Нині в Україні серед випускників вищих навчальних закладів — 51 відсоток жінок. Серед докторів наук їх 27 відсотків (у порівнянні з 1998 роком цей показник зріс майже вдвічі), але серед академіків НАН України — лише 4 відсотки. А як у Європі? Там приблизно стільки жінок, як у нас, серед випускників вищої школи. У промисловості й науці чоловіки їх потіснили до 13 відсотків. Цей показник знижують Німеччина та Австрія. У Скандинавії справа обнадійливіша — понад 20 відсотків жінок змагаються за кар’єру; у Норвегії — 23%, у Швейцарії — 21%. Серед професорів у Швейцарії жінки становлять лише 8—10%. Меншає жінок у науці, медицині, техніці.
Ці цифри, як і ті проблеми, з якими стикаються освічені жінки світу, озвучено на щорічному конгресі «Фінут-2004», що відбувся у Вінтертурі (Швейцарія). Українські учасниці, серед яких доктори біологічних і філологічних наук, кандидати педагогічних та історичних наук, представляли громадські організації «Жінки в науці» та «Жінки в аграрній науці». Впродовж чотирьох днів майже 500 учасниць із Німеччини, Австрії, Швейцарії, США, Данії, Індонезії обговорювали тезу «Без обмежень?». 150 виступів, дискусій, семінарів, «круглих столів», вистав, екскурсій підпорядковувалися темі: як жінкам, що присвятили себе науці чи техніці, досягати вершин і долати суспільні бар’єри, що виникають перед ними.
Ось назви деяких доповідей: «Відкритий простір і роль жінки», «Жінки-професіоналки чи професійні жінки», «Жінки і мобільність», «Гендерний напрямок у міському плануванні (на прикладі розвитку спорту й дозвілля)», «Біологічні уявлення про організм із гендерної перспективи», «Обмеження жінок у бобслеї», «Шанси для дівчат у вивченні природничих наук», «Роль жінок у практиці ландшафтного проектування та будівництва в Австрії», «Робоче місце в сім’ї — де межа для жінок?», «Планування кар’єри для жінок у процесі суспільних змін», «Жіночі архіви у східній Швейцарії», «Межі еротичного», «Процес поглиблення: тіло і техніка у ХХІ столітті», «Жодних кордонів — занадто багато кордонів?!», «Наука, медицина і глобалізація»...
Для українських учасників швейцарського конгресу за сприяння організації «Презенц Швайц» (Prasenz Schweіz) було відкрито двері наукових та культурно-освітніх установ, громадських центрів, бібліотек, музеїв. Нами опікувалися Зібіль Хаузер, Ніколь Неф, Аніта Шнайдер, які допомогли побачити «українські сліди» у Швейцарії.
Зустрічі з дослідниками й викладачами університетів Цюріха, Берна, Люцерна, Фрібурга показали: науковців тут шанують, для підтримки науково-технічних розробок на високому рівні Швейцарія залучає фахівців із усього світу. Скажімо, у федеральній Політехнічній школі Цюріха, де навчався і викладав Альберт Ейнштейн, традиційно перевага віддається зарубіжним ученим. Швейцарці становлять лише половину всіх професорів цього університету. До речі, тут працює сьогодні наш співвітчизник, кандидат біологічних наук Тарас Вальовка.
Перші кроки до залучення інтелектуальної власності з-за кордону Швейцарія зробила ще 1867 року, гостинно відчинивши двері університету й політехніки у Цюріху для дівчат зі Східної Європи. На цей час університети в Кембріджі, Оксфорді, Парижі, Единбурзі, не витримавши натиску жіночого змагання за освіту, допустили їх до складання іспитів на вищі наукові ступені та захисту докторських дисертацій.
