В Україні, практично за роки незалежності, сформувалася президентська республіка з авторитарним режимом правління, великим тиском на парламент з боку адміністрації президента й уряду, а почасти і узурпації влади. Президентська форма правління в Україні призвела до постійного очевидного і прихованого протистояння між президентом і парламентом, до кризи державної влади в цілому, до паралізації демократичних процесів розвитку в Україні.
В умовах президентської форми правління Україна не має уряду, що самостійно приймає рішення і самостійно несе за ці рішення відповідальність. Уряд формує президент, і уряд відповідає перед президентом за свої дії. А це означає, що на рішення уряду найбільше впливають адміністрація президента, його радники, олігархічні клани, просто корумповані структури.
Президент і його уряд практично відірвані від народного впливу.
Обраний на п’ять років президент втрачає будь-який зв’язок з народом і відповідальність перед ним за свої дії.
Маючи в парламенті свою «кишенькову» більшість, президент поводиться нахабно, чинить сваволю і допускає беззаконня — увірувавши, що імпічмент йому не загрожує. У результаті в Україні протизаконно й антиконституційно діє указне право президента, що окремо і всупереч законам регулює суспільні відносини. Саме за президентськими указами стався цілковитий розгром системи агропромислового комплексу України. У результаті убогість і безробіття селян і виникнення латифундистів-поміщиків у селі, розміри статків яких сягають вартості маєтків часів скасування кріпосного права 1861 року. Президент дозволяє собі непідписання законів після подолання президентського вето парламентом. Він практично підкорив собі суди, включаючи Верховний і Конституційний. У результаті Конституційний Суд прийняв рішення про право Президента Кучми балотуватися в президенти на третій термін, що у пресі справедливо назвали юридичним ідіотизмом. І таких рішень-ідіотизмів судова система України під впливом президентської влади прийняла вже чимало. Демократизація суду, його незалежність, об’єктивність судового рішення, гласність процесу, професіоналізм суддів, верховенство закону — все топче бажання адміністрації президента впливати на суди, командувати судами, поставити суди у фінансову, кадрову, адміністративну й іншу залежність від президентської влади.
Народ обирав парламент на рівних засадах, вважаючи кожного депутата своїм представником. Але Президент Кучма розсудив інакше. З депутатів, що були залежні від виконавчої влади, збили так звану парламентську більшість, котра підмінила собою парламент. Конституція, закріпивши президентську форму правління, не передбачає правової згоди між президентом і парламентом. Не закладено таку згоду й у принцип поділу влади, відповідно до якого парламент приймає закони, а президент зобов’язаний організувати їх виконання і не втручатися в законодавчий процес інакше як через право законодавчої ініціативи і законодавчого вето. Але президентська влада, особливо встановлена прямими загальнонародними виборами, прагне законними і незаконними методами підім’яти під себе всі інші влади державного механізму, включаючи парламент, щоб мати якнайбільше можливостей поставити в залежність від себе державні інституції. Прагнення до концентрації влади в руках президентської адміністрації — це вада всіх президентських форм правління.
Слід враховувати, що парламент — це не лише представницький орган усіх громадян, уособлення нації, а й постійний зв’язок між народом і владою. Інтереси народу через депутатів оприлюднюються в парламенті, і парламент приймає необхідні рішення з урахуванням очікувань і вимог суспільства. Тому, воюючи з парламентом, президент, без перебільшення, бореться з народом. Насилуючи парламент через свою незаконно, авантюрно створену більшість, президент насилує народ. Усі кризи влади протягом усього терміну правління Президента Кучми спровоковані й організовані ним і його оточенням, його адміністрацією, а по суті, канцелярією. Такі особливості президентської форми правління. І по-іншому за цієї форми правління бути не може. Адже президент, як фізична особа, ні інтелектуально, ні організаційно, ні інформаційно, ні матеріально не в змозі глибоко охопити своїм розумінням усі сфери громадського життя. Виходить, за нього це роблять чиновники канцелярії, помічники, радники, консультанти і ін.
