Старший брат

Чому в рідних братів різні прізвища? Це цікава і досить кумедна історія.

— У мого діда, який в Олександрівці Мар’їнського району працював ковалем, була велика родина, — розповідає Валентин Петрович. — А вивчити міг лише одного, старшого сина. Дід хотів віддати мого батька до комерційного училища, на бухгалтера. Але українців на той час туди не брали. Тоді дід пішов до писаря, домовився за півкабанчика чи як там, той йому і виправив у документі прізвище: замість Міняйла батько став Меняйловим.

Сина Едуарда записали, згідно із паспортом, Меняйловим. А от коли оформляли документи на Валентина, в сільраді навіть до паспорта не зазирнули: адже в Олександрівці Міняйлів — хоч греблю гати. Тож став молодший син Міняйлом, як дід. «Батько вдома роздивився, пішов до сільради назад: «Що ж ви написали?» А йому: «Ой, Петре Захаровичу, та яка різниця!»

Коли Едуард курсантом «мореходки» приїздив до рідного села у відпустку, обов’язково привозив подарунок молодшому братові. На п’ять років це був повний комплект матроської форми, пошитий зі справжнього сукна, навіть із маленькою бляхою і ременем. Наступного разу — пістолет, який стріляє кульками, велике диво для степового села. І обов’язково ішов до клубу та організовував якийсь гурток — розучував із дівчатами і хлопцями моряцькі танці і пісні.

— Мене він хотів задіяти в танці кухарчат-коків, як найменшенького, — посміхається Валентин Петрович. —За задумом, у фіналі мене мали ногою під заднє місце викидати зі сцени. Це було б цікаво і смішно, але я вперся і не схотів.

У ті часи на концерти в сільському клубі ходило все село. На одному святі Едуард виконував «Яблочко». Танцюриста викликали «на біс» двічі. Коли вже втретє курсант проходив танець і після високого стрибка важко опустився на ноги, із залу пролунав голос дядька Миколи: «Та дайте ж людині перепочити!»

Довідка. Лінійний корабель «Новоросійськ» до 1949 року називався «Джуліо Чезаре», тобто «Юлій Цезар». Закладений у червні 1910 р. на верфі в Генуї (Італія), спущений на воду у листопаді 1913 року. Брав участь у Першій і Другій світових війнах. У лютому 1949 р. переданий СРСР у рахунок репарацій. Був флагманським кораблем Чорноморського флоту. 29 жовтня 1955 р. у Північній бухті Севастополя отримав серйозні пошкодження внаслідок вибуху, про причину якого досі сперечаються.

На «Новоросійську» Едуард проходив практику після четвертого курсу Ростовського морехідного училища — останню перед присвоєнням звання. Із їхнього училища на цей лінкор потрапили ще двоє-троє хлопців, які, за збігом обставин, залишилися живими. Всього трагедія забрала життя понад 600 моряків.

— Хлопці потім розповідали батькові, що мій брат саме стояв вахту, — згадує Валентин Петрович. — Вибух стався о першій годині ночі. Усі зібралися на кормі, Едуарда відправили за вахтовим журналом, найголовнішим документом для військових моряків. Він і побіг... А через п’ять хвилин лінкор затонув, щойно знялися з якоря за наказом адмірала. Тепер пишуть, що це була фатальна помилка. Хтозна, хто правий, хто винуватий. По-перше, несподіванка велика. По-друге, вони очікували, що там метрів 18 глибини, і не врахували, що всі 50, там грубий шар мулу. Думали з якоря знятися, притопити — і лінкор сів би на дно. А він перекинувся, як іванець-киванець. Хлопців діставали довго, десь із тиждень працювали водолази. Крики були, стукіт, «Варяга», кажуть, навіть співали.

Сумну звістку родина отримала через місяць. До цього від Едуарда довго не було листів: перед практикою він написав із училища, що вирушає на нове місце, і пообіцяв написати згодом. Цей лист виявився останнім.

