Політична реформа є викликом сучасної історії

Голосування 23 червня, в результаті якого законопроект про внесення змін до Конституції підтримали 276 народних депутатів, засвідчило здатність політичної еліти, крім правої опозиції, до компромісу в цьому стратегічному для України питанні. Це означає, що серед депутатів, які є виразниками широких верств суспільства, є розуміння, що політична реформа — єдиний шанс еволюційного оновлення політичної еліти, модернізації національного розвитку, створення максимально ефективної моделі державного устрою.

Нині перед українським парламентом стоїть справді доленосне завдання — збудувати систему влади нового типу, яка спроможна реагувати на внутрішні й зовнішні виклики. Головне — здатної за будь-яких обставин захищати національні інтереси кожного українця. Досвід розвитку України як незалежної держави свідчить, що ми збудували недосконалу, глибоко конфліктну модель влади, яка на цей час є гальмом національного розвитку.

Цьому є об’єктивні причини. Конституція 1996 року приймалась у державі, де домінували принципи посткомуністичного режиму, і це не могло не позначитися на ключових нормативних актах. Президент за тих умов, не будучи главою уряду, реально уособлював управління ним.

У політичних і наукових колах України протягом останніх кількох років утвердилося розуміння необхідності докорінного реформування Конституції. Політична реформа має глибокий зміст і багато складових елементів. Зокрема, вона передбачає формування дієвого механізму взаємної відповідальності і співпраці між урядом і парламентом, перегляд обсягів повноважень державних органів, посилення контрольних функцій парламенту, визначення процедури формування і відставки уряду, врегулювання правового статусу парламентської коаліції, а також гарантування суспільству неможливості узурпації влади.

Ще Томас Джефферсон писав про необхідність надання можливості кожному поколінню змінювати конституцію, бо це потрібно для розвитку демократії.

З 93 держав, які здобули незалежність у другій половині минулого століття, 41 країна обрала шлях парламентаризму, а 36 — президентську форму правління. 15 держав з парламентською формою устрою залишилися демократичними, натомість у жодній з президентських республік не вдалося зберегти демократію.

Політична реформа є викликом сучасної історії України. Багато хто вбачає в ній лише політичну технологію, яка має привести до керівництва держави іншу політичну еліту. Але принципово важливим є не те, хто саме прийде до вищої державної влади, а те, щоб він мав більш природні й одночасно ефективні повноваження. Сутність нової моделі в тому, щоб наблизити владу до людей, зробити її доступним кожному українцю інститутом надання цивільних послуг. Я згоден, що подібні докорінні зміни несуть небезпеку конфлікту між старими і новими елітами. Саме тому Україна має рухатися еволюційним шляхом, який передбачений у проекті змін до Основного Закону. Образно кажучи, політична реформа має знешкодити вибухівку, яка закладена в нинішній системі державного устрою України. Шляхом перерозподілу повноважень між Президентом, парламентом і урядом, втіленням принципів європейського парламентаризму, складовою якого є партійне структурування.

Центром політичної влади в державі має стати Верховна Рада в складі 450-ти народних депутатів, які обираються на пропорційній основі, починаючи з 2006 року. Згідно з проектом № 4180, після виборів у парламенті формується коаліція переможців, які підписують політичну угоду. Коаліція формує уряд, наділяючи його мандатом політичної довіри.

Термін скликання Верховної Ради збільшується від чотирьох до п’яти років. Це цілком відповідає європейській практиці, на що звертала увагу Венеціанська комісія. Верховна Рада призначає Прем’єр-міністра, кандидатуру якого пропонує парламентська коаліція. За поданням Прем’єр-міністра коаліція формує склад уряду і несе політичну відповідальність за його діяльність. Отже, підвищується статус політичних сил, що перемогли на виборах.