Фактично за президентської форми правління в умовах України державою керують люди, не уповноважені народом, а «свояки», «друзі», «близькі» — прибічники президента.
Кожен клан намагається мати в президентському оточенні «свою» людину, щоб була можливість впливати на прийняття доленосних для країни управлінських рішень. У результаті країна живе не за законами, прийнятими парламентом, а за поняттями президентського оточення. Скажіть, якщо керуватися загальнонародними, загальнодержавними інтересами, хіба розумно було руйнувати президентськими указами систему агропромислового комплексу країни? А приватизувати прибутково працюючі держпідприємства? Чи продавати у приватні руки підприємство вартістю 5 мільярдів гривень за 50 мільйонів гривень? Цих запитань можна поставити сотні. Але і зазначеного досить, щоб зробити висновки:
1) змінити це становище, обравши «гарного» президента замість «поганого», неможливо, будь-який президент із панівного тепер в Україні класу олігархів буде безкарно, як і Кучма, зловживати владою і жити для себе і свого оточення, демагогічно розмірковуючи про нестатки народу, «маленького українця», про кризу, об’єктивні обставини і т. ін.;
2) практика президентської форми правління в умовах України однозначно довела свою неспроможність керування країною і реалізації загальнонародних інтересів.
Відійде від президентської форми правління Україна — позбудеться протистояння виконавчої і законодавчої гілок влади, криз і скандалів, що грунтуються на прагненні влади окремих осіб, кланово-групового впливу на владу, постійних порушень Конституції і законів, указного права й інших вад президентського панування. Авторитарний інтерес однієї людини, званої президентом, має змінитися колективним інтересом, оформленим законом. Керувати суспільством через закони і лише через закони — це і є демократична форма правління. Такою формою правління є парламентарна республіка, де президент має тільки представницькі повноваження.
Культурна Європа як колиска демократичної форми правління в більшості країн «зрізала» до мінімуму президентські повноваження і зняла з порядку денного політичного життя питання про авторитаризм і диктатуру, створивши логічно послідовну взаємозалежну тріаду керування: народ — парламент —уряд. У цій тріаді народ, обираючи парламент, практично обирає й уряд, відповідальний формально перед парламентом, а фактично перед народом. Масова вимога народу відправити уряд у відставку може означати і розпуск парламенту.
Отже, в парламентарній республіці організований народ мав більше можливостей впливати на діяльність влади, чим у президентській. Прийняте Верховною Радою України рішення внести зміни до Конституції України з метою переходу до парламентарної формі правління — запізніле усвідомлення того факту, що роздуті до царського абсолютизму повноваження президента України — одна з найважливіших причин економічної, політичної і духовної кризи в Україні. «Ділові люди», ділки, пройдисвіти і авантюристи всіх мастей використовують президентські повноваження у своїх інтересах, залишаючи загальнодержавний, загальнонародний інтерес практично незабезпеченим.
У цьому правовому режимі відбулося розграбування державної власності, розгром промисловості й сільського господарства, науки і культури, а соціальне розшарування суспільства можна порівняти з часами Пугачова і Кармалюка. Україна вичерпала ліміт терпіння на авторитарні президентські повноваження. Обрання наступного президента на п’ять років з царськими повноваженнями Україна не витримає. Адже з приходом нового президента прийде і нова команда людей, що бажають збагатитися «по-своєму» за рахунок народу. Такого допустити не можна. Тому кожна розсудлива людина повинна (зобов’язана) підтримувати політичну реформу навіть у теперішньому половинчастому, урізаному стані як крок до демократії, до наближення влади до народу, до парламентської форми правління.
Звичайно, зміни до Конституції України, що їх прийнято, мають компромісний, половинчастий характер.
