Не Грушевський, не Рігельман... ба, навіть не Шевченко і Гоголь, наші найбільші історики, мусимо чітко мовити про фігуру, найважливішу в історичному потоці, — про Діда. Батька вашого батька. Ця особа народотворяща. З нього усе — двісті років, якщо перебіг днів природний, коли життя плекало під сонцем пасмо вашого роду, започатковане ним. Дід — найбільший історик. З нього вся історія... І ваш батько, і ви в тім числі. Адже з численних родів, таких, як ваш, пасмо до пасма, життя сплітає ту косу, яка називається не натрус з людей, а народ! Не з трьох поколінь, що од батька вашого батька, діда, з десятків, якщо не сотні поколінь намулило традицію, внутрішнє життя не вашого чи мого, нашого народу! Вік людини досить короткий — народившись, врешті помираємо. Вервечка днів, допоки світу, котиться колесом... вчора онук, а якогось дня — Дід, засновник нового роду. Якому і далі іти по днях, ловлячи в сіті, що Бог пошле.
Ось... закиньмо волок у нашу просто-людську Галілею. Тихо-тихо, як і личить по світу ходити, з голубої глибочиці — на золотистий піщаний берег. Що бачать очі, що зрить душа? Золоті карасі зітхають зябрами, їхні очі — у небо! Настала мить, коли мовиться: ну, ось і все! Заходило те, чого не дано знати ні карасю, ні людині. Вища утаємниченість.
А поки... ні, іще не все! Думати і знати.
Менш значущий історик, але теж доконечно важливий, батько вашої матінки. Другий Дід.
Я не знав ні одного, ні другого діда. Мій дід, Варивон Колісник, був призваний царем на першу людську бойню. Був він панським кучером. Любив коней. Любов до коней не врятувала його, поліг у тому ж таки 1914-му. Мій батько Андрій, старший син, зостається сиротою. Його мама, моя бабуся, здобуває царське титло — Фронтовичка. Княжі завжди уміли й уміють придумувати для нас, людей, пільги. Фронтовичці з Запорожжя звідтоді належав «знижений тариф» на проїзд поїздом, на переселення за реформою Столипіна на Бухарську сторону, на Нижній Урал. Троє дітей... Одірвавшись од своїх, поїхала.
Перша світова. Революція. І громадянська.
І не мріяла про таке: там, на Нижньому Уралі, якогось дня бабусю знайшов її рідний молодший брат Григорій. З окопів вийшов Георгіївським кавалером і більшовиком. А вже з Петрограда — комісаром посилають на Нижній Урал в товщу українців... Братика сховала в курінь на найвіддаленішому баштані. Відпочинь! Налий тіло сонечком!! Але хтось доніс... Учорашній воїн розніжився, залюбки загоряв. Сонцем врачував шрами. Спершу часто вдивлявся у обрій. Скачуть? Не скачуть? Соняшники похитували головами... Так його й захопили. Куди не глянь, вершник. Кадети. Гарцюють. Ікла щирять. Комісар нічого. Тугий, замашний. В шатах Адама. Все, все при ньому. Ще при ньому була надія: «Ех, коня б мені!» Проторохкав парокінний візок, доскочив офіцер у золотих цвікерах. Тільки колеса стихли: «Дєйствітєльно?!» Жадібно впився поглядом в оте, чим Бог наділив тільки чоловіків. В думці комісара встигло пройти: «Ну, ось і все». Наскочили. Зарубали. Спершу оскопивши. В офіцера була звичка возити із собою чоловічі трофеї...
До села увійшов Чапаєв. Бабуся підійшла до нього. Порадитись. «То ти із Запорожжя?» Нащо тобі ця Булгарщина! Троє синів? Поготів одвези їх назад. На Запорожжя!» Із трьох синів довезла двох. Середній, Ничипір, зостався десь при дорозі. Черевний тиф...
На майдані, коло церкви,
Революція іде...
Отака історія. Ні меж їй, ні краю.
Німецький колоніст купив кряж на правому, крутішому, бережку річки Конки, чи Кінської. Посадив великий сад. Чого там тільки не було! Од райок, райських яблучок, до ліщини! Обіч збудував глибокий і великий льох. Читай, для продукції...
А німчик на Запорожжю,
Картопельку садить...
