Солдати шостої заповіді

У липні 1992 року український парламент затвердив Постанову про участь наших батальйонів у Миротворчих силах ООН у зонах конфліктів на території колишньої Югославії.

Минуло дванадцять років, відтоді 23 500 наших військовиків побували в лавах миротворців у кільканадцяти гарячих точках чотирьох континентів. 31 чоловік не повернувся звідти, майже 70 були поранені. Десятки солдатів і офіцерів отримали ордени й медалі різних держав та України.

Наших «новобранців» одразу високо оцінили ветерани світового миротворчого руху. Та й ми самі мусимо визнати: ці солдати — можливо, найкраще з того, що Україна змогла показати світові останнім часом.

Але ось який парадокс: у нашій масовій свідомості наші миротворці й досі не мають чіткого драматично-привабливого збірного образу, як, скажімо, «афганці» чи ветерани другої світової.

Можливо, це — пережиток радянської мілітаризованої свідомості: мовляв, герой — це воїн-переможець, а не пацифіст. А може, є загальніша причина. А саме: хоча провідна роль у миротворчості належить ООН, але з початку 90-х років у цей процес дедалі активніше втручалися НАТО і США, чия миротворчість в очах світу часом поставала як втручання третьої, часто зовсім не мирної, сили. Хоч 55-а Генасамблея ООН 2000 року підтвердила тенденцію до нарощування миротворчих зусиль, з початком війни в Іраку стало очевидно: благородна ідея переживає кризу. Втім, це стало зрозуміло іще перед тим, на Балканах, коли ООНівські блакитні каски не змогли перешкодити супротивникам знищувати одне одного.

Тобто, українці опинилися серед миротворців якраз у роки падіння довіри до гуманних ідей.

Однак наш миротворець зумів збудити до себе повагу, й жодного разу, в найскладніших обставинах, не зганьбив честі прапора своєї країни. Наші робили свою справу передусім чесно. Скажімо, вважалося, що у Південному Лівані є близько 200 мінних полів (із запасом 76,5 тисяч мін). А українські сапери виявили там більш як 1150 мінних полів (майже 405 тисяч мін!) і взялися їх знешкоджувати.

Таких невигаданих сюжетів чимало. Та вони не стали сюжетами для масової публіки. Тут знову можна згадати отой наш парадокс «неусвідомлення героя». Про це у нас нема жодного фільму — на відміну від сусідів (де, приміром, у кінобойовику один (!) бравий польський майор виграв «Бурю в пустелі»). У нас нічого подібного не помічено, хоча самих наших солдатів помічали — від Гватемали до Таджикистану, від Балкан до Іраку.

Отже, матеріалу достатньо, але в очах суспільства він залишається неоформленим у цілісну картину, кінематографічну чи будь-яку іншу. Втім, є спроби. Одна з них — перед вами. Це альбом Олександра Клименка, фоторепортера «Голосу України».

За ці роки Клименко побував з нашими миротворцями у багатьох відрядженнях: на Балканах, у Лівані, Сьєрра-Леоне, Кувейті. Знімків — багато. Власне, після кожної поїздки можна було робити цілий потужний альбом.

Небалакучий, як і більшість людей його професії, Клименко мало що пояснює. «Це повинно залишитися — та й годі!» — каже він. Або: «Фотографія повинна бути доброю!» Ото й усе.

Інколи, правда, він дещо цитує. Приміром, слова Стейнбека про Роберта Капа: «Він знав, що фотографувати війну неможливо, бо це — переважно емоції. Але він усе-таки фотографував ці емоції!»

Або, знову з приводу Роберта Капа: «У історії завжди погано з дизайном...» Тобто — весь «дизайн» історії залежить тільки від тебе, людино з фотокамерою!

Прикметно, що у О. Клименка «дизайн історії» ніколи не є відштовхуючим, навіть коли йдеться про війну. У нього є лише кілька знімків, де війна має бридкий вигляд. Ці знімки зроблено на показових навчаннях за участю наших і американських солдатів на базі в США. На ті знімки дивитись ніяково, бо здається, що гра у війну —більший гріх, ніж сама війна. Бо гра — передбачувана. А на справжній війні солдат залишається просто людиною, котра стоїть перед лицем сліпої Долі.

Достоїнство фоторепортера в тім, наскільки він це розуміє. Звідки береться оте розуміння?

Можливо, секрет у тім, що батько Сашка — ветеран другої світової. Втім, Сашко й сам — солдат. Він служив — не штабним фотографом, як то буває, а — у справжніх військах, зі справжньою бойовою підготовкою. І тому, як кожний сильний чоловік, не любить бувати в конфліктних ситуаціях — бо надто добре знає, наскільки смертний твій супротивник.

Можливо, його камера в «гарячих точках» саме й фіксує оцю тонку тривожну грань між життям і можливим не-життям. Коли всі ще живі, красиві й сильні.

Оті «гарячі точки» вимагають певного уміння перебувати там, не будучи стороннім. Це не означає воювати на чиємусь боці. Бути «там» і воювати «там» — різні речі. Він уміє — бути.

При тому він уміє бути серед людей. Каже: «Коли ти сам — знімати легше. Але більшість моїх поїздок з миротворцями відбулися завдяки прес-службі Міноборони України. Звичайно, нас супроводжували бійці. В таких умовах працювати складніше, бо ти прив’язаний до цих людей: вони відповідають за тебе, а ти — за те, щоб у них не було через тебе неприємностей...»

Якби ті солдати знали Клименкове правило «Фотографія повинна бути доброю», у них би поменшало клопоту. Зрештою, він знімає не саму війну, а те, що на війні люди бояться втратити: маму, кохану, однополчан, сон, дітей, застілля, мирну роботу, руки, якими ти робиш цю роботу, очі, якими ти дивишся на цей світ.

...Університетську дипломну роботу Клименко знімав у Музеї архітектури й побуту, де об’єкти нібито вічні. А пізніше, на Балканах це ніби отримало драматичне продовження, коли він знімав повалені хрести й мінарети розстріляних храмів.

Там, у Боснії, він зафіксував діда з карабіном, пляшкою ракії в кишені й червоною зіркою на кашкеті. Дід — веселий і комічно-хоробрий. А драматизм у тім, що дідусь цей, очевидно, почав партизанити ще за часів Тіто. Та й досі не перестав. Отака собі паралель до знаменитого фільму Кустуріци «Андеграунд».

Цікаво ще от що. Той боснійський партизан — видно по ньому — так і не зміг подорослішати. Молодий солдат-миротворець з Укрбату, котрий ділиться з дідом цигарками, вочевидь устиг зрозуміти більше про світ, про війну і мир, про життя.

А камера Клименка дозволяє нам бачити і розуміти цього нашого солдата.