Це безсумнівний факт. Але йдеться тільки про співвідношення прихильників і противників документального фільму американського режисера Майкла Мура. Це співвідношення дуже важливе. Від нього залежатимуть, як вважає більшість оглядачів, результати президентських виборів у США.
Лише за тиждень показу «Фаренгейт 9\11» зібрав 56 мільйонів доларів. Це найвищий показник для документального фільму за всю історію кіно. Пишуть про величезний ажіотаж у Флориді та інших штатах. Жартують, кажучи, що «Фаренгейт» Мура — це температура, за якої плавиться асфальт, на котрому стоять черги до кінотеатрів на перегляд фільму. А температура напруження дискусій з приводу фільму перевершила недавні дискусії навколо «Пристрастей Христових» Мела Гібсона.
Що ж зумовило таку величезну популярність фільму? Кілька факторів.
По-перше, його зміст. Режисер скупо відповідав журналістам: «Мій фільм — це мій погляд на події до і після 11 вересня та пояснення того, чому президент Буш мусить залишити Білий дім». Йдеться про те, як Буш прийшов до влади, про передісторію трагедії «9/11», дні трагедії (без використання кадрів самої трагедії) і про справжні, на думку автора, причини війни в Іраку, що не збігаються з офіційно висловленими. Отож це жорстка, безкомпромісна критика політики президента США Джорджа Буша-молодшого.
По-друге, чудову рекламу фільму створила компанія «Дісней», яка ще задовго до Канн відмовила у випуску фільму на широкий екран. Навіть миттєвий сумнів щодо показу зробив свою справу. Цікавість народу і з цього боку було підігріто до кипіння.
І довершив справу широкої пропаганди фільму Каннський міжнародний кінофестиваль (травень 2004 р.), де «Фаренгейт 9/11» отримав найвищу нагороду — «Золоту пальмову гілку». Це другий в історії фестивалю випадок нагородження документального фільму — першим був фільм Жака-Іва Кусто «Світ тиші» (1956 р.). Після показу «Фаренгейта» глядачі влаштували 20-хвилинну овацію. З Канн Мур повернувся додому героєм для одних і зрадником Америки — для інших.
Майже два місяці до виходу фільму коментатори нагнітали обстановку, а сьогодні своє слово мовлять прості глядачі. Прослухала кілька радіодебатів. Повірте, стало моторошно від полярності думок, оцінок, категоричності. Від «Мур — брудна особа», «Мур зробив гидотну роботу», «Фільм-брехня», «Вражений тупістю цього фільму» до «Фільм геніальний, правдивий, майстерний, який мусять подивитися всі без винятку».
Дійсно, треба подивитися. Щоб замислитися над фактами, зібраними за останні десятиліття. І неправда, що у фільмі змонтовано лише відомі факти. І неправда, що фільм позбавлено журналістського розслідування. Хоч би з приводу сімейного (Бушів) нафтового бізнесу, який вивів Бушів на дружні стосунки з верхівкою Саудівської Аравії як головного постачальника нафти для Америки. Миготить в очах від національного вбрання гостей Бушів з цієї самої Аравії. І щонайменше дивно в контексті сьогоднішнього дня дивитися на цих офіційних осіб, яким Буші потискують руки (звичайно, ще до трагедії). Адже ми знаємо, що майже всі терористи, які викрали чотири авіалайнери і вбили три тисячі невинних людей, за походженням — аравійці.
Гадаю, не всі глядачі знали до Мура і про бізнесові стосунки сім’ї Бушів та інших техасців-товстосумів з сім’єю бен Ладена. І ніхто із дискутуючих — захисників головного героя фільму — не пояснив поки що факт, показаний у фільмі: в перші після трагедії дні в небо, як виняток, піднявся літак з втікаючими родичами бен Ладена. Гуманність? Захист від самосуду? Можливо. Та в ті дні цієї можливості було позбавлено в США тисячі інших осіб «східної зовнішності», яких поліція хапала просто на вулицях. А ті, що мали відношення до фінансування терористів, благополучно «вмили руки».