Зміцнюється також статус виконавчої влади. Адже голови місцевих державних адміністрацій, згідно з проектом, призначаються Кабінетом Міністрів за поданням Прем’єр-міністра після консультацій з парламентською коаліцією. В проекті передбачено норму, що дозволяє поєднувати депутатський мандат з посадами в уряді. Отже, Кабінет Міністрів має будувати власну програму, зважаючи на суспільні вимоги. Таким чином, він несе відповідальність не лише за реалізацію власної програми, а й за державну політику, узгоджену з парламентською коаліцією.

У проекті розширюється перелік підстав дострокового припинення повноважень народного депутата України. Зокрема, якщо ним протягом двадцяти днів не усунуто обставин, які порушують вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, якщо парламентарій відсутній без поважних причин на ста пленарних засіданнях Верховної Ради протягом календарного року, не входить до складу фракції партії чи блоку, за списком якого був обраний, а також якщо його виключено з цієї фракції.

Удосконалюється законотворчий процес. Зокрема, в разі непідписання або неоприлюднення закону Президентом це повинен зробити Голова Верховної Ради. Повноваження щодо призначення та звільнення з посади Генерального прокурора України передаються Верховній Раді. Розширюються повноваження прокуратури. Їй надається право нагляду за дотриманням прав і свобод громадян, виконання законів у цій сфері.

Що стосується статусу Президента, то він зберігає існуючий ступінь незалежності. Глава держави може бути усунутий з посади відповідно до статей 108, 109, 110, 111 Основного Закону. Ці положення зберігають свою чинність. Президент має виступати арбітром у випадках, коли представники інших гілок влади діятимуть всупереч національним інтересам України. Саме тому кандидатури міністра оборони та міністра закордонних справ, а також голови Служби безпеки пропонуються Президентом України. Глава держави отримує додаткові повноваження щодо розпуску парламенту, якщо впродовж одного місяця у Верховній Раді не сформовано коаліцію депутатських фракцій або якщо протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів не сформовано персональний склад уряду.

Розподіл у такий спосіб повноважень влади не послаблює кожну з її гілок. Було б несправедливим сказати, що реформування Конституції послаблює вплив Президента. Глава держави стає політичним лідером, арбітром для політичних сил, отримуючи додаткові повноваження і важелі впливу на парламент — шляхом розпуску його в разі нездатності сформувати коаліційний уряд. У такий спосіб Президент визначає політику парламентської коаліції й уряду, беручи участь у дискусії навколо самої структури Кабінету Міністрів України, її політичної моделі.

Хотів би звернути увагу на питання, яке викликає суперечки як серед прихильників, так і серед опонентів реформи. І Венеціанська комісія, і Конституційний Суд України висловили занепокоєння положеннями проекту змін до Конституції, що передбачають запровадження імперативного мандату. Оскільки імперативний мандат ставить інтереси політичних партій вище інтересів електорату. Я теж погоджуюся, що це положення зачіпає права виборців і суперечить концепції прав людини. Втім, підписана нами політична угода зобов’язує зберегти норму про імперативний мандат, тому вона передбачена в остаточному варіанті проекту.

Враховуючи побажання наших політичних партнерів, ми прийняли закони про вибори народних депутатів та про вибори до місцевих рад на пропорційній основі. Але не всі розуміють, що за нинішніх умов ми не зможемо повною мірою їх реалізувати. Це можливо зробити лише реформувавши Конституцію. Тільки тоді політичні партії розвиватимуться класичним шляхом. Політична реформа покликана змінити тип демократії в Україні. У 80-х роках минулого століття в політології з’явилося поняття «консенсусної демократії». Цей тип панував у більшості розвинутих європейських країн. Ми прагнемо сформувати «узгоджувальну» демократію, коли влада прийматиме рішення, виходячи не з власних корпоративних інтересів, а з потреб суспільства.

Дискусії навколо політичної реформи належно оцінені з боку європейського співтовариства. Останнім часом необхідність відновлення балансу влади вже усвідомили політичні еліти Польщі, Литви, Естонії, Словаччини. Це є питанням стратегічного вибору і для України.