Президент, відповідно до проекту змін до Конституції, ще не позбавлений усіх найважливіших повноважень, але і те «урізування», котре відбито в проекті змін, — величезний крок до демократичних перетворень. Заперечувати це можуть лише люди, котрі прагнуть власної одноосібної влади, власного авторитаризму і використання президентської посади для збагачення свого клану, себе і своєї родини. Протистояння в парламенті з приводу політичної реформи — це протистояння олігархічних кланів, «задоволених» і «обділених» у боротьбі за владний ресурс як засіб збагачення. Турбота про народні інтереси тут і не ночувала.
Відповідно до проекту змін до Конституції Президент трошки «поступився» парламенту в призначенні членів уряду, але придбав нові повноваження з розпуску парламенту. Фактично ця політична реформа є маленьким кроком до структурної політизації України, однак цей крок може сильно вплинути на стан соціально-класової боротьби в Україні. Теперішня політична реформа в Україні — це ще не перехід до парламентської республіки, це паліатив, півзахід, де трохи міняється розміщення політичних сил за назвою парламентсько-президентська республіка. Якщо політична реформа відбудеться, президент ще буде мати величезні повноваження, а з урахуванням його нелегально-неформальної участі у формуванні парламентської більшості, президент залишиться, як і тепер, безвідповідальним центром формування уряду
У справжній, а не оперетковій парламентській республіці президент має тільки представницькі функції, а всі повноваження із законодавчого вето, розпуску парламенту, оголошення надзвичайного чи воєнного стану, представлення на державні посади й інші виконує лише за вимогою глави уряду. Ми до цього обов’язково, неминуче прийдемо, але не в результаті цієї політичної реформи, а згодом, коли визріють потрібні соціальні умови. А поки що президент практично залишається на чолі сильної президентської влади, і питання про те, який президент потрібен Україні, має розв’язуватися з урахуванням соціально-політичного портрета конкретної особистості.
Насамперед президент повинен мати бездоганну особисту ділову репутацію, без підозр і двозначностей.
Кандидат у президенти України не може у своєму минулому мати ні «плівок Мельниченка», ні розслідувань парламентської комісії з банківських справ, ні конфлікту з законом у будь-якому варіанті. Подивіться, як у США скрупульозно порпаються в біографіях кандидатів у президенти. Президент —обличчя нації, а обличчя має бути чистим, здоровим і невідразливим. З огляду на те, що Україна вже з 1990 року перебуває в безупинній економічній, політичній і ідеологічній кризі, у кандидата в президенти має бути особиста програма виходу з кризи, як у Леніна, Рузвельта, Ерхарда, Бісмарка, у якій чітко визначено мету, методи, засоби, терміни виходу з кризи.
Кандидат на посаду президента зобов’язаний чітко, з математичними розрахунками, з економічним аналізом, враховуючи часові рамки, відповісти у своїй програмі на запитання, як, якими засобами і в які терміни він пропонує ліквідувати бідність в Україні, забезпечити високу якість життя, звести до мінімуму злочинність, привести до припустимих рамок корупцію і хабарництво, зупинити масову смертність, забезпечити приріст населення через збільшення народжуваності, зробити доступними кожному громадянинові у відповідності з Конституцією (ст.48) достатній життєвий рівень, що включає достатнє харчування, одяг, житло, безплатну освіту й охорону здоров’я, доступність духовного розвитку через науку, культуру, спорт і т. ін.
Президент України має бути високоосвіченою, самостійною, не схильною до впливу свого оточення особистістю. Не спічрайтери, що пишуть доповіді, не помічники, консультанти і радники, не партійні функціонери мають формувати його думку, а він повинен формувати своїми власними ідеями думку свого оточення і народу загалом. Якщо людина не може самостійно готувати свої виступи, статті, звернення, то така людина не може бути незалежна, вона не може бути генератором ідей, лідером нації, тому що її саму «ведуть» чиновники, котрі її оточують, відповідно до своїх інтересів. Особливо обережно і сторожко треба ставитися до кандидатів на посаду президента, що підвладні іноземному впливу. Дружини-іноземки, друзі-іноземці, кумири-іноземці — все це небайдуже для посади президента і може мати фатальні наслідки для народу.
