дружної сім’ї, то як було не взяти їх під своє крило? Дехто з сусідів, правда, за голову хапався: «Багато хто з одним-двома дітьми не може впоратися! А вам п’ятьох мало? Та ще в гуртожитку?». Небалакучий Степан гасив пристрасті:
— Лілії — мало. А нормальну квартиру, обіцяють, невдовзі отримаємо...
Він, справді, у сімейних справах звик довірятися дружині, адже сам, працюючи на сейнерах АРК «Антарктика» в далеких морях-океанах, вдома не бував по багато місяців, — отож усе лежало на ній, його Лілії. Вважала за потрібне мати п’ятьох власних дітей — і завели їх. Вирішила взяти чужих, щоб стали своїми, — значить теж правильно робить. А що всі будуть нею добре доглянуті й нагодовані — то в цьому він ні на мить не сумнівався...
Потім Негру ще не раз дивували оточення: і коли стали набирати нових дітлахів з дитбудинків, і коли домоглися, щоб після місячного перебування в лікарні їм віддали Катрусю, і коли Лілія Єгорівна, щойно відзначивши власне 40-річчя, народила ще одного за одним двох синів... Тепер у родині Лілії Єгорівни ї Степана Несторовича 16 дітей. Точніше, навіть 17, бо вже й онукою обзавелися: тримісячна Христинка, дочка Ірини (тієї самої, свого часу покинутої в гуртожитку), — загальна турбота і втіха. Офіційний статус членів цієї сім’ї сьогодні такий: семеро дітей — власні, народжені Лілією Єгорівною, четверо — опікувані подружжям, п’ятеро — вихованці сімейного дитбудинку. І хоча подружжя Негру всіх вважає своїми, рідними, та на отой офіційний статус не може не зважати. Адже від нього, передусім, залежить матеріальне забезпечення сім’ї. Про це, однак, дещо пізніше. Спочатку — про найбільш наболіле, через що, власне, й написала листа до редакції «ГУ» Л. Негру.
Мов на аварійному судні
— Із жахом думаю про наступну зиму, — ділиться Лілія Єгорівна. — Невже знову нічого не зміниться? Жахатися, справді, причини є. Ще на початку нашої зустрічі я зробив своєрідну екскурсію по квартирі, в якій мешкає родина Негру і розміщений дитбудинок «Промінь надії». Уявіть тільки собі: 68 квадратних метрів житлової площі, а на них — 19 осіб, малюків і дорослих. По 3,5 квадратного метра на одного мешканця. Де, якими нормами отаке передбачено? Тим паче для офіційно заснованого ще 1998 року Одеським міськвиконкомом сімейного дитбудинку. В кімнатах площею по 13 квадратних метрів — 2-3-ярусні чудернацькі ліжка, щоб усім було де спати. «Вони азбестові, — пояснив Степан Несторович, — списали з морського судна в «Антарктиці», віддали, спасибі, нам». А як же передбачене нормативними документами устаткування дитбудинку всім необхідним, зокрема й меблями? Все, на що владні органи спромоглися, це, з’ясовується, — шість так званих панцерних ліжок, узятих, певно, в якійсь із військових частин. Втиснути їх у приміщення так і не вдалося. Дали ще благеньку пральну машину й телевізор — ото й усе. Школярам навіть домашні завдання виконувати нема де. Ну а зимової пори, якої так боїться мати-вихователька, в оцій квартирі, кажуть дорослі і малі, взагалі кепсько: температура повітря не перевищує 13 градусів.
