Цього року Національній спілці журналістів України виповнилося 45 років. Її столична організація, окрім традиційного зібрання з нагородами, концертом і фуршетом, відзначила цю подію виданням «професійного корпоративного часопису про журналістів і для журналістів». Саме так назвав інформаційну новинку голова Київської спілки журналістів і шеф-редактор журналу Ігор Засєда у своєму вступному слові.
Привабливий на вигляд, гарно ілюстрований і зручного формату перший номер «Київського журналіста» віддав належне гендерним традиціям оформлення. Обкладинка дивиться на читача очима портретного знімка головного редактора «Студентської газети» Інституту журналістики Ірини Козачової, а на закриття — тріумфальним: «Браво, ЄвроРуслана!» Поза цими очевидними виявами шляхетності, в усьому іншому на 116 сторінках —цілковита творча рівноправність чоловіків і жіноцтва.
Один із 300 делегатів установчого з’їзду, що відбувся 23—24 квітня 1959 року, Євген Кравченко розповідає про зародження ідеї об’єднання, котра оформилася у професійну Спілку слідом за подібними формуваннями визнаних майстрів красного письменства — літераторів, а також художників, композиторів, архітекторів, про перебіг з’їзду, активність його учасників. Якщо вірити Євгенові Прохоровичу, «делегати не оглядалися на високу президію, а відверто говорили про необхідність створення державними та партійними органами належних умов для успішного функціонування Спілки», вносили добрі пропозиції. Одна мені особливо запала в душу —про відкриття Будинку журналістів, а в обласних центрах — клубів. Та й решта ідей, попри зміну влади, державного статусу України, заміну однієї партії цілою сотнею, до того живучі, що й сьогодні хочеться, щоб вони нарешті здійснились.
І все-таки, «Сорок п’ять — Спілка «ягідка уп’ять». Цю відому істину засвідчує ряд доволі оптимістичних публікацій членів журналістського співтовариства. Ольга Стоян, приміром, подає «Життєві заповіді Івана Чижа». «Чесно зізнаюся, — пише вона, — особливого пієтету до чиновників високого рангу ні за радянських, ні за нових часів не відчувала й не відчуваю, бо рідко, на жаль, доводиться зустрічати серед них людей справді інтелігентних і широко ерудованих. Найбільше... не щастило держструктурі, що опікується ЗМІ... Взялися було керувати національно й демократично налаштовані та творчо обдаровані люди, але, не посвячені в чиновну науку, і від них, чого гріха таїти, було мало користі справі...» Не без скепсису було сприйнято й прихід до цього відомства фахового газетяра, який побував на партійній роботі і «відбув два строки» у Верховній Раді України, Івана Чижа. Та, як з’ясувалося, задекларована ним програма стає-таки реальністю, створюються засади системного підходу до професійної діяльності і вперше за роки незалежності з’явилась Концепція національної інформаційної політики, розроблено кілька перспективних проектів, спрямованих на забезпечення захисту прав журналістів та реалізацію їх важливої суспільної функції... Іванові Чижу не залишається нічого іншого, як виправдати довір’я авторки і характеристику позитивного чиновника, що зараз — майже на вагу золота.
До речі, в журналі не скрізь виправдано вживання недержавної мови. Це, звичайно, не стосується перекладів сонетів Шекспіра українською та російською мовами, здійснених членом НСЖУ Георгієм Пилипенком. Так само, як і публікації «Профессиональный? «Золотое перо» в русскоязычной одежде» — яскравої ілюстрації ігнорування і української мови, і злободенних проблем вітчизняної журналістики.
Навряд чи доцільно зупинятися на всіх матеріалах номера у рамках презентації. Проте можна сподіватися, що всі вони, хоч і не рівнозначні, а швидше, мабуть тому, що не рівнозначні, знайдуть свого читача і викличуть бажання взяти участь у творенні нового видання: чи то продовжити порушені теми, чи посперечатись, або підняти інші пласти минулого і сьогодення. Тобто, поступати в дусі опублікованого тут Етичного кодексу українського журналіста.
45 років — майже півстоліття! Спрощено кажучи — це шлях від «підручних партії», від директив і «вказівок» до свободи «темників». Насправді ж — це скарбниця величезного житейського й професійного досвіду. І природно, що автори у своїх роздумах згадують добрим словом багатьох своїх колег, а над усе тих, кого, на жаль, уже нема з нами, та без яких була б невиправдано збіднена історія журналістики.
Хоча «журнал для журналістів» нібито й не претендує на видання «для всіх», не буде гріха, якщо в ньому лунатимуть не лише теми вузькоцехового характеру. Так само й не гріх, якщо він знайде вдячних шанувальників серед широкого загалу тих, хто вміє читати і думати.
