Перегортаючи фотоальбом, не можу повірити, що вже позаду державні іспити, нерви, біганина в пошуках плаття, взуття, ресторанів та інші «приємні» клопоти. Все, я вже не студентка юридичного вузу, а випускниця — відмінниця з перспективою вступу до аспірантури. Але аспірантура ще не скоро, і починаєш замислюватися, куди йти працювати. На, останньому курсі ми самі себе забезпечували практикою на три місяці (інститут такої розкоші не надав) і тільки дружні відносини з викладачем допомогли знайти притулок.

Подавши документи в організацію, де проходила практику (місце № 1), я почала терпляче чекати. Через певний час, зателефонувавши туди, дізналася, що на вільну вакансію взяли «свою людину». Вирішивши, що перший млинець, як завжди, глевкий, і взявши у знайомого юриста список можливих місць з наявними там вакансіями, я вирушила влаштовуватися на роботу.

У місці № 2 начальниця-кадровичка, хитро посміхаючись, повідомила, що вони взяли фахівця ще тиждень тому, хоча я точно знала, що місце вільне. Глибоко вдихнувши і видихнувши, я згадала про службу зайнятості. Пройшовши поверхами, я знайшла тільки одну вакансію зі своєї спеціальності. Була, щоправда, ще одна, але там був потрібен чоловік (що, до речі, є порушенням конституційних прав людини — ст. 24 КУ). Довідавшись у сонної дівчини за комп’ютером адресу, я поїхала шукати організацію. Тихо чортихнувшись і з’ївши булочку, з пересадками дісталася місця № 3 і з поганим передчуттям увійшла в приміщення. Чемно поцікавившись моєю освітою і взявши моє резюме, мені пообіцяли передзвонити за тиждень. Натякнули, що шеф хоче взяти людину не з вулиці, а таку, яку можуть порекомендувати інші роботодавці. Я зрозуміла, що мені чекати дзвінка не варто і була права: подзвонивши через два тижні, мені повідомили, що вільних вакансій немає.

У місці № 4 взяли мої документи, переписали координати і повідомили, що, можливо, зателефонують місяців через два-три. Я поцікавилася зарплатою. 160 гривень — була відповідь! На зауваження, що це ж менше за мінімальну заробітну плату, у відповідь знизали плечима.

Місце № 5 виявилося державною структурою. Мені зачитали список вакансій, їх було чотири, попросили заповнити купу документів, принести дві фотокартки. Прийшовши через кілька днів, довідалася про конкурс, який проводиться у разі прийняття на роботу на держслужбу. Він мав відбутися через п’ять днів, о 10-й ранку, попросили не запізнюватися. Прибувши в зазначений час, я здивувалася: нікого на місці не було. Простоявши хвилин двадцять під кабінетом, я випадково почула, що начальник на конкурсі. Я поквапилася туди. Там мене чемно випровадили, тому що «чужим перебувати в аудиторії під час конкурсу заборонено». На мій здивований вигук про те, що я теж прийшла на конкурс, мені повідомили, що його проводять з іншої спеціальності.

На момент написання цих рядків мій конкурс переносили ще двічі. Внаслідок цього — витрати на проїзд, фотографії, ксерокопії документів, зчесані підбори, змучена душа і жодних перспектив у влаштуванні на роботу.

Не подумайте, що я не хочу працювати. Пошуки тривають. Але як довго мені ще шукати? Звертатися у фірми з працевлаштування в мене немає бажання: це даремно викинуті гроші й пропозиції працювати секретарем чи продавцем у супермаркеті.

Не хочеться бути «своєю» людиною. Хочеться бути затребуваним фахівцем.

Херсон.