Заробітчани

Давно помітила, що в дорозі випадкові супутники часто-густо відвертіші між собою, ніж з добре знайомими людьми, а то й з друзями.

Мої сусіди по купе, троє чоловіків, з усього видно, роботяги, не приховували, що їдуть до Москви «не по Красній площі гуляти». Похвалилися, що будують «новим росіянам» такі «мавзолеї», до яких «на бетеері можна заїжджати». Випивши по чарчині і закусивши, вони, не криючись, розповіли про своє життя-буття. Їхні історії — типові для багатьох українців, котрі, рятуючи родини від зубожіння, подалися на заробітки до чужих країв.

— Моя родина живе у селі під Смілою, — стиха мовив худорлявий чоловік років сорока. — Дружина і двоє дітей-школярів. До розвалу Союзу працював на будівництві. Маю п’ять спеціальностей — можу мурувати, теслярувати, штукатурити, зварювати, плитку класти. Коли наш будкомбінат наказав довго жити — ходив по людях. Одному хату перекрити, іншому сарай полагодити. Але то були не заробітки — копійки. А тут ще й дружина без роботи залишилася — закрили в селі дитсадок. Батьки — пенсіонери, їм уже допомагати треба, а вони з нами своєю мізерною пенсією діляться... Чотири роки тому зібрався я з двома односельчанами і рушили на Москву. Дружина плакала, не пускала, але жити отак, заглядаючи в руки батькам, я більше не міг.

У Москві нас зустрів «бригадир». Він був з наших, українців. Займався тим, що вербував для «нових росіян» робочу силу. Повезли нас у Підмосков’я, у «царське село». Там, на будівництві палаців-дач, працювало чимало земляків. Нас поставили рити котлован під фундамент. Спека стояла, як у Сахарі. Робочий день — 13—14 годин. До того ж тиждень без вихідних.

Жили в металевому вагончику, що стояв далеченько під лісом. У ньому, крім матраців, на яких ми спали на підлозі, зберігалися інструменти з нашої будівельної «точки»: різноманітні дрилі, свердла, різці, зварювальне обладнання, інше дороге імпортне начиння.

Якось пізно ввечері, тільки-но наш гурт улігся спати, до вагончика постукали. Ми подумали, що приїхав «бригадир». Мій товариш Іван не встиг відчинити двері, як упав, збитий з ніг. До вагончика вдерлося п’ятеро бандитів у чорних масках з пістолетами в руках. Нас зв’язали і кинули всіх, як дрова, в куток. Бандити забрали інструменти, телефони і, пригрозивши, щоб «не панікували», зникли так, як і з’явилися.

Вранці за викликом «бригадира», прибув хазяїн. Він розпорядився, щоб з нашої майбутньої зарплатні вирахували вартість пограбованого. Ми промовчали, хоч наодинці обурювалися на це свавілля. Земляки-старожили заробітчанських вагончиків «втішили»: добре, мовляв, що спали ви у «желєзці». Недавно «бритоголові» підпалили дерев’яний барак, і один хлопець, також, з Черкащини, не зміг врятуватися. Повезли його КамАЗом батькам хоронити...

За чотири роки ми освоїлися на заробітках. Бригадиром став свій чоловік. Вдалося легалізуватися. Тепер ось навіть у відпустку на тиждень з’їздив, побачив дітей. Привіз їм комп’ютер. Заплатив за газифікацію будинку. Батькам купив на зиму паливо. Дружині — сучасну пральну машину. Де б я ці гроші заробив дома? Ніде!

