Куди вкласти свої заощадження? Для багатьох це запитання залишається без відповіді
— Це ж ціла проблема — сховати гроші, — зауважила жінка біля поштового віконця, де отримувала свій переказ. — Діти заробляють за кордоном, висилають трохи. А я все не розтрачу, хотілося б ту копійку зберегти, а де? Вдома не знаєш, як ховати через злодіїв: уже і в банках долари «маринувала», і крупами пересипала, і в книжки закладала. Влітку переселяюся на дачу — тягну із собою. А там — то в дрова, то в сарай... Одного разу навіть поцвіли від вологи. Ледве відтерли. Одне переживання з тими грошима. Боюсь, що як заховаю та забуду, то потім уже ніхто не знайде. Але в банк все одно не покладу. Досить, свій «внесок» для банкірів наша сім’я вже зробила.
Цей монолог викликав неабияку зацікавленість у черзі. Здається, часи загального зубожіння потроху відступають, і в багатьох родинах з’явився нехай невеличкий, у кілька тисяч гривень капітал, але довірити його банкірам наважуються аж ніяк не всі. Не спокушають ні річні відсотки, ні усякого роду заохочувальні заходи. Чому? Для багатьох вистачило одного, але дуже повчального уроку, щоб назавжди втратити довіру до цих структур. А теперішній респектабельний вигляд багатьох фінансових установ мав би повернути цю довіру клієнта. Але навіть невелике дослідження проблеми показало, що не все так добре, а вірніше, стабільно і прозоро у банківському королівстві, як могло видатися.
Гроші прилипли до рук касира
Мешканець Білогірського району Д. після довгих розмірковувань наважився довірити свої кревно зароблені одній із банківських філій. Ховав від квартирних злодіїв. Але яким було його здивування і розчарування, коли з’ясувалось, що його обікрали просто в банку. Співробітники зуміли обставити справу так, що гроші вкладника «прилипли» до їхніх рук.
А у Кам’янці-Подільському контролер вже іншої філії іншого банку примудрилася підробити видатковий ордер і в такий спосіб перекласти майже три з половиною тисячі гривень із рахунку клієнта в свій гаманець.
Суми крадіжок, про які йшлося, не такі вже великі й на офіційному рівні чути про подібні випадки доводиться не часто. Та що цікаво: навіть такі очевидні похибки внутрішня банківська охорона і система контролю одразу не помітили. Не допомогли ні ревізія, ні перевірки, і розкрився один із злочинів лише після того, як потерпілий приніс свою заяву до прокуратури.
Що ж казати про інші специфічні операції, котрі не те що для перевірки, але й для споглядання пересічного банківського клієнта недоступні. Споглядання не просто заради цікавості, а для впевненості в тому, що він віддає свої заощадження у надійні руки.
А варто було правоохоронцям хоч трошки зазирнути за завісу банківської таємниці, як лише протягом п’яти місяців нинішнього року органами прокуратури було порушено 75 кримінальних справ у сфері кредитно-фінансової діяльності. І завдяки їхньому втручанню було відшкодовано понад дев’ять мільйонів гривень. Отож цифри зростають. Особливо, коли мова заходить про надання та погашення кредитів.
Коли банк «кидає» клієнта
Цікавлячись проблемами вкладників, не випадково пригадала делегацію робітників одного із цукрових заводів області, котрі ось уже не один рік аналізують, куди поділися їхні гроші. Уже і устаткування давно немає, і власники змінюють один одного, а з’ясувати, як могли розчинитися мільйони заборгованої зарплати, наче ложка цукру у склянці чаю, ніхто не може. Винних не знайти. І лише тепер починають спливати факти, що свого часу були підроблені певні документи, і до цієї підробки мали причетність банківські працівники. Підробки, котрі були видані без розгляду кредитного комітету та дозволу головного банку, призвели до того, що триста тисяч гривень кредитних коштів використали не за призначенням. Хто повертатиме їх тепер — відповідь на це запитання залишається проблематичною.
Затягнувши в тугий вузол одну справу, в тому само банку той само працівник взявся за другу, коли виникла проблема із погашенням кредиту підприємством-позичальником. Коли стало зрозуміло, що гроші воно вже не поверне, банківський працівник умовив узяти на себе відповідальність за ці борги інше господарство. Натомість останньому пообіцяли цукор, який начебто був переданий боржником у банківську заставу.
Господарство сплатило зазначених двісті тисяч гривень, але обіцяного цукру від банку так і не отримало. Адже від цукру давно залишився лише солодкий присмак, а від цукрозаводу і його продукції вже давно сліду немає. От і виходить, що хтось спочатку «кинув» банк на суму солідного кредиту, а потім сам банк знайшов для себе жертву і «помстився».
У тих ситуаціях, коли банкам не повертають позичені гроші, на перший погляд, у ролі потерпілих опиняються самі фінансисти. І в такому разі проблему непогашених кредитів можна було б віднести до суто внутрішніх проблем. Якби не одна деталь: кредити надають із тих коштів, що вкладають у банк клієнти. Хто тоді гарантує збереження цих коштів? І як довести, що хтось із працівників банку, позичаючи гроші, не просто помилився, обравши не того клієнта, а діяв свідомо?
Дуті мільйонери
Саме вони становлять серйозну небезпеку для банківських капіталів. Відомо, що позичаючи гроші, банк вимагає гарантії їх повернення — насамперед заставне майно. Але нерідко у заставу передається те майно, котре насправді не є власністю позичальника, а належить комусь іншому. Ідуть у хід і підробні документи про начебто надійну кредито-спроможність та забезпеченість позичальника. А в результаті, коли приходить строк віддавати позичене, взяти нема чого.
За даними управління Національного банку України в Хмельницькій області, на початок травня прострочена заборгованість за кредитними вкладами банків становила понад дванадцять мільйонів гривень. Якщо взяти загальну кількість кредитів, котра перевищує мільярдний рівень, сума не така вже й велика, лише п’ять—шість відсотків. Та коли йдеться про конкретного клієнта, йому дуже не хотілося б потрапити саме до цих відсотків. Хочеться стопроцентних гарантій.
Їх повинен дати сам банк, його внутрішня служба безпеки. А проконтролювати це може представник Національного банку. Він і справді контролює, але робить це вибірково, перевіряючи не більш як 10—15 відсотків наданих кредитів. Та й у цьому разі застава перевіряється лише на папері, до того, щоб, як мовиться, помацати її, справа не доходить.
Коли співробітники прокуратури спробували детальніше прослідкувати за кредитними схемами, встановити, де буває найбільше порушень, вони раптом наразилися на тихий, але твердий банківський спротив. Прокуратура, звернувшись із проханням до обласного управління НБУ надати матеріали про виявлені під час перевірок порушення законодавства, у відповідь отримала відмову. У листі НБУ, зокрема, повідомлялося, що такі матеріали можуть містити банківську таємницю, а тому підстав для надання матеріалів перевірок не бачать.
Правоохоронці аж остовпіли. Адже мова йшла не про розвідування таємниць, а про викриття злочинів. Банківська таємниця перетворилася на фортецю, за стіни якої не пройти нікому. Дивний вигляд має така утаємниченість, коли вона стає недоступною ні для контролю, ні для закону.
А що казати тоді про скромного вкладника із кількома тисячами на рахунку? Він проти таких фортець безсилий і безправний. Хіба у нього може виникнути приязнь і довіра до того, хто так старанно ховається? Чи не є це ще однією причиною того, що найнадійнішим банком для більшості залишається, як у старому анекдоті, трилітровий слоїк.
У ліпшому випадку — це короткотривалі вклади. Бажано на різних рахунках. Ще краще — у різних банках. Так, про всяк випадок. Щоб не випурхнула гривнева синиця із рук у небо. Бо хто знає, чи не виявляться оті непробивні мури знову лише повітряними замками.
Хмельницький.
