Які слова вибирав Генріх, ніхто не знає, але колона заручників повернула назад
Від нашого читача Івана Кирилюка мені пощастило дізнатися історію, яка досі потрясає села колишнього Староушицького повіту (тепер вони належать Кам’янець-Подільському району Хмельницької області).
На сім сіл німецька влада призначила кущового комісара. А перекладачем у нього був Генріх Швейрхардт. Від Козодавинець до Чабанівки, від Грушки до Лисківець пішла про нього слава як про надзвичайно мудру, врівноважену людину, котра вміла так добре розтлумачити комісару ті чи інші справи, з якими селяни хоч-не-хоч, а таки мусили звертатися до цієї чужої, але влади. Генріх походив із німецьких сукнарів, котрі осіли на Поділлі. До війни працював на заводі «Змичка» в Дунаївцях, а пізніше завідував Грушківською слюсарно-інструментальною майстернею. Як і його односельчани, він не покладаючи рук працював задля процвітання соціалізму. Ця земля була рідна, іншої він не знав. Що переживав Генріх, коли його одноплемінники окупували Україну?
Наприкінці зими сорок четвертого артилерійська канонада десь біля Проскурова доносила аж до наддністрянських сіл вістку про кінець остогидлої війни. Залпи насторожували окупантів, і вони потроху почали пакувати речі. З районного центру Старої Ушиці зникли навіть жандармерія та німецько-українська районна адміністрація.
За 10 кілометрів, у Чабанівці, зупинився радянський партизанський загін під командуванням Соболєва. У ньому було до півсотні бійців. Соболєвці вербували до загону селян, але ті не дуже рвалися до зброї. Побували партизани і в оселях шуцманів, які переховувалися хто де, і передали втікачам через батьків: хай приходять, покаються, ми їх запишемо в загін. Їм не особливо вірили. Івана Доляновського та Івана Тимчука, які подалися до Чабанівки з покаянням, розстріляли. Населення ніяк не могло схвалити такі дії, бо за роки окупації жертв в окрузі практично не було, жили досить спокійно.
Партизани добряче «шуміли». То напали на шуцманську дільницю, то влаштували «феєрверк» у МТС. До Грушки прибули німецькі військовики, і з Чабанівки по них завдали удару. Німці, особливо не розбираючись, взяли заручників — понад три десятки грушківчан. Утримували їх у школі. У селі стояв плач: у кого сина, в кого батька з хати забрали, приписавши їм збройний напад на солдатів вермахту. Арештованих чекав розстріл. Одного вечора їх повели на край села, до скель. Шлях колоні перетнув Генріх. Він довго бесідував зі старшими офіцерами, пояснюючи, що ці люди невинні, вони не нападали на військову частину, з партизанами не знаються. Які слова вибирав він, щоб врятувати односельчан, ніхто не знає, але колона раптом повернула назад. Якийсь час у школі ще розбиралися з кожним, а потім відпустили людей по домівках. Серед порятованих були обліковець тракторної бригади Петро Чорненький, підліток Володимир Самойлюк. Через багато років про цей випадок розпитував їх Іван Кирилюк, уродженець Лисківець.
— Коли радянські війська зайняли села над Дністром, Генріху Швейрхардту було чого тривожитися. Що могло чекати «фольксдойча»? Іван Кирилюк, член громадської організації «Меморіал», не раз натрапляв у архіві на суворі вироки цим людям. Серед них була працівниця швейної майстерні, а також провідна акторка кам’янецького театру імені Шевченка, що діяв при німцях, грала в «Наталці-Полтавці», «Ой, не ходи, Грицю...»
Генріха, який і не думав втікати з окупантами, і справді одразу заарештували. Грушка піднялася на виручку свого недавнього рятівника. На превелике диво, його таки не репресували. І Генріх Улянович повернувся на своє звичне робоче місце в МТС, де працював до свого останнього дня.
На грушківському цвинтарі на його могилі білі мармурова плита та хрест, які встановили друзі з майстерні та сім’я племінниці. Шістдесят років минає, як відбувалися ці події. У селі про «Швайгера» (так грушківчани спростили його прізвище) ще пам’ятають старші люди. Не раз члени районного «Меморіалу» порушували питання про вшанування пам’яті українського німця Генріха Швейрхардта. І ця пам’ять не потребує великого бюджету: назвати вулицю його іменем чи посадити алею... Якщо знайдеться якась сотня гривень, то можна було б і меморіальну дошку на його садибі приладнати. Але зате дуже багато важить дорогоцінний для сьогоднішніх молодих людей урок людяності. Дав би Бог, щоб людяність не полишала їх ніколи і не чекала на випробування лише в час війни.
Хмельницька область.
