Народний депутат Олександр Морозов опублікував в «Українській правді» статтю, зміст якої, напевно, зацікавить і читачів «Голосу України». Тим більше нині, в контексті «відредагованої» Воєнної доктрини, останніх ялтинських домовленостей про найтіснішу співпрацю з Росією в рамках ЄЕП та очевидну переорієнтацію наших західних векторів на північно-східний напрям.
— Я часто буваю у Москві, у мене там багато друзів, — розповідає пан Морозов, до речі, етнічний росіянин, що проживає в Україні. — У вільний час ходжу по книгарнях. Деякі новинки мене просто вразили. А останні політичні події в україно-російських відносинах демонструють, що книжкові тези реалізуються в реальних діях. Самі назви книжок, виданих у 2004 році, вже кажуть про багато що: «Український сепаратизм. Ідеологічні джерела самостійності» та «Історія «українського» сепаратизму». В обох книжках найагресивніші передмови, які часом видаються інструкцією до дії.
Для аргументації автор статті наводить кілька цитат, які, наголошує, не вирвані з контексту. Поза сумнівом, вони вразять і вас.
«Українець» — насамперед не етнічне, а політичне поняття. «Українець» означало прихильника антиросійської партії в Південноруських землях». «Українці» — це люди, які ухилилися від загальноросійського типу в бік відтворення предків чужої тюркської крові, які стояли в культурному відношенні значно нижче російської раси». «Що таке «українська культура?». Лише первісна кустарна діяльність, спроба на третьосортному, провінційному матеріалі створити висококласну світову культуру». «Українство — це агресивне ніщо, нізвідки і нікуди не рухоме, що застоялося у своїй гордовитій нікчемності». На цьому «визначенні» перелік нашої характеристики не вичерпується. Але, гадаю, вам і так зрозуміло, як нас «люблять» по той бік Хутора-Михайлівського.
І не просто «люблять», а й роблять цілком конкретні висновки. «На український проект чекає той самий результат, що і радянський, — крах на очах одного або двох сучасних поколінь. Усе, що вибудовано на міфі, неминуче руйнується». «Розвал держави «Україна» забезпечено її станом і політикою». І далі — вже зовсім серйозно: «Уже сьогодні ми повинні жорстко стати на позицію, що південноруські і малоруські землі — невід’ємна частина Російської держави, що немає ні «українського народу», ні української мови, що все це ідеологічний фантом». «Перше ж прохання Донбасу і Криму про повернення до Росії повинно бути задоволено і буде задоволено, якщо при владі в Росії утримаються сьогоднішні політики». «Тимчасовість і химерність проекту «Україна» очевидна, і нам, росіянам, треба не гаяти часу для захисту своєї історичної спадщини від остаточного розграбування українством».
Захист, як випливає з цієї «гуманної» філософії, дуже традиційний для російської ідеології: «Ідея імперії, як суть політики великої держави, спливає у свідомості нації як необхідність. Росію майбутнього росіяни бачать Державою-Імперією». «Старовинне гасло збирання земель сьогодні вже носиться в повітрі. Територіальні втрати дуже важливих для Росії земель (споконвічно російські землі) сприяють воскресінню імперських почуттів. Зовнішнє затишшя в нашій політиці, ймовірно, не зможе тривати довго».
У цих «мудрих» книжках є і цінні поради. Вочевидь, переконаний пан Морозов, автори досить добре орієнтуються в українському політичному просторі: «У ситуації, що склалася, всі надії і Кучмі, і Росії потрібно покласти на «донецький клан»...
Залишається сподіватися, пише український парламентарій, що «викладені тези не включено до доктрини політики Путіна стосовно України і що висловлювання про «агентів з-за бугра» не стосуються противників відродження Російської імперії за рахунок ліквідації української державності».
Сподіватися, звичайно, можна, але, як відомо, чужинцеві довіряй, та спини не відкривай. Як ця ідеологія, що її процитував Олександр Морозов, діє на «уми» простих росіян, переконалася і я під час останньої поїздки до Росії в ролі спостерігача на минулих виборах до Держдуми. «Чому ви, хохли, такі нахабні і загребущі? Чому ви нас так не любите?» — «люб’язно» переймалися нюансами «братерських» міждержавних відносин мої випадкові співрозмовники від Москви до Уралу. «Як так не любимо?» — перепитую. «А все у нас забираєте: Крим, Донбас, ось острів поцупили, не пригадаю, як він називається, але точно знаю, що ви його відібрали в Росії. І кораблі наші не пускаєте через протоку. І культуру нашу собі приписуєте, і Київську Русь...» Перелік претензій нудний і довгий. На тлі «поцупленого острова» ходові в них анекдоти про «хохла і сало» видаються милими компліментами.
Утім, не тільки «наукова» література з вищенаведеними «серйозними» назвами плекає в читачів великодержавний шовінізм. Не кожний пересічний росіянин подолає «Український сепаратизм»: вище детективного чтива його споконвічна «особлива культура», як правило, не піднімається. У принципі, як і в багатьох українців. Тому щедро засіяно і цю вбогу ниву. Мало в якому детективі не зустрічається — абсолютно не в тему до сюжетної лінії — образ вредного «хохла» «десь із-під Житомира», який у присутності росіянина — страшно подумати — «калякає» своєю «хуторянською мовою». Перечитайте Вікторію Платову, наприклад, — переконаєтеся, яке «агресивне, ніщо, нізвідки і нікуди» притаманне її «висококласній літературі». Випади проти «нєзалєжності», національної валюти — гривні, якої треба назбирати мішок, щоб «потягнуло» на їхніх десять рублів (це ж треба бути настільки обізнаним у курсі валют!), «повій-хохлушок» з «бандьоровского края» — все це на рівні маскультури прищеплюється бідолашним, наївним обивателям «великої імперії», і перетворюється їхня простодушність на нікчемну гордовитість.
Особливо зворушує теорія про українців, які ухилилися від загальноросійського типу в бік... тюркської крові. А як же великий російський історик Ключевський з його твердженням про «русскую физиономию», яка «не вполне точно отображает общеславянские черты»? Якраз через схрещення з «не білявими й не блакитноокими» етносами. Та, зрештою, чому «російська раса» апріорі визнана вищою за інші? Здається, цей «науковий метод» увійшов в історію як фашизм. І чому, власне, ми так насторожено ставимося до його начебто проявів в Україні і не помічаємо зовнішньої загрози масштабного виміру?
...Книжкові тези мають здатність реалізовуватися на практиці. Незалежно від того, де їх пишуть, — в мюнхенській кнайпі чи московському кабаку. І це треба враховувати, щоб Україна не перетворилася на «український проект», «ідеологічний фантом», «окраїну нової імперії».