Україна сформувалася як національна держава в колисці слов’янських народів. Тут усе має значення: культура, географічне положення, побут, релігія, традиції, звичаї, ідеали, звички, весь спектр соціальних цінностей східно-слов’янського світу. Президент України зобов’язаний враховувати цю обставину і не кидатися між Росією і Заходом, а пам’ятати, що у разі будь-якого національного лиха тільки Росія — наш друг і союзник, наша заступниця. Розпад Росії як держави, її вихід з активної історичної дійсності буде означати деградацію і загибель усього слов’янського світу. Тому не треба дражнити історію грою у вибір між Заходом і Росією. Історично переважна більшість народу України вибрала Росію. І це має враховувати президент України.
Але це аж ніяк не означає, що на шкоду національному суверенітету, нашій незалежності російські капіталісти: фрідмани, абрамовичі, ходорковські, потаніни, бендукідзе й інші,— можуть господарювати в країні.
Президент повинен не кликати варягів до України, а формувати власну національну управлінську еліту: орієнтованих на національні інтереси українських професіоналів, що здатні тримати курс на благополуччя народу в нинішньому штормовому ринковому світі. Президент зобов’язаний пам’ятати, що ринок —інструмент, який функціонує за принципом збагачення багатого і зубожіння бідного, посилення сильного й ослаблення слабкого. Ще німецький економіст Фрідріх Ліст у ХІХ столітті стверджував: «Ми не повинні вирішувати, «ринок чи не ринок», «свобода торгівлі чи не свобода торгівлі». Ми маємо з’ясувати, якими шляхами розвити ринкові відносини в конкретній країні й конкретній державі таким чином, щоб у разі зіткнення з розвиненішим у ринковому розумінні світом не втратити політичної могутності, господарського і промислового суверенітету, національної незалежності».
Той, хто претендує на посаду Президента України, не може не бачити, що приватизація, що відбулася в Україні, була лиходійською, несправедливою, незаконною і грабіжницькою, з розбоєм і підлістю стосовно народу. Він не може не бачити, що приватизація — це величезна афера тисячоліття, здійснена у вигляді «реформ», а насправді — незаконне присвоєння, по суті, розграбування, найбільшої власності, що будь-коли потрапляла до рук злочинців. Афера, здійснена у вигляді «народної приватизації» державного майна, призвела до перерозподілу накопиченої за десятиліття загальнонародної власності на користь невеликої групи (приблизно 200 родин) великих власників, що стали олігархами. Народ був позбавлений можливості приймати ефективні рішення і через свою непідготовленість, і через неінформованість.
У результаті клас нових власників, що сформувався, пішов на державний переворот і, не запитуючи в народу згоди, перерозподілив на свою користь національне багатство, котре належало всьому народу і кожному громадянину України. Нагромадження приватної власності в руках правлячого класу відбувалося не за рахунок створення нової вартості, а шляхом фактичної експропріації (вилучення) її в решти населення. Усе це здійснювалося на очах кожного кандидата в президенти, а робилося руками двох президентів незалежної України: Кравчука і Кучми.
Той, хто претендує на посаду президента, має знати, що в кожному об’єкті державної власності, приватизованому окремими особами, є частка, юридично належна кожному громадянинові України.
Отже, перегляд приватизації, націоналізація насамперед базових галузей промисловості на користь усього народу є законною політичною вимогою громадян України. Усе, що дала природа і створено працею народу, має служити кожному громадянину України. У цьому єдиний вихід із кризового стану, що склався в Україні. Тому Україні потрібен лише такий президент, що зажадає повернути народу, як єдино законному власнику, всі базові галузі народного господарства, включаючи землю, горілку і тютюн. Базові галузі, як власність усього народу, повинні забезпечувати життєвими благами кожного громадянина України.
