Стіна

Не пам’ятаю, хто першим із політиків вжив словосполучення «маленький українець», але експлуатують його охоче, особливо перед виборами. Звісно, у плані захисту інтересів «маленьких українців». Та їх стає дедалі більше: принижених, безправних, беззахисних...

Років п’ятнадцять тому механізатора з Хмельниччини Сашка Дукача запросили на роботу до колгоспу «Ленінським шляхом», що у Гусятинському районі на Тернопільщині. Не за тридев’ять земель, а за кілька кілометрів — через Збруч. У Суходолі молодій сім’ї виділили будинок спеціаліста, і вона почала обживатися. Олександр трудився у колгоспі, дружина Ганна якийсь час працювала у теплицях, але потім змушена була звільнитися через загострення хвороби, та й трійко дітей потребували догляду, тим більше, що старший Михайло — інвалід першої групи з дитинства.

Жили, як усі в селі. Город, господарство. Заробляв Олександр непогано. Обставили меблями житло, провели газ, телефон, зробили прибудову. Одне слово, у будинку на вулиці Шкільній, 43 Дукачі почувалися господарями. Та, як з’ясувалося, передчасно. Реформи, що розпочалися на селі, котком прокотилися не через одну селянську долю. По життю родини Дукачів — особливо безжально.

Не стало колгоспу, а товариство з обмеженою відповідальністю «Надзбруччя», яке утворилося в результаті реформування, залихоманило. Почали змінюватися керівники, росли борги із зарплати. Люди, змирившись, виживали, як кому вдавалося. Олександр не мовчав. Зарплату все-таки вибив: цукром, зерном, поросям. Учорашні колгоспники поглядали скоса: ич, який спритний. Хоча він й іншим радив відстоювати свої права. А керівництву така активність механізатора не сподобалась й поготів. За першої-ліпшої нагоди Олександра Дукача позбулися. Офіційно — за прогул, хоч він того дня їздив до Тернополя провідати у лікарні дружину.

Ще коли він працював, товариство, щоб покрити борги із зарплати, заходилося розпродувати майно. Потрапили до списку і так звані будинки спеціаліста. Дукачам запропонували сплатити за будинок, у якому сім’я прожила майже тринадцять років, 24 тисячі гривень. Інакше — виселення. Для Олександра ця сума була непосильною. І все-таки йому вдалося у родичів і знайомих назбирати половину коштів. Решту, просився, виплачуватиме частинами. Але на його прохання ніхто не зважив, хоч іншим сплату у кредит дозволили. Знайшовся чоловік, який сплатив усю суму одразу. Щоправда, не 24 тисячі, як вимагали в Олександра, а 18. До речі, ні у колгоспі, ні у товаристві новий власник жодного дня не працював. Але хто нині зважає на такі «дрібниці»?.. Коли правлять бал гроші, мораль спить.

Дукачів заходилися виселяти. ТОВ «Надзбруччя» подало до Гусятинського районного суду позовну заяву, і суд 4 січня 2002 року прийняв рішення про виселення Дукача Олександра Миколайовича, його дружини Дукач Ганни Михайлівни і їхніх трьох дітей з житлового будинку на вулиці Шкільній, 43 у селі Суходолі, надавши їм житловий будинок на вулиці Фільварній, 25. Прошу звернути увагу на дату: рішення приймається посеред зими. Суд нібито вчинив гуманно, надавши інше житло, але тим, що воно непридатне для проживання, не переймався.

Апеляційний суд Тернопільської області не задовольнив скарги О. Дукача і залишив рішення Гусятинського райсуду без змін.

9 травня родина Дукачів поповнилася четвертим сином. Назвали його Віктором — на честь Перемоги. Немовля народилося семимісячним, його довелося виходжувати. Ганні Михайлівні останні пологи також далися тяжко: у неї загострилася давня хвороба, а тут ще й виселення.