— А мені вже за шістдесят, — вступив у розмову найстарший з попутників, Григорій Петрович. — Більше сорока з них провів на будівництві. Був і на БАМі, і в Казахстані. Останні два десятиріччя — вдома. На всіх житлових «висотках» у Смілі — відбиток моїх мозолів. Однак, коли кинувся оформляти свій «заслужений відпочинок», то з’ясувалося, що я ніби його й не заробив. Будівельне управління, в якому працював, ліквідовано, архіви його десь загубилися. Одне слово, пенсії я і досі не одержую й перебуваю на московському «довольствії». І не тільки я. А й дружина моя, яка має аж 150 гривень пенсії. Нещодавно їй зробили складну операцію. Якби не мої заробітки, то була б уже на тому світі. Утримую і доньку з онуком. Зятя немає, десь також поїхав на роботу на чужину й не повернувся. Дякує Богові і мені теща. Бо за свої пенсійні 124 гривні не купить не те що вугілля для обігріву хати, а й хмизу.

У Москву поїхав з колишніми товаришами по бригаді. Домовилися триматися гурту. Спочатку втрапляли у чимало халеп. То просто на вокзалі затримували через відсутність реєстрації і змушували платити «відчіпне». То перестрічали перед посадкою на поїзд і відбирали куплені додому цінні речі. Було й хазяїн обдурював: обіцяв одні гроші, а платив половину. Останні півтора року обійшлося без особливих ексцесів. Ми пристосувалися до життя в «зоні». Знаємо одне — роботу. Нікуди не виходимо, не виїжджаємо. Ні з ким не спілкуємося. Збили з дощок собі вагончик. У ньому спимо й готуємо їсти. Продукти на замовлення завозять. Зв’язок з домом — мобільним телефоном. Двічі на рік вдається провідати родину. Ось тиждень побув з онуком. Ходили на рибалку, в ліс по гриби. Внук просить: «Не їдь, діду. Будь уже дома!» Я й сам не хочу їхати — стомився від тієї каторжної роботи. І здоров’я вже не те. Але за що житимемо, коли я не зароблятиму?!

— Моя історія схожа на інші, — долучився до бесіди третій чоловік, котрого звали Дмитром. — Після інституту працював на заводі. Коли зупинилося виробництво — на базарі. Доки малими були діти, ще якось зводили з дружиною кінці з кінцями. Потім старша донька вступила до університету, молодша — до музичного училища. У нас не вистачало грошей заплатити навіть за навчання. Постала дилема: або дружина їде доглядати за старими в Італію, або я на будівництво до Росії. Обрали друге.

Перший рік поневірянь у Білокам’яній не забуду ніколи. Раз був на волосині від смерті. Це коли вночі вдерлася до нашого вагончика московська міліція. Погрожуючи зброєю, стражі порядку зажадали, щоб ми заплатили за «прописку», бо знаходимося, мовляв, на їхній території. Я попросив прибулих пред’явити хоч якийсь документ і одержав удар прикладом «Калашникова» у груди. Грошей у нас не було, бо їх одразу перераховували на банківський рахунок. Тоді наші «гості» заявили, що приїдуть завтра. Але «жартувати» з нами більше не будуть.

Другого дня хазяїн з’ясував, що то були не міліціонери, а московський рекет. Однак «штуку» приготував і без розмов передав «правоохоронцям». Більше нас ніхто не чіпав. А в Балашисі, як нам сказали, за непокору «міліції» вбили двох наших заробітчан... Цього року старша донька закінчила університет, знайшла роботу і вийшла заміж. Можна було б мені уже й розпрощатися з «рабством». Однак смілянський «Орізон», на якому я працював інженером, так і не піднявся з колін. Платня на місцевих будмайданчиках — мізерна. Адже споруджують не серйозні об’єкти, а всякі «генделики». Тому поки що шлях у мене, як і в багатьох земляків, один — на Москву. На принизливу, тяжку працю, без відпочинку і передиху. Там ми будуємо нову Росію — комфортабельну і розкішну. За це нам, крім зароблених солоним потом рублів, ніхто й «дякую» не скаже. Тільки подивляться зверхньо та обізвуть «хохлом»...

* * *

Далеко за північ закінчилася наша розмова. Заробітчани заснули. А мені довго не спалося. Щось бурмотів уві сні Микола. Важкий стогін раз у раз виривався з Дмитрових грудей...

Черкаси—Москва—Черкаси.