Із досьє «ГУ»
АТРОШЕНКО Владислав Анатолійович, народний депутат України в 207-му виборчому окрузі (Чернігівська область). Народився 1968 року в Чернігові. Здобув вищу технічну освіту у Харківському авіаційному інституті, нині навчається в Українській академії державного управління при Президентові України. До обрання до парламенту був головою правління ЗАТ «Агроенергопостач». Член депутатської групи «Солідарність» фракції «Наша Україна», бюджетного комітету ВР. Одружений, має семирічну доньку.
— Що вас привело у велику політику?
— Я працював кілька років у сільському господарстві й бачив величезні недоліки в аграрному законодавстві. До того ж була внутрішня образа на депутатів-«варягів»: наші народні обранці не мали жодного відношення до Чернігівщини, а отже, не розуміли специфіки і особливостей нашого регіону. Намір працювати у парламенті був свідомим кроком, викликаним бажанням зробити щось потрібне, допомогти землякам. Мало хто сподівався на мою перемогу. Але бажання працювати на благо рідного краю нині й два роки тому справді було щире, тому, вважаю, і було підтримане командою однодумців і Вищою силою. Я вірю у Господнє провидіння: не випадково став народним депутатом у 33 роки.
— Чому приділяєте більше уваги в депутатській роботі?
— Здобувши відносно невеликий політичний досвід, дійшов висновку, що головне — це робити добро людям. Адже люди до мене звертаються уже після того, як пройшли багато інстанцій, і їх виставили за двері. Приємно, коли можу чимось зарадити людині у відчаї. Прикро, що не можу допомогти усім. На жаль, у нинішньому парламенті законотворча робота — це зовсім не те, що уявляв, ідучи до Верховної Ради. Чимало народних депутатів заплуталися у політичній боротьбі. Не хотів би займатися «сізіфовою працею» і перетворювати діяльність у парламенті на популізм. Прагну законодавчо виправити те, про що бідкаються люди, і на чому спотикався сам під час роботи в сільському господарстві.
— Що для вас означає — бути опозиціонером?
— Сподіваюся, ніколи не стану популістом. Принципово не стоятиму з мегафоном і не звинувачуватиму мера чи губернатора у підвищенні тарифів на холодну воду, цін на хліб. Такі проблеми можна вирішити лише на державному, а не на регіональному рівні. Бути опозиціонером — не означає лише організовувати мітинги чи голодовки. Це вже крайні заходи. Досягнути успіху у будь-якому спірному питанні можна поміркованим шляхом за столом переговорів. Якщо ліквідувати проблему не вдалося, тільки тоді слід проводити акції протесту.
Не думаю, що такі активісти зможуть працювати, коли відбудуться зміни у державі. Той, хто звик нагнітати ситуацію у суспільстві, не зможе проводити послідовну розбудову, наприклад, економічної галузі. Інтереси держави мають стояти вище за політичні ігри та особисті амбіції.
— Ваші погляди на сучасні процеси у парламенті, в країні?
— Настав час жити не «по понятіям», а за законами. У Конституції задекларовано право народу визначати і змінювати лад, обирати народних депутатів, президента України. Хочу, щоб громадяни нашої держави не були позбавлені права обирати президента, щоб кожна людина мала право впливати на події у державі й вільно висловлювати свою симпатію кандидату в президенти. Якщо вибори будуть корумповані, то всі прогресивні процеси в нашій державі буде припинено, і нам уже ніколи не наздогнати країни колишнього Радянського Союзу, Європи. Але я — оптиміст і хочу сподіватися на краще.
— Ви з ризиком на ви? Чи дотримуєтеся інших життєвих орієнтирів?
— Скоріше ризик зі мною на ви. Ризик — це вирішення питання у будь-якій площині нестандартним шляхом і якнайшвидше. У житті дуже багато разів свідомо ризикував, і у дев’яноста відсотках цей ризик був виправданий. Але з роками ризикувати хочеться дедалі менше. Усвідомлюю, що треба працювати й жити за продуманим алгоритмом, простим прислів’ям «ранок за вечір мудріший». Тоді і з’являються нові рішення старих проблем. Ризик можливий, коли продумано всі деталі. Раніше їздив на автомобілі зі швидкістю 180—200, тепер —до 150 кілометрів на годину.
— Ви, мабуть, ще в школі мріяли, як багато сучасних хлопчиків, стати «крутим» бізнесменом?
— Коли навчався в школі, поняття «крутий бізнесмен» не було. Мене виховували організованим, дисциплінованим, життя було чітко сплановане. Навчився здобувати знання, і ці якості дуже допомогли в подальшому житті. Багато дав улюблений вчитель фізики Горний Борис Матвійович, а мій батько, який працював у конструкторському бюро Чернігівського радіоприладного заводу, був прикладом у всьому. У дитинстві мріяв стати директором цього підприємства. Однак закінчив навчання в інституті у той нестабільний період, коли виробництво скорочувалося, молоді спеціалісти нікому не були потрібні. Тому пішов працювати не за фахом. Дитячій мрії не судилося збутися, але ті навички, знання, які здобув у школі, вузі, отримав від батька, — дуже допомогли.
— Найщасливіший ваш день в особистому житті?
— Коли став батьком, і моя кохана жінка — дружина — подарувала дитину абсолютно схожу на мене. Переповнювали батьківські почуття, сльози радості.
— Чи маєте якісь захоплення?
— Ніколи в житті не розлучався зі спортом. Нині, на жаль, бракує часу, але беру до рук гантелі, штангу на перекладині, не забуваю і турнік. Люблю плавання, біг на короткі та середні дистанції.
— В одній із японських філософій сказано: кожному треба знайти собі ворога, щоб зміцнити силу волі...
— Багато мудрих думок можна зустріти не тільки у східних філософів, але я від щирого серця побажав би своїм друзям найменшої кількості ворогів. Нехай стимулом до життя будуть приємні моменти — діти, кохання.
Світлана КОВАЛЕНКО, Сергій ПАВЛЕНКО.