У селі Головеньки заробити на хліб дуже важко. Тривалий час люди працювали «у борг». Навіть чоловік сільського голови Валентини Труби, щоб підтримати сім’ю, подався з цих причин на заробітки до Сибіру. У зиму 2002—2003 років місцеве племгосподарство входило із слабкою кормовою базою. Коли у квітні 2003-го маточне поголів’я корів виганяли на пасовище, то десь 15 тварин вивозили на транспорті — такі вони були хилі та немічні.
Телятницю Галину Лисенко з її чоловіком Володимиром Замелюком тоді попросили попрацювати пастухами. Вони згодилися, але одразу порушили питання про оплату, бо трудитись і вдень і вночі біля череди — нелегка робота.
— Я прийшла у контору і кажу, — розповідає жінка, мати п’ятьох вже дорослих дітей, — Випишіть хоча б по 100 гривень, щоб можна було купити чоботи та ліхтарики. Та у відповідь почула, що гроші отримаємо пізніше. Коли ж дізналася, яка буде зарплата, то увесь настрій працювати зник. Нам запропонували заробіток менше мінімального рівня у державі! У присутності завферми та голови я й попросила, щоб знайшли людей замість нас.
За її словами, у ті травневі дні родині треба було згідно з чергою випасати три дні людську череду (мають у власному господарстві три корови). Завідувач ферми був попереджений про це, а тому вони спокійно не вийшли на роботу. Заміну чи не знайшли, чи про неї забули. Електропастух-огорожа не була переставлена. Без пастухів двоє теляток здохли від голоду (їхні матері-корови загинули від недоїдання ще до випасу, а самі вони без допомоги не могли ссати молоко від чужих корів). Лежачу корову, яка так і не підвелася, зарізали на м’ясо. До того ж, як стверджує жінка, на поле приїжджав якийсь підприємець, котрий цікавився, коли доріжуть корову і він зможе забрати м’ясо.
Якби Г. Лисенко і далі з чоловіком залишилися виходжувати немічну худобу, можливо, про цей інцидент усі й забули б. Але їхній протест-супротив не залишився без наслідків. Коли родина наприкінці року вкотре порушила питання про розрахунок, їм видали на руки наказ №40 від 1 грудня (!) 2003 року з таким текстом:
«5 травня 2003 року на електропастусі ферми №3 СТОВ «Головеньківське» з вини змінних пастухів Лисенко Галини Григорівни і Замелюка Володимира Степановича загинули одна корова №6681 вагою 400 кг і троє телят вагою 35, 32, 30 кг. Збитки, завдані СТОВ «Головеньківське» внаслідок загибелі тварин, становлять:
1. Корова №6681,400 кг х 4,50 грн. = 1800 грн. 
2. Телята (32+35+30) кг х 4.00 грн. = 388 грн.
На основі вищевказаного наказую:
За безвідповідальне ставлення до своїх обов’язків, спричинених до загибелі тварин, (...) утримати з заробітної плати пастухів Лисенко Г. Г. та Замелюка В. С. завдані збитки в сумі 2188,0 грн. 
Генеральний директор СТОВ «Головеньківське» Ю. А. Бондаренко».
Отже, «заробили»! За довідкою, підписаною цим самим керівником, В. Замелюку станом на 1.10.2003 р. господарство заборгувало 1917 гривень. Але «загибла корова» споловинила розрахунок! Така головеньківська справедливість!
У сина Галини Лисенко Віктора Бобиря теж проблема. Він працював у господарстві з 1994 по 2002 рік.
— Розрахувався, бо скільки можна задарма ходити на роботу, — каже він. — У мене двоє маленьких діток. Треба годувати сім’ю. А у конторі чуєш одне: прийди завтра. Сім днів я так приходив, поки дали 100 гривень. Уже скільки не працюю, а не віддають мої 500 гривень. Хоча й судове рішення маю на руках.
Двадцятишестирічний молодий чоловік має сертифікат на 3,5 гектара землі. Та за використання його паю не пам’ятає жодної плати. Як дізнався у сільській раді, з 1123 власників паїв, лише з 611 укладено договори оренди. Але землю всю обробляють...
Генеральний директор СТОВ «Головеньківське» Юрій Бондаренко, який очолив господарство у жовтні 2002-го, не приховував, що прийняв СТОВ з великим боргом у зарплаті, бідною кормовою базою (здебільшого соломою). Але ж якщо худоба ледь пережила зиму на такій бідній підкормці, хіба матеріально мусить відповідати лише одна родина? Сьогодні, через рік, на неї можна у такий спосіб повісити увесь падіж за ту голодну зиму...
— У 2003 році я повністю з робітниками розрахувався за рік, — повідомив він. — Нині заготовлено вже 180 тонн сіна, 500 тонн сінажу. Ще маємо намір скласти 400 тонн сіна. З колишніми боргами розрахуватися важко. Та маємо 1700 гектарів зернових і, сподіваюсь, з урожаю вдасться розплатитися з людьми.
Племгосподарство нещодавно отримало з державного бюджету 426 тисяч гривень на розвиток української м’ясної породи худоби. Тут нині утримують 1000 голів корів, телят. Що ж, надія на зрушення ніби відчувається. М’ясна череда, мабуть, унаслідок фінансової ін’єкції набере вагу і у такий спосіб буде відновлено колишню славу племзаводу. Та прикро за одне: ставлення в останні роки у Головеньках до людей, як до голодної безправної худоби, чимало наробило шкоди у селі, залишило за бортом десятки трудяг, до яких сьогодні немає нікому діла.
Борзнянський район
Чернігівської області.