Війна в Іраку — друга і найважливіша тема документальної стрічки Мура. Весь світ уже сказав своє слово: офіційна версія причин війни виявилася хибною. Мур показує війну в Іраку, обличчя якої звіряче, як і будь-якої війни — чи-то класичної, чи-то терористичної.
Як на мене, то це насамперед антивоєнний фільм. І я не можу не розділити його пафос. Не можна без сліз дивитися на пошматовані тіла, відірвані руки та ноги американських хлопців, слухати їхні розгублені відповіді. А кладовище, зняте згори, без краю встелене білими надмогильними плитами! Під кожним каменем — загублене молоде життя... Ви особисто і після перегляду фільму впевнені, що ці хлопці загинули, захищаючи американський дім? І що вони воювали там проти терористів? І що вони впроваджують там бажану народом нашу демократію? Американець Мур своїм мистецьким твором висловив особисте бачення проблеми: силоміць можна визволити інший народ від тирана, але кров’ю свободу не насаджують.
Ми всі ненавидимо терористів, їх фанатизм, їх безбожне знищення невинних мирних людей. І ми, громадянство, підтримаємо будь-якого лідера, хто дійсно очолить розумну стратегічну боротьбу проти страшного зла, а не прикриватиме цією місією іншу політичну мету. Нам, простим людям, не зрозуміло, чому б у боротьбі з терористичними організаціями не використати класичні методи — заслати в їхні логова своїх штірліців чи джеймс бондів, чому не виявити місця терористичних шкіл і не вдарити по них. До речі, президент Буш після трагедії, здається, пообіцяв народу знайти бен Ладена — живого чи мертвого... Впіймали Хусейна і про обіцянку забули...
Прихильники політики адміністрації Буша сьогодні стали противниками Мура. Обзивають його антипатріотом. Я, як глядач фільму, такого висновку не поділяю. Його можна назвати антибушівцем. Так, часом можна відчути педалювання на сарказм відносно головного героя і його оточення. Авторське ставлення має право бути. Та це не дає підстави звинувачувати режисера у брехливості фільму. Брехня чи правда у фільмі — ми скоро пересвідчимося. Якщо Джорж Буш подасть позов до суду проти Майкла Мура за брехливі факти... А якщо ні, то все зрозуміло.
Мур — антиамериканець? Згадайте або зверніть увагу на кінцівку фільму. Розумні обличчя молодих людей з типовими американськими посмішками. Ці люди, а також відповідний музичний фон створюють почуття впевненості, надії. Мур все-таки дібрав кадри власного позитивного ставлення до своєї країни. Ну, хотів би він, щоб Америка не опинилася в такій критичній ситуації, коли сьогоднішню зовнішню політику найсильнішої і найдемократичнішої країни світу критикує не тільки Майкл Мур — простий, товстий, неголений дядько із Мічігану в одвічній бейсболці, а разом з тим лауреат «Оскара» та Каннського Гран-прі «Золота пальмова гілка». І не він один критикує Буша — згідно з рейтингом половина американців не голосуватиме за нього.
Сьогодні «Фаренгейт 9/11» став соціальним явищем, лакмусовим папірцем, що розділив американське суспільство на два табори з діаметрально протилежними політичними поглядами. Одні — противники республіканців на чолі з Бушем, інші — їх заступники. Скільки днів йде фільм на екранах і рівно стільки днів не вщухають щоденні запеклі дискусії в суспільстві, в усіх ЗМІ і навіть на побутовому рівні.
Безсумнівно, фільм Мура матиме вплив на листопадові вибори. У будь-якому разі він стане документальним свідченням сьогоднішнього періоду американської історії, яку хочеться зрозуміти всім без винятку, незалежно від місця проживання.
Нью-Йорк.
