Ніагарський водопад

Людину, яка опинилася біля Ніагарського водопаду, переповнює маса суперечливих почуттів. Це і радість, і страх, і захоплення, і ще щось, що просто неможливо передати словами. Неймовірний гуркіт падаючої ріки, дрібні холодні бризки, що розлітаються вусібіч на десятки метрів, біла піна, крізь яку просвічуються світло-бірюзові потоки води, —

все це притягує, хвилює, і здається, наче ти потрапив на іншу планету...

Історія виникнення цього дива природи донині залишається загадкою. Серед версій, висунутих ученими, є й така: водопад виник у льодовиковий період. Коли почалося танення льоду, крига видавила в земній корі поглиблення, і утворилися величезні чаші (озера). Як тільки верхня чаша переповнилася водою, вона полилася через край, пішла донизу, зірвалася з обриву і наповнила нижню чашу.

Перші люди, котрі бачили це явище, були, найімовірніше, індійського племені сенека (до прізвища древнього філософа ця назва не має жодного стосунку). Сенеки, корінні жителі Америки, входили до могутньої ліги ірокезів, утвореної ще у XVІ столітті напівлегендарним вождем Гайаватою. Вони побачили швидкоплинну воду і назвали її Ніягра, що означає «вода, яка гримить». Так з’явилася назва річки —Ніагара. Ці люди дали назви і чашам: верхня — озеро Ері, нижня — Онтаріо. І озера, і річка розділяють дві країни — США і Канаду.

Отже, Ніагара витікає з озера Ері і впадає в озеро Онтаріо. Тече вона спочатку дуже спокійно, гладкою поверхнею. Потім рівень землі знижується, на шляху ріки з’являється безліч величезних гострих каменів (уламків скель), які утворюють пороги. Вода вирує навколо порогів, піниться, а оскільки течія несе річку донизу, вона набирає швидкість до 50 кілометрів за годину.

У нас вживається вислів «ніагарський водопад», хоча насправді їх три. Ось як вони утворилися.

На своєму шляху Ніагара наштовхується на Козячий острів і, омиваючи його, ділиться на дві стрічки: ліва мчить в канадський бік, а права — до США. На американському боці річка зустрічає ще одну перешкоду — маленький острівець, що називається Луна, і, отже, поділяється ще на дві частини: широку й вузьку. (До речі, вузьку стрічку водопаду назвали Фата нареченої — вона справді дуже схожа на біле струмисте вбрання нареченої).

Ось тут усі три стрічки Ніагари, що піняться і вирують, зустрічають на своєму шляху урвище і стрімко падають донизу. Канадський берег Ніагари трохи нижчий від американського, тому й водопади мають різну висоту: 56 і 58 метрів. Зате канадська стрічка річки ширша, падає вона у величезну напівкруглу чашу у вигляді підкови, яку так і назвали — Підкова.

З канадського берега добре видно всі три водопади, а ось з боку США водопади витікають наче з-під ніг, тому побачити і сфотографувати вируючу лавину води можна тільки з оглядових майданчиків або з палуби катера, що задля цього й курсує річкою. Ті, у кого є німецький, ізраїльський або американський паспорт, можуть безперешкодно (тобто без будь-яких оформлень документів) перейти міст через Ніагару в Канаду і звідти подивитися на водопади. На жаль, з українським паспортом на лівий берег не пускають.

У канадців більше розвинута індустрія розваг, а от США дістався шматок первозданної природи, яку вони прагнуть зберегти у тому само вигляді. А щоб туристи змогли якнайбільше побачити, американці організували кілька екскурсійних маршрутів безпосередньо до водопадів.

Наприклад, за вісім доларів видають жовтий плащ з каптуром і гумові черевики, що залишаються екскурсанту як сувенір. Після екіпірування групу спускають у ліфті донизу скелі, а потім спеціально вбудованими дерев’яними сходами супроводжуючий підводить до водопадів так близько, як це можливо. Люди, опинившись на скелі між двома потоками, що падають, стають учасниками вихору подій: вода гримить, б’є в обличчя, одяг промокає наскрізь (навіть плащ з каптуром не рятує), бризки заливають об’єктив фотоапарата, і доводиться ухитрятися, щоб зробити хоча б кілька кадрів.