Інші галузі як сфера приватного виробництва доповнюватимуть через приватну ініціативу загальний рівень народного надбання. Поєднання загальнонародної власності на базові галузі промисловості з приватною власністю і приватною підприємницькою активністю — це і є сьогодні та ланка ланцюга, за яку необхідно схопитися, щоб витягнути Україну з кризи, що надмірно затяглася. Отже, претендент на посаду президента України має запропонувати радикальні заходи, що змінять Україну, щоб за п’ять років свого президентства покінчити з кризою і почати реалізовувати проект справді соціальної, демократичної, правової держави.
Найперший з цих заходів — це повернення народу основного багатства, що його украли: базових галузей промисловості, природних ресурсів, землі, горілки і тютюну. Після повернення народу цих джерел бюджету — загальнонародного надбання можна буде негайно почати реальну боротьбу з бідністю, з вимиранням народу через підвищення якості життя більшості громадян України.
Пенсії, допомоги, мінімальні зарплати, допомоги із безробіття й інші буде можливість установити не нижче прожиткового мінімуму. Нині це 362 гривні. Максимальні місячні платежі за комунальні послуги і квартплату — не вище 10 відсотків доходу родини. Повернути в найближчі два-три роки усі заощадження населення, що їх украли «демократи» на початку 90-х років. Забезпечити роботою всіх бажаючих, особливо молодь. Дати стипендії встигаючим студентам вищих і середніх державних навчальних закладів не менші, як мінімальна місячна заробітна плата, установлена законом, тобто 205 гривень. Забезпечити молоді родини роботою і безплатним житлом залежно від народження дітей і збільшення родини. Розгорнути сильну державну банківську систему кредитування промисловості, сільського господарства, будівництва й інших галузей.
Націоналізація дасть змогу надати рішучу і реально державну підтримку і захист вітчизняному виробникові: наповнити повноцінною матеріальною і духовною енергією освіту, охорону здоров’я, науку і культуру. Вона дасть можливість почати реальну боротьбу з корупцією в чиновницькому апараті, прокуратурі, судах, міліції й інших службах: рішуче підтримати місцеве самоврядування, реалізувати ідею виборності всіх місцевих начальників. Багато чого можна зробити для людей, маючи в руках держави могутні державні ресурси.
Була б політична воля парламенту, президента, уряду. Але замислімось, хто з фаворитів президентських виборів 2004 року здатний реалізувати викладену вище програму? Янукович чи Ющенко? Рішуче ні! Тому що жоден з них неспроможний здійснити націоналізацію в інтересах народу, а лише в інтересах великих власників. А це означає, що ні Янукович, ні Ющенко, ставши президентом, не зможуть здійснювати такі економічні перетворення і вжити заходів, які реально ліквідували б бідність, смертність, що перевищує народжуваність, безробіття, убозтво і забезпечили високий рівень життя громадянам України. Вони обидва — виразники інтересів великої приватної власності, тому на усі запити народу в них буде одна відповідь: у бюджеті немає грошей. Смішно і гірко спостерігати, як вони обидва ставлять собі в заслугу і зображають захисників народу, погашають старі борги перед населенням і відразу плодять нові, підвищуючи на мізер пенсії і зарплати, стипендії і відразу забираючи підвищення через зростання цін на всі життєво необхідні товари і харчові продукти. От чому вся пропаганда на підтримку Януковича і Ющенка — брехливий трюк, маніпуляція свідомістю довірливих, громадян, котрі не мислять самостійно.
Янукович і Ющенко об’єктивно не можуть змінити наявний економічний порядок, а отже, об’єктивно не можуть вивести Україну з нинішньої кризи. Янукович є і залишиться виразником інтересів олігархії, котра при владі й забезпечує власне збагачення. Ