Багато хто на місці Тамари Василівни Горбунової вже, певно, впав би у відчай, опустив руки. А вона, киваючи на цілі томи кількарічного листування з владними й правоохоронними структурами, мало не напам’ять цитуючи численні відповіді посадовців різного рівня на свої звернення, твердить: «Я все одно доможуся справедливості». Сподіватимемося на те і ми. Тим паче що на руках у Т. Горбунової — вердикти на її користь не тільки місцевого та обласного судів, а й такої високої інстанції, як судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України. Одна ось тільки заковика: оті вердикти наштовхнулися в Одесі на впертий спротив. До того ж, твердить Горбунова, відверто ігноруючи судові рішення, тут ніби спеціально напускають навколо них туману, так і сяк жонглюють законодавчими актами, вдаються до перекручень, щоб і далі зволікати справу, не вирішувати її по суті.
А суть ось у чому
У комунальній квартирі №3 будинку №66 по вулиці Великій Арнаутській в одній з кімнат площею 22,9 кв. м мешкають Тамара Горбунова, її дочка та малолітній онук. Тіснувато там їм утрьох, звичайно, але Тамара Василівна все тішила себе тим, що стоять вони на квартирному обліку в Жовтневій райадміністрації, а отже, рано чи пізно таки поліпшать свої житлові умови. 
Така нагода, хай і з присмаком смутку, здавалося, трапилася: в сусідній (через коридор) кімнаті площею 11,8 кв. м померла 95-річна бабуся Ксенія Аніскіна —на оте житло, що звільнилося, цілком правомірно могла б претендувати сім’я Горбунових, адже інших мешканців у «комуналці» не було. Могла б, якби ще за три роки до своєї смерті бабуся кімнату не приватизувала й скороспішно не подарувала Віолеті Вирвич з квартири №5 того самого будинку №66. Про цю оборудку Горбунова випадково дізналася ще за життя сусідки-бабусі й, запідозривши неладне, звернулася до суду: розберіться, мовляв, кояться, по-моєму, протиправні дії.
Центральний районний суд Одеси підтвердив: таки протиправні. Й виніс рішення: визнати недійсними свідоцтво про право власності на житло від 30.05.1994 року, видане К. Аніскіній органом приватизації, та договір дарування нею житлової кімнати В. Вирвич від 2.07.1994 року. Іншим рішення суду й не могло бути. Адже чинними на той час законодавчими актами приватизація окремих кімнат в спільних квартирах, де мешкало кілька квартиронаймачів, не передбачалася. Знали про це, очевидно, й ті, хто видавав вищезгадане свідоцтво про право власності на житло бабусі Аніскіній. Бо в документі фігурує не кімната в «комуналці», а загалом квартира №3, хоча й вказується площа лише однієї кімнати. Отака собі, мовляв, окрема квартирка — 11,8 кв. м. Коли обман з’ясувався, а суд прийняв законне рішення, то відповідачам, очікувалося, нічого іншого не залишалося, як виконати вердикт. Тим паче що рішення Центрального районного суду невдовзі повністю підтримала, розглядаючи касаційну скаргу В. Вирвич, судова колегія в цивільних справах облсуду, додавши й своє: недійсним було визнано розпорядження органу приватизації стосовно видачі К. Аніскіній отого липового свідоцтва. А вердикт суду касаційної інстанції, за чинними на той час законами, оскарженню не підлягав і вступав у законну силу з моменту його проголошення. Так мало бути.
Відписки
Єдиним відповідачем, що добровільно виконав рішення суду в повному обсязі, стало міське Управління житлово-комунального господарства. По-перше, було скасовано відповідне розпорядження органу приватизації, по-друге, в бюро технічної інвентаризації ліквідовано запис про приналежність житлової кімнати В. Вирвич на правах приватної власності. Отже, ота кімната знову набувала статусу державного житлового фонду і переходила у відання Жовтневої райадміністрації. Яка від такого дарунка почала активно... «відхрещуватися». І ніби аж радіти з того, що В. Вирвич не хоче добровільно виконувати рішення суду й віддавати ключі від тепер уже самоправно привласненого нею приміщення. Та на всі звернення Т. Горбунової відповідали одне й те саме: не можемо ми розглядати твоє прохання про розширення житла, бо в кімнаті, яку просиш, мешкає людина. Хай, каже Горбунова, і незаконно, хай фактично і не мешкає, бо вже й з будинку №66, продавши власну квартиру, переселилася, а оту кімнату просто тримає під замком...
