— На нашій вулиці, серед багатих дач, є дачка садівника-аматора Аркадія Петровича, — розпочав своє казання сторож Задумливий з вулиці Влежаних Грушок. — Ну, це тепер він садівник, а колись був спеціаліст з незрозумілих мені питань...
Узявся той Аркадій Петрович кропити дерева у своєму садку. Приготував бордоську суміш та й кропить. А розчин лягає не лише на дерева, а й на сонцесяйні поверхні двох іномарок за огорожею. Якби машини стояли при дачі «крутого» хазяїна, садівник своєю дешевою бризкалкою їх просто б не дістав. Але ті іномарки взяли собі моду тулитися саме до його дачки, а йому це не подобалося. Він не раз питав водіїв, чи вони часом не до нього приїхали?
— Ні, ми осюди! — і показують на палац навпроти.
— Чом же паркуєтеся біля мене?
— А вам що, шкода?
— Та воно не шкода, а все ж непорядок!
Він розумів одне: Україною гуляє загадкова хвороба, і все, що тут є, їй треба привласнити, проковтнути! Йому з цією пошестю не впоратися. Тож він, звиклий до комуністичного регламенту, і вуха був повісив. Аж поки не озброївся бризкалкою. І зразу відчув: де безсилі слова, там розчин бордоської суміші доведе, що й ми, Химко, люди! І почав кропити...
І от з палацу вийшов хазяїн, бачить: обидві машини стали схожі на брудних леопардів! Ах-ах! Трам-тара-рам!
Наш садівник відтягує гумовою перчаткою маску і питає:
— Пробачте, у чім предмет вашого хвилювання? А, машини! Так хіба я вас не сто разів просив: не ставте їх там, шановні!
— Пропала облицьовка! Ну ти, старий піжоне!
«Старого піжона» Аркадій Петрович не пробачив:
— А ви — злодії! Усе кругом порозкрадали, і все вам мало!
Так вони приємно поспілкувались, і на цьому конфлікт начебто вичерпався. Обидва авто перефарбували, а багатий сусід почав їх ставити під своєю дачею. Правда, з пенсіонером перестав вітатись. Це змусило старого замислитися. Він поставив себе на місце постраждалих сусідів — і здригнувся від несподіваної думки: «Який же я злобний дніпровський крокодил! Хіба ці багаті люди винні, що я бідніший за них? Ні, вони тут ні при чому! То, може, винен я сам? Теж наче ні! А хто ж винен? А, знаю: моя совість, моя високорозвинена свідомість! Якщо мені хочеться бути таким багатим, як мої сусіди, то я мусив лізти з шкури в роботі, а не сидіти й заздрити діяльним людям!»
Від цих думок про власну недосконалість і навіть нікчемність Аркадій Петрович аж захворів. І однією з перефарбованих машин його завезли до лікарні. Це пенсіонера так вразило, що після одужання сказав багатому сусідові:
— Буде треба — ставте машини і під мою огорожу. То я погарячкував, вибачайте. Не мені визначати, хто злодій, а хто ні. Нехай суд не спить — і все буде о’кей.
Життя потроху змінюється — і під черепами відбуваються метаморфози. Уже до більшості народу у світі дійшло: Марксові писання про вічний конфлікт між багатими та бідними — не привід для того, щоби сусіди по дачі чи громадяни країни жили між собою, наче шкодливий кіт з агресивними собацюрами. Парламенти за кордоном стають совістю своїх суспільств, видають закони, здатні робити багатих щедрими, бідних багатшими, всіх — поступливішими і хоч трохи щасливішими. Настав час так само чинити в Україні. Бо психіка нормальних людей не витримує вічної класової конфронтації.