Олександр розривався між лікарнею, куди помістили сина, пологовим будинком, де лежала дружина, і трьома дітьми, котрі залишалися вдома. У зв’язку з цими обставинами, а також тим, що надане житло непридатне для проживання, просив суд відтермінувати виконання свого рішення. Йому обіцяли піти назустріч. Розмова з головою суду була 16 травня, а 17 травня, коли Олександр знову поїхав до Тернополя, залишивши удома середульшого Миколку (двоє дітей були на той час у бабці), виконавча служба родину Дукачів виселила. Малий, злякавшись незнайомих людей, що господарювали у хаті, до ночі переховувався у бур’янах. Усі пожитки родини повантажили на КамАЗ і вивезли на колишній колгоспний тік. Вивезли все: одяг, меблі, продукти... Оцінили майно своєрідно: телевізор, ікона, дублянка — по 50 гривень, меблева стінка — 170 гривен. Олександр каже, що немає сертифіката на земельний пай, договору оренди, прав водія, обручки дружини, грошей... Хотів забрати дитячу колиску, та йому сказали: «Або все, або нічого». З таким описом і оцінкою майна він не погоджується. Можна уявити, що залишилося за два роки від пожитків Дукачів у непристосованому приміщенні.

А тут ще один удар долі. Не стало Ганни Дукач. Її хлопчики свого дому не мають. Живуть то в однієї бабусі, то в іншої. Старшого Михайла треба терміново оперувати, він вже кілька разів перебував у реанімації. Але за які кошти? Олександр безробітний: влаштуватися нині на роботу на селі практично неможливо. Обробляє город. З нього, а ще з пенсії по втраті годувальника та по інвалідності старшого сина вони й живуть. Орендної плати за земельний пай Олександр не отримує. ТОВ «Надзбруччя» вже немає. На його місці — приватне підприємство, а його керівник Мирослав Галиняк каже, що землі Дукача не обробляє, тому йому нічого не належить.

Ось вже два роки Олександр ходить по інстанціях. Двічі був на прийомі у колишнього голови облдержадміністрації Івана Курницького, записувався до прокурора області. Всюди — глуха стіна. Усі його звернення до столичних інстанцій повертаються у район, а звідти відписують, що діяли за законом. Олександр обіцяє дійти до Європейського суду, бо вважає, що вчинили з ним несправедливо. Його підтримує адвокат Євген Дуфанець, який вважає, що справа про виселення Олександра і його родини сфабрикована, оскільки будинок по вулиці Шкільній, 43 не був власністю ТОВ «Надзбруччя», і це підтверджує архів.

Коли я була у Суходолі, Олександра Дукача ще й винним намагалися зробити. Голова сільської ради Іван Стефанів каже, що Олександр вимагає, щоб до нового житла йому телефон провели, криницю викопали. Водночас визнає, що сільрада не мала права видавати О. Дукачу ордер на будинок по вулиці Фільварній, оскільки він їй не належить. Іван Дмитрович зізнається, що зробив це на вимогу прокурора району.

Заступник голови Гусятинської райдержадміністрації Віктор Кривко при мені взяв з Олександра слово, що він забере ключі від будинку, коли там підключать газ. Не мороч, мовляв, чоловіче, голову, вселяйся і живи. Будинок, який пусткою стояв кілька років, сяк-так підлатали, підфарбували. Але для того, щоб поселитися в ньому з малими дітьми, треба вкласти ще чимало коштів. Опалюється тільки одна кімната з трьох, підлогу їсть грибок, уздовж однієї зі стін — тріщина. У дворі немає ні криниці, ні якогось хлівця. Якби навіть вкладати у нове господарство кошти, яких в Олександра немає, то на якій підставі? Житло йому передано у користування, а не у власність. Де гарантія, що завтра й звідси Олександра не виселять? Акт придатності будинку для проживання йому не дають. Відмовляють у документації на будинок, присадибну ділянку. Ніхто не збирається повертати кошти, які він затратив на облаштування попереднього житла.

А що громада, запитаєте. Хто мовчки співчуває, хто підігрує начальству. Мовляв, надто він незалежний, цей Дукач. Селяни роз’єднані. Немає колективу — немає кому заступитися. Реформування зазнала не тільки економіка, а й свідомість людей. Тут би самому вижити. Тим більше, що ні для кого у селі не є таємницею, що впорядкований будинок у центрі села, де жили Дукачі, сподобався родичам одного з районних керівників. Тому й затіяли бліцвиселення. А хто піде супроти начальства. Сільська влада також тягне руку за грошовитими, а якщо ти бідний, то нікому не потрібний. То хто почує «маленького українця»?

Тернопільська область.