Пояснення всьому цьому, як на мене, просте: Тамара Горбунова — занадто «мутить воду», активно відстоює не тільки власні інтереси. Своїми листами, зверненнями, скаргами на протиправні дії правоохоронців та чиновників, участю в пікетах вона встигла добряче «насолити» багатьом можновладцям. І після цього поліпшувати їй житлові умови? Ні, краще хай відчує, що значить іти проти «владного вітру», може, опам’ятається. Чи не під впливом отаких настроїв у владних та правоохоронних структурах діяла й президія Одеського обласного суду, яка 16 лютого 2000 року скасувала згадувані вище справедливі рішення Центрального райсуду та судової колегії з цивільних справ облсуду і відмовила Т. Горбуновій в її позові? 17 травня того самого року оту президію мусила поправити судова колегія з цивільних справ Верховного Суду України, вказавши обласним служителям Феміди, ніби першоклашкам юриспруденції, на те, що «закон зворотної сили не має і його положення не можуть поширюватися на правовідносини, що виникли до прийняття відповідних змін до закону» (а президія облсуду цього, зазначено, не врахувала), та на деякі інші помилки. 
Судова колегія ВСУ ухвалила: постанову президії Одеського облсуду скасувати, а рішення Центрального райсуду та ухвалу судової колегії в цивільних справах облсуду залишити без змін. Було це, наголосимо, трохи більш як чотири роки тому. Та віз, як кажуть, і нині там. Хоча відтоді змінилося у владних, управлінських та правоохоронних структурах Одеси чимало посадовців, і самі структури стали іншими (у результаті об’єднання районів вже немає, скажімо, Жовтневої райадміністрації), а Тамара Горбунова продовжує отримувати відписки з тими самими посиланнями на «зайнятість» так званої спірної кімнати (хоча яка ж вона спірна, коли то визнана судами власність міськради?) іншим мешканцем, тобто В. Вирвич.
Скільки посадовців, стільки й думок
До того ж зі стін однієї і тієї самої установи нерідко виходять відповіді, що, м’яко кажучи, аж ніяк між собою не стикуються. Ось зразок цього. 15 серпня 2002 року керуючий справами Одеського міськвиконкому Володимир Лемза пише офіційного листа голові Жовтневої райадміністрації Сергію Миронюку (копія — Т. Горбуновій), в якому йдеться: «... розглянувши матеріали справи, вважаю необхідним в місячний термін розглянути питання про приєднання кімнати площею 11,8 кв. м на житловій комісії Жовтневої РА. Оскільки суд не виносив ухвали щодо заборони райадміністрації відносно даної житлоплощі, прошу прийняти рішення згідно зі ст. 54 ЖК України» (останнє речення слід, очевидно, розуміти так: суд не виносив ухвали щодо заборони райадміністрації розпоряджатися даною житловою площею).
Через рік з лишком, 20 листопада 2003 року, з-під пера начальника юридичного управління Одеської міськради Раїси Мінченко народжується відповідь Тамарі Горбуновій, у якій стверджується вже зовсім протилежне: «... кімната площею 11,8 кв. м у квартирі №3 належить гр. Вирвич В. К. на правах приватної власності на основі договору дарування від 2.07.1994 року... Враховуючи вищевикладене, для приєднання вказаної кімнати до наявної у вас житлоплощі немає підстав» (ніби й не читала начальник управління ухвал різних судів щодо скасування договору дарування та повернення отієї кімнати до державного фонду, хоча Т. Горбунова в своїх листах до міськради на них не раз вказувала). 
Нарешті, вже 13 лютого 2004 року Т. Горбунова отримує відповідь міського голови Руслана Боделана: «...у провадженні місцевого суду Малиновського району м. Одеси перебуває цивільна справа за позовом прокурора Жовтневого району м. Одеси в інтересах Жовтневої райадміністрації про виселення гр. Вирвич В. К. зі спірної кімнати і за вашою заявою... щодо приєднання в порядку ст. 54 ЖК України кімнати площею 11,8 кв. м.
