Цей матеріал має свою передісторію. Не новина, що вітчизняна наука в занепаді. Шукати відповіді на вікопомні «хто винен?» та «що робити?» святий обов’язок не лише високопосадовців. Це й прерогатива широких верств громадськості, які витрачають кошти у вигляді податків на утримання державних чиновників.
Значні народні гроші через держбюджет живлять таки ту саму науку. Громада має знати, як і куди їх витрачають. Тому вирішено було робити актуальне інтерв’ю з керівником вищезазначеного міністерства Василем Кременем. Наприкінці червня у перерві засідання з’їзду товариства «Знання», де були присутні і представники мас-медіа, і перші особи МОНУ, поспілкувалися, порозумілися й начебто домовилися. Автор цих рядків витягнув диктофона і вже, було, налаштувався на розмову. Та коли міністр почув назву видання, його наче хтось підмінив. Пославшися на серйозну зайнятість, вельмишановний Василь Григорович пообіцяв розмову пізніше і швиденько ретирувався. Потім було зроблено ще одну спробу отримати відповіді на підготовлені запитання. Кілька тижнів тому пропонували ті самі питання першому заступнику міністра, надіславши їх факсом до приймальні. І секретарка на тому кінці дроту відповіла, буцімто своєму керівникові їх показала, але той поки що відмовився. «Спробуйте, — порадила, — наприкінці тижня». А потім знову: «Спробуйте наприкінці тижня...». Тому ми облишили сподівання роздобути точку зору офіційних осіб і вирішили надрукувати в газеті деякі із запитань до міністра: можливо, наші небайдужі читачі забажають висловитися з порушених проблем. А заодно у своїх листах висловлять версії: «Чому міністерські чиновники так уникають відповідати на запитання?». Спробуємо з допомогою громади розставити крапки над «і». Витяги з листів, звісно, друкуватимемо.
1. Свого часу було два міністерства — міністерство освіти і міністерство науки. І одним із завдань міністерства науки значилося: спростити болючий процес запровадження нових розробок у промислове виробництво. Чи не вважаєте ви, що, потрапивши до зв’язки з освітою, наука тепер віддалилася від промисловості, а запровадження новинок в економіку ускладнилося?
2. Наука не постане, доки не з’явиться активний попит на нові розробки з боку промисловості. Інноваційним шляхом розвитку в країні йде у кращому разі кожне десяте підприємство. Як у промисловості стимулювати попит на інновації? Багато хто в наукових колах стверджує: потрібні пільги для тих виробництв, де запроваджують сучасні наукові розробки. Інші вважають, що кошти на «обдарованих» пільгами підприємствах у нашій державі усе одно зникатимуть. Якої ви думки з цього приводу?
3. Видатною подією минулого століття, що справила найбільший вплив на життя суспільства, експерти США назвали не вихід людини у відкритий космос чи політ на Місяць, не телебачення чи Інтернет, а створення національної інноваційної системи. Схожі створили усі провідні країни світу. Коли в нашій державі можна буде з повним правом казати, що і в нас запроваджено національну інноваційну систему?
4. На вашу думку, чи створено в країні умови для генерації нових ідей? Як «інтелектуальні напрацювання» перетворити на товар, яким можна зацікавити ринок?
5. На світовий ринок високих технологій проникнути надзвичайно складно. Де наша точка прориву? Раніше багато ставок робили на космічну галузь, комбайнобудування... Можливо, просто обрані пріоритети держава належним чином не підтримує?
6. Уже в травні наступного року Україна може приєднатися до міжнародного Болонського процесу. Як зазначають, це дасть можливість розширити обмін студентами, сприятиме визнанню дипломів вітчизняних вузів за кордоном. Безперечно, факт можна розглядати як успіх. Але чи не станеться так, що Україна готуватиме кваліфікованих фахівців, які працюватимуть на економіку інших держав?
7. Що робить міністерство, щоб протидіяти «відпливу мізків» на Захід? І взагалі — чи проблема це? А може, успіх: адже українські науковці, яких не цінують належно у власній країні, хоча б за кордоном мають можливість себе реалізувати?