Бідняки сад поділили. Од шляху поставили хати. Громаду назвали СОЗ. Стали жить-поживать і добра наживать. Бабуся горнулась до старшого брата, Івана. Трудилася, як тільки могла...
ГОЕЛРО! Мали будувати Дніпрогес. Затопити пороги й усю славу козаччини, давні січі. Ентузіазм повний! Мабуть, тільки одній людині все це здавалося сумнівним, тільки йому і боліло... По Конці на човні прийшов. Оглянути востаннє. Конка впадатиме нижче греблі, обміліє, помре... Отака річка! Козаки по ній на Азов ходили! До її води буцімто прибивавсь сам Геракл!! Десь отут лежать діжі із золотом! І бабуся вдивлялася, щоб запам’ятати. Щоб колись і онукові переповісти. Як казку... в урочну годину, вже опісля того, як знав Грушевського і всіх, кого згадано, спрагло розшукував і всотував усе, що зосталося од нього, од цієї людини, людини нашого роду-племені. Ось... «Д. И. Эварницкій. По следам запорожцевъ. С. Петербург 1898». Да. Отака писемна мова. Отаке вчинили з Яворницького. Розгортаєш книгу, а там... «Інше діло хотіти! Інше — могти!!» На великому ентузіазмі поставили Греблю. Увійшовши у війну, підірвали...
Другий мій дід, Петро Павлович, був народним учителем. У селі Суженка. Учив усіх, малюків і старших. За що село його і утримувало. Під час війни й окупації, коли до батьків сповзлись дочки й сини з онуками, врешті одімкнув школу й почав чинити свого — навчати. Криміналом учителю поставили «Вчителював при німцях». Забрали. Помер мій дід у Харківській пересильній тюрмі... Обох не стало! Але ж хто багатий, той, хоч ти йому що, а бідним не буде! У Ямні, неподалік Яремчі, на схилі стоїть великий гуцульський дім, укруг якого займище, обмережене камінними невисокими мурами — загонами пасовищ для вівців. Усе колись було сподіяне невтомними руками діда Михайла. Камінь вибрав. Вівці на чистій травиці нагулюють шерсть і жирок. Усе б нічого, та власть помінялась. Криміналом визнали «Багатій!» Разом з його бабою зіслали на Сибір. У діда був синок, Юрко. Дійшовши пори, оженивсь на біднячці, на Василині. І знаєте, що вона зробила найперш, увійшовши у великий дім хазяйкою? Поїхала на Сибір і привезла діда з бабою. Десь невдовзі ми з моїм другом, проскакавши двісті кілометрів на мотоциклі, все частіше приїздили туди. Бувало, усі гуртом вечеряємо. Дідо Михайло, так говориться там, їхні баба. Юрко з Василинкою, колірницею. І ми... Усі за столом мовчать. Крім молодої хазяйки. Раптом Василинка просокотала: «Наші дідо що! Наші дідо — князь!! І знаєте, чому? Бо він ніколи не голив свої вуса! Ні жодного разу!!»
Вуса були срібні, але розкішні. Хто б відмовився від князя у діди? Другого дня небо синє, сонце золоте, гори димлять тільки од заходу. На схилі просто сонця ми поставили для нашого князя трон. Будемо хоч трохи правити вуса. Дід сидить. Мовчить. Колись я не просто читав твори Івана Франка. Я виписував сотні слів, породжених чи знайдених ним. Я любив і люблю Франка за його вічну спрагу до соціальної справедливості. За перекладений «Маніфест». За його сина, Тараса Івановича, з яким поговорив тільки один раз... Якби я був художником, я б написав портрет Івана Яковича з оцього мого смиренного і величавого, з печаттю гідності, діда Михайла. Але ж я не художник. Тільки мої шовкові тоді руки з лезом торкаються щоки старого гуцула, ба-ац! Мабуть, останній на всі Карпати баран звідкись об’явивсь. Буцнув мене. Я оглянувсь — величенький. Рогатий. Очі хмільні, наче щойно хильнув горілки. І то правда, у барана було тільки діло до мене. От вам і — інше діло хотіти, інше — могти! Подумав би, молода хазяйка не любила мене, барана напустивши. Так ні ж! Знаєте, як звався її кіт? Грицько!! В нас була отака любов. Пам’ятна. Незабутня.
Просто щастя, коли життя природне. Коли в онучка є дід, а може, і цілих двоє. Тоді до людського щастя один тільки крок!