До закінчення судового розгляду Приморська районна адміністрація Одеської міської ради не вправі прийняти розпорядження щодо приєднання вказаної кімнати до квартири №3, наймачем якої ви є. Питання про надання спірного житлового приміщення буде розглянуто після прийняття судом рішення». Погодьтеся: відповіді міського голови та підлеглих йому посадовців дуже вже різняться між собою. Права рука, як-то кажуть, не знає, що робить ліва? Коротке пояснення щодо останньої з наведених вище відповідей: позовна заява прокурора Жовтневого району подана до суду ще в жовтні 2000 року, однак і досі жодних рішень по ній не прийнято. Чим не зразок судової тяганини? Вже й Жовтневого району давненько немає, а ота заява різними місцевими судами все розглядається. Та й взагалі: а чи є у тому розглядові сенс? Рішення судової палати в цивільних справах ВСУ, про яке вже говорили, хіба хтось скасовував? Ні. То чому ж просто не виконують його?
За правду — до КПЗ
Ось думка з цього приводу відомого одеського юриста Станіслава Умрихіна:
— Громадянка Вирвич могла бути виселена з кімнати в адміністративному порядку з санкції прокурора як особа, що самоправно зайняла житлове приміщення. Точніше, саме таким чином її слід було змусити надати кімнату в розпорядження представників влади для подальшого вирішення долі житлової площі, яку вона просто закрила на замок, сама мешкаючи в іншому місці. Прокурор, замість цього, вдався до позову. Хіба не усвідомлює, що як тільки суду стане відомо про те, що Віолета Вирвич фактично не мешкає в спірній кімнаті і не має жодних правоустановчих документів на оте житлове приміщення, то суд тут же припинить провадження у справі? Одне слово, кінця-краю зволіканням не видно.
Між тим немає жодного законодавчого акта, який перешкоджав би виконкому Одеської міськради розв’язати проблему шляхом адміністративного виселення Віолети Вирвич з кімнати та розглядові питання про надання отого приміщення сім’ї Горбунових.
...Ну а Тамара Василівна,  ось уже багато років,  ідучи проти «владного вітру», відчуває всі «принади» свого домагання справедливості. То її пограбували, то жорстоко побили у власній квартирі, то скло у вікнах каменюками повибивали, то у двері сокирою, погрожуючи розправою, гепали, то ще якісь капості чинили, — і жодного разу правоохоронці ніяк не можуть виявити зловмисників та встановити факту злочину. Мало того, саму Т. Горбунову під надуманими приводами затримують і майже на добу саджають до КПЗ — і ніхто за це відповідальності не несе. Доки?
P.S. Коли цей матеріал вже було підготовлено до друку, Т. Горбунова принесла до корпункту «ГУ» в Одесі копії ще двох вельми цікавих документів.
Перший з них — «Окрема ухвала» судової колегії з цивільних справ апеляційного суду Одеської області, яка всебічно розглянула скаргу Т. Горбунової щодо неправомірної бездіяльності Одеського міського голови стосовно її заяв та прохань. Визнавши скаргу вмотивованою, судова колегія визнала за необхідне довести це до відома міського голови Р. Боделана «для взяття на контроль вирішення питання за заявою Горбунової Т. В. щодо приєднання житлової площі у порядку ст. 54 ЖК України».
Другий документ — це «Припис про усунення порушень вимог житлового законодавства», направлений прокурором міста Миколою Маркіним голові Приморської райадміністрації Миколі Балану. В ньому зазначається, що під час перевірки звернень Т. Горбунової встановлено порушення вимог чинного законодавства з боку керівництва цієї адміністрації, роз’яснюється, в чому саме полягають оті порушення. А на закінчення —вимога: по-перше, вжити заходів щодо усунення зазначених порушень та недопущення подібного надалі; по-друге, «розглянути питання щодо надання житлового приміщення площею 11,8 кв. м. за адресою м. Одеса, вул. В. Арнаутська, 66, як звільненого, наймачеві суміжного приміщення. Про результати розгляду припису повідомити прокуратуру м. Одеси у встановлений законодавством 10-денний термін з дня його отримання».
— Невже й оці вимоги чиновники знехтують? Невже й надалі збиткуватимуться над моєю сім’єю, порушуватимуть мої житлові й громадянські права? — у відчаї запитує Тамара Василівна.
Можемо лише, звертаючись до керівників владних структур Одеси, повторити ці її запитання й від себе.