Можна побачити бурливу воду, піднявшися над Ніагарою на повітряній кулі, — згори відкривається широка панорама і всіх трьох водопадів, і річки, і островів. А можна за десять доларів купити квиток на катер, який спочатку повільно проходить повз два американські водопади (щоб туристи встигли роздивитися їх і сфотографувати), а потім входить в саму білу піну Підкови, тобто канадського водопаду, і всі, хто перебуває на верхній палубі, просто купаються в його бризках. Щоб мандрівники не промокли наскрізь, кожному видають синій плащ.

За всю історію водопадів було багато бажаючих підкорити річку, зістрибнути, скотитися вниз разом із потоком, що гримить. Багато сміливців розбивалося на смерть, а ті, хто залишався в живих, довго не жили — невдовзі або гинули, або помирали. Кажуть, так Ніагара мстить тим, хто намагається її підкорити.

1901 року пенсіонерка, колишня вчителька Анна Тейлор, бажаючи поліпшити своє матеріальне становище, вирішила в діжці скотитися з водопаду. Діжку вона зсередини оббила ковдрами і, влаштувавшися там, попросила друзів забити кришку і спустити діжку на воду. На берегах Ніагари зібралося більш як три тисячі бажаючих подивитися божевільний вчинок 63-річної жінки. Течія підхопила діжку, скинула вниз разом з водопадом, а потім тихо понесла в бік озера Онтаріо. Коли друзі виловили діжку і відкрили, щоб дістати звідти тіло Анни Тейлор і поховати її, вона вийшла зі своєї схованки жива й неушкоджена.

Анну Тейлор називали чаклункою, чарівницею, служницею туману і навіть королевою туману, але померла ця «королева» у цілковитій бідності.

На Ніагарі позначено місця, де не тільки купатися, а й навіть просто входити у воду суворо заборонено. І хоча річка не дуже глибока (у деяких місцях її глибина сягає лише півтора метра), на охочих викупатися навіть у незаборонених місцях обов’язково мають бути вдягнені рятувальні жилети. Адже Ніагара — дуже підступна й небезпечна річка.

Приборкати її змогли тільки електростанції. Природно, людина не могла не скористатися такою можливістю для одержання електроенергії. 1891 року канадський інженер Бек збудував першу електростанцію, що почала давати електрику на обидва боки. Електроенергія — галузь індустрії, яку обидві країни ділять порівну. Особливо невичерпні її запаси у Канади. Взимку Канада бере більше електроенергії, бо там холодніше, і струм потрібен для обігріву приміщень, а влітку більшу частину бере собі Америка, бо тут спекотніше, і, окрім усього іншого, необхідно забезпечувати роботу кондиціонерів.

Водопад уже «з’їв» більш як 11 кілометрів породи, і нині спеціальні служби стежать за тим, щоб водоскид був рівномірний.

Одного разу сталася дивна історія — водопад зник. Це трапилося 29 березня 1848 року. Жителі містечка Ніагара Фолз рано вранці прокинулися тому, що стояла незвичайна тиша. Адже вони звикли постійно чути шум води.

Зима того року була дуже сувора, озера і річка вкрилися кригою. Але завжди, навіть з-під товщі криги, якою вкривалося озеро Ері, Ніагара витікала й вирувала, і водопад гримів. А тут раптом — дзвінка тиша.

Люди побігли до річки й побачили голу скелю. Водопаду не було. Він зник. Прийшли священики. «За що? В чому наша провина?» — запитували люди. Вони запалили в церквах свічки й почали молитися, закликаючи водопад повернутися. І він наступного дня з’явився на своєму місці.

Пізніше з’ясувалося (до речі, ні до цього, ні після подібного не було), що товща криги, яка вкривала Ері, почала танути, величезні крижини, насунувшись одна на одну, перекрили Ніагарі вихід із озера. А за добу, коли сонце пригріло і крижини підтанули, ріка повернулася у своє русло.

Це явище не залишилося забутим — знайшлися художники, які цілу добу сиділи на березі, замальовуючи порожні чаші, голі скелі.

Картини можна побачити в музеї — вони, звичайно, дуже цікаві. Але все-таки найдивовижніше видовище — це справжній, живий Ніагарський водопад.