А потім, наприкінці листопада чи на початку грудня 1955-го, прийшов конверт із училища.

— Мати взяла листа і вирішила заховати: прочитати спочатку сама, а потім уже вголос усією родиною. Пішла в дальню кімнату, звідки пролунав страшний крик, —продовжує В. Міняйло. — В листі було написано, що, мовляв, ваш син Едуард Меняйлов загинув у морі при виконанні службових обов’язків. Висловлюємо співчуття, по довідки звертайтеся до такої і такої військової частини.

За рік сім’я у повному складі вирушила до Севастополя. Командир частини вийшов до батьків загиблого моряка і говорив із ними години зо дві. Щоправда, подробиць про страшну трагедію було небагато. «Хоча батьків і не попереджували, що це військова таємниця, особливо розводитися вони не стали. Часи були не ті», — пояснює молодший брат. Едуард Меняйлов був серед тих, чиї тіла одразу не могли знайти. Сьогодні його прізвище — на гранітних плитах пам’ятника жертвам трагедії.

Із висновків урядової комісії з розслідування причин загибелі «Новоросійська»:

«Политико-моральное состояние личного состава линкора, начиная с момента взрыва и до опрокидывания линкора, было отличным. Не было и следа растерянности, паники, не было ни одного случая нарушения дисциплины и воинского долга. Наоборот, матросы, старшины и офицеры линкора показывали образцы мужества и героизма. Из почти 1000 матросов и старшин, стоявших в строю на палубе тонувшего на их глазах корабля, не нашлось ни одного человека, который бы сделал даже попытку прыгнуть за борт, все они стояли на палубе до тех пор, пока буквально не стали скатываться в воду».

На моє запитання, як ставилися сусіди і знайомі до сім’ї загиблого моряка, Валентин Петрович знизує плечима: «Співчували, звичайно». Але те, що трапилося з Едуардом, не видавалося в ті часи чимось героїчним. Навпаки, лунали навіть звинувачення екіпажу у загибелі судна. Звичайно, не могло бути і мови про підтримання стосунків із колегами по нещастю.

Молодший брат, як і старший, від самого початку обрав професію моряка. До морехідної школи в Маріуполі 16-річного хлопця спочатку не хотіли брати: мовляв, зачекай іще рік, підрости. Сльозами і умовляннями намагалася зупинити сина мати. Але Валентин був невблаганний і навіть попросив батька по-чоловічому поговорити із начальником училища. Настирного хлопця таки взяли до «мореходки». А одразу після її закінчення забрали на флот. Чи була можливість відмовитися, не служити, адже вже один із синів цієї родини загинув? Теоретично — була. Однак молодий чоловік рвався в море: «Я б не дозволив, якби мені пішли назустріч і залишили вдома».

— У Севастополі я закінчував навчальний загін підводного плавання, — розповідає Валентин Петрович. — Потім нас відправили на Балтику. Служив на підводному човні, ходили в «автономки» до Середземного моря. Коли молодий, усе це цікаво і анітрохи не страшно. Після служби потрапив до Ленінграда. Хотів у «загранку» піти. Було таке потаємне бажання: піти до Італії і застрелити там когось, помститися за брата. За однією з версій, лінкор підірвали італійські підводники. Подейкували, ніби один італієць навіть хвалився цим. Добре, що доля не дозволила мені здійснити намір.

І лише наприкінці 80-х років про трагедію на «Новоросійську» заговорили відкрито. У 1999 році з’явився указ президента Росії Бориса Єльцина про нагородження загиблих моряків. Документ був виданий із грифом «для службового користування». Серед моряків, удостоєних ордена Мужності, — Едуард Меняйлов. Консульство Росії в Харкові надіслало нагороду до Донецька. Валентина Петровича розшукали через військкомат і запросили отримати орден. Ані батька, ані матері на той час уже не було в живих.