До швейцарських вищих шкіл прилучилася й українська еміграція: тут навчалися Сергій Подолинський і Микола Зібер, працював Михайло Драгоманов. Саме тоді сюди ринув потік жінок з Російської імперії, які прагнули до освіти й політики, не бажаючи «відчужуватися від мущин на полі загальних стремлінь і ізолювати жіноче питання від інших суспільних завдань».
Аудиторії швейцарських університетів пам’ятають час, описаний Оленою Пчілкою в оповіданні «Товаришки»: «Ото ж так, наші дівчата вже й в університеті цюріхськім! Студентками, бачите!»
Цюріх тоді був «російською Меккою». Дівчата з усієї імперії їхали сюди по знання. Вони були переконані: «жіноча наука» не обмежується музикою і мовами, а інтелектуально-аристократичний капітал не зводиться до професій вчительки, гувернантки, модистки. Вириваючись із цих обмежень, забажали «інститутки» більшого —виявити себе на освітній, професійній і громадській ниві. Цим шляхом пройшли жінки-учені, педагоги, політики. Серед них — Віра Фігнер, Ольга Любатович, Берта Каменська, Олександра Коллонтай, які відмовилися від докторських дисертацій, присвятивши себе справі боротьби з царизмом.
Європа навіть заговорила про «пришестя азіатів», перетворення поважних університетів на «слов’янські школи для дівчаток», преса залякує «дияволом революції зі Сходу», університет у Цюріху визнано «розсадником російського тероризму»...
На межі ХІХ і ХХ століть кількість іноземних «матурантів» у Берні зросла на 330 осіб, із них 326 жінок. У переліку студентів філософського, юридичного, історичного, медичного факультетів чимало дівчат із південних губерній Росії: Єлизавета Южакова, Катерина Гребницька, Рипсімія Туманова, Марія Білокопитова, Олександра Хомичевська, Мальвіна Гросман, Розалія Жуковська, Зінаїда Жебуньова, Євгенія Дмитренко, Віра Вановська (Яковенко), Леоніда Кальченко, Марія Мачтет, Варвара Ваховська. Вони приїхали з Києва, Харкова, Полтави, Катеринослава, Сімферополя, Кам’янця. Їхня поведінка не завжди вписувалася в європейські поняття жіночності й моди. Ці дівчата носили темне вбрання, коротко підстригалися, в побуті трималися просто й скромно, бо, правду кажучи, деякі з них були бідні.
Певно, Олена Пчілка вперше в українській літературі описала цих відважних емансипанток, надрукувавши оповідання «Товаришки» в жіночому альманасі «Перший вінок» (Львів, 1887).
Останніми роками у Швейцарії вийшло у світ кілька книг, присвячених освіті жінок в університетах країни. Серед них видання «Нові та сміливі» (Цюріх, 1988), підготовлене Об’єднанням феміністичної науки у Швейцарії до 120-річчя навчання жінок в університеті Цюріха; «Докторська мантія у кухонній шафі: пригодницьке життя перших студенток — на прикладі університету Берна» Франціски Роггер (Берн, 1999); «Студентки з Російської імперії у Швейцарії (1867—1914)» Даніели Нойман (Цюріх, 1987). Тут зібрано списки студентів, розклад занять, фотографії, нариси про подвижниць. Їхні життєписи справді схожі на науковий детектив, який ще не розплутали на їхній батьківщині. Чого варті родинні сюжети Ковалевських, Чистовичів, Білокопитових, Мечникових, де чоловіків і жінок поєднували велика любов, висока наука і —навчання у Швейцарії!
Але то було майже 150 років тому. А що тепер?
Останнім часом фірма L’Oreal спільно з ЮНЕСКО встановлює щорічну премію «Жінки в науці». На 2005 рік оголошено пошук кандидаток у матеріалознавстві (зокрема, у фізичному й хімічному аспекті). Міжнародне журі очолюють учені зі світовим іменем, лауреати Нобелівської премії. Чи знайдеться в Україні номінантка, яка здобуде лаври?
Наталя СИДОРЕНКО, доктор філологічних наук, професор Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