У владних структурах про все це знають, навіть прагнуть начебто поліпшити становище. Чотири роки тому не без їх клопотань представництво благодійної організації «Надія та житло для дітей» в Україні придбало в приміському селі Фонтанка недобудоване приміщення саме для дитбудинку подружжя Негру. Важко нині сказати, чим керувалися міські та обласні чиновники, коли зупинилися саме на такому об’єкті: величезна чотириповерхова (враховуючи й підземну частину) кам’яна «коробка» без вікон, без опалення та інших внутрішніх комунікацій, будівельна готовність якої сягала десь 50 відсотків. Щоб усе добудувати й обладнати, потрібно було ще десятки тисяч гривень. Надати їх начебто обіцяли благодійники, та невдовзі заявили: кошти вичерпалися. Відтоді у Негру почалися ходіння по муках — кабінетами й коридорами різних структур міськради, облдержадміністрації. Відповіді й відписки отримують одного змісту: прагнемо знайти вихід. Та минають місяці, роки — нічого не змінюється. Щоб можна було хоча б десь у тому будинку прихилитися, зберегти його від руйнування, подружжя власним коштом (хоча будинок і не є його власністю, його лише передають у службове користування) придбало півтора десятка вікон, ще дещо, витративши 8 тисяч гривень. Далі все застопорилося, адже Степан Несторович уже майже два роки тимчасово не працює, перебуває в резерві, і зводити кінці з кінцями стає дедалі важче — стачило б коштів на щоденне найнеобхідніше. У будинку в селі весь час хтось чергує, а торік навіть пізньої осені й на початку зими тут мешкали доросліші рідні діти Негру — за охоронців.
— А в угоді, яку підписали, окрім нас, відповідальні особи представництва, міськвиконкому й облдержадміністрації, чітко обумовлено не тільки придбання будинку, а й доведення його до ладу, устаткування приміщень меблями, побутовою технікою, іншими предметами вжитку, — бідкається Лілія Єгорівна. — Хоча нічого з того не робиться, та це нікого не хвилює. Окрім нас самих.
Підводять під «некомплект»?
Попутно у розмові з’ясовуються й інші проблеми «Променя надії» і багатодітної родини Негру загалом. Надто нерівномірно дитбудинок фінансують. А наприкінці минулого — початку нинішнього років раптом «забули» надавати державну грошову допомогу на рідних дітей Негру. І так — близько півроку. Якби не підсобила дирекція Одеського припортового заводу, то діти голодували б. Довелося звертатися, щоб встановити справедливість, до голови облдержадміністрації Сергія Гриневецького. Допомогу відновили, але борг у кілька тисяч гривень ніхто так і не думає відшкодовувати. А в тому, що трапилося, чиновники звинувачують саму... Лілію Єгорівну. То вона, мовляв, невчасно написала чергову заяву, то не задекларувала прибутки з... підсобного господарства (якого, по суті, немає), то щось там наплутала в якихось паперах.
— Може й наплутала, — погоджується Лілія Єгорівна. — Та якби хтось навчив, підказав. Коли створювали сімейний дитбудинок, обіцяли й таку допомогу.
Те, що подружжя Негру не хоче мовчати з приводу становища, в якому опинився їх сімейний дитячий будинок, багатьом не подобається. Дійшли й такі невтішні чутки: не припините «баламутити воду», то прикриють ваш сімейний дитбудинок. Чутки небезпідставні. Ще на початку квітня Лілія Негру написала заяву на ім’я начальника міськуправління молодіжної політики, сім’ї та туризму Ірини Семішкур з проханням перевести до сімейного дитячого будинку двох підлітків, яких вони разом із Степаном опікують уже чотири роки як сиріт, та питання чомусь усе не вирішують. Між тим під час організації дитбудинку в ньому нараховувалося шестеро дітей, тепер залишилося п’ятеро, тобто мінімум, передбачений положенням про такі заклади. Діти дорослішають, позбавляються статусу вихованців за віком. У такому разі передбачено поповнення сімейних дитбудинків. То чому, питається, не зробити це, зважаючи на тих, хто під опікою подружжя Негру, адже таких тут аж четверо? Може й має рацію Лілія Єгорівна, коли остерігається закриття будинку через «некомплект»? Для декого з чиновників, мабуть, то було б полегшенням: немає дитбудинку — немає й проблем. А для держави, яка й так не може впоратися з сирітством, бродяжництвом неповнолітніх, дитячою злочинністю?
Для всіх дітей, які опинилися під крилом подружжя Негру, Лілія Єгорівна і Степан Несторович, певен, назавжди залишаться не просто добрими і мудрими наставниками — матір’ю і батьком. Як і для них, усі діти — рідними, котрих вони завжди любитимуть, про яких завжди дбатимуть. Уже сьогодні постало перед сім’єю Негру непросте питання надання житла дорослим її членам, влаштування їх на професійне навчання, роботу. Лілія Єгорівна і Степан Несторович готові їх розв’язувати, вже розв’язують. Сподіваючись, само собою, і на допомогу держави. Тож не загасимо промінь надії. Передусім — для чудових дітей чудової родини.
Одеса.