Чорна семиденка

Гірничо-геологічні умови Донбасу завжди були і залишаються наднебезпечними для видобутку чорного золота. Раптові викиди вугілля, породи і газу, як правило, супроводжувані вибухом пилу і метану, передбачати практично неможливо. За часом. А от прогнозувати їх імовірність на конкретних виробках і здійснювати заходи із запобігання цій самій раптовості гірники вміють давно. Ще 40 сорок років тому вченими інститутів МакНДІ і ДонВДІ було розроблено технології попереднього стрясання небезпечних пластів локальними вибухами, розвантаження їх від критичного підземного тиску методом горизонтального буріння. Такі заходи, безперечно, потребують додаткових витрат, знижують середньодобове навантаження на вибій, зростає собівартість тонни палива, зате на 85—90 відсотків підвищується безпека видобутку. Цю методику свого часу прийняли на озброєння вуглекопи всього світу. Зокрема, й США.

Як водиться, сім’ї загиблих на «Краснолиманській» гірників одержали співчуття від керівників держави. Прем’єр Віктор Янукович особисто побував у шахтарському містечку Димитров на похороні, організував роботу державної комісії, певна річ, пообіцяв розібратися у причинах того, що сталося, а родинам, які втратили годувальників, виплатити від 83 до 221 тисячі гривень компенсації. За смерть...

Серед потоку інформації, пов’язаної з трагедією, якось непомітно проскочило повідомлення про те, що США, у вигляді гуманітарної допомоги, пообіцяли убезпечити подальшу роботу прохідницьких і очисних вибоїв «Краснолиманської», забезпечивши її технікою і технологією для... горизонтального буріння! Виходить, роботи із запобігання раптовим викидам тут не проводилися? На надкатегорійній з погляду їх небезпеки шахті? Чи не тому собівартість тонни добутого на «Краснолиманській» коксівного вугілля не перевищує 33 доларів, що забезпечує високу, привабливу для приватного капіталу рентабельність? До слова, «Краснолиманська» — одна з небагатьох приватизованих шахт Донбасу.

Ще свіжі в пам’яті дві, коли сталися практично одна за одною, трагедії на шахті імені Засядька, кожна з яких теж забрала десятки людських життів. А це ж підприємство одне з перших пройшло фактичну приватизацію...

Я це до того, що, мабуть, настав час розробити і прийняти закон, який зобов’язував би нинішніх і майбутніх власників вугільних копалень і поки ще діючих державних компаній спочатку одержати, звісно ж, оплативши, а потім і неухильно дотримувати рекомендацій вчених щодо технології видобутку на кожній конкретній ділянці. Перш ніж піднімати паливо на-гора. Щоб не шукати, як у нас це прийнято, винуватців трагедій серед рядових виконавців. Трагедій, яких можна і треба запобігати.

До слова, у колишні часи, задовго до початку реформації вугільної галузі, держтехнагляд ретельно стежив за науковим забезпеченням роботи добувних підприємств і неухильним дотриманням рекомендацій науковців. Трагедії, подібні до останньої, траплялися й тоді. Проте не частіше, ніж раз на десять років. Тепер — майже щорік. Зловісна закономірність вимальовується...

Техногенні катастрофи в нашому житті стали повсякденністю. У дні, коли рятувальники боролися з наслідками стихії на шахті «Краснолиманська», під Києвом пожежникам дивом удалося відвернути масштабний вибух на одній з паливних баз, де загорілася тисячокубова ємність з пальним. Про вибухи на військових складах у Запорізькій області і згадувати не хочеться. Складається враження, що за наших потуг перейти від тоталітаризму до демократії ціна людського життя продовжує стрімко падати.

Напевно, це дуже чітко усвідомлюють наші західні сусіди. Інакше, чим пояснити виявлену минулого тижня надоперативність Євросоюзу, який надав буквально протягом двох-трьох днів кредит у 125 мільйонів доларів на... фінансування безпеки Рівненської та Хмельницької АЕС? Відразу після того, як інформагентства облетіла звістка про завантаження на цих станціях ядерних реакторів, що стають до ладу, паливними збірками. Як відзначають аналітики, саме безпека передовсім непокоїть європейців.

А нас, українців? По-справжньому безпечну роботу не лише ядерних блоків ХАЕС-2 і РАЕС-4, а й усієї вітчизняної атомної енергетики могло б забезпечити паралельне введення в експлуатацію хоча б однієї з двох фактично законсервованих буферних гідроакумуляторних електростанцій, майже двадцять років тому закладених на Дністрі та Південному Бузі саме для цих цілей. Однак, судячи з нинішніх темпів фінансування, ці потужності стануть до ладу не раніш ніж через 60 років. А отже, з пуском нових ядерних реакторів потужність атомної бомби, на котрій сьогодні сидить уся Україна, та й Європа, зросте до критичної величини. Локальні системи безпеки, на які європейці нарешті сподобилися видати кредит, кардинально проблему не розв’яжуть.

Не хочеться пророкувати непоправне. Як то кажуть, пронеси, Господи, єдино на Тебе й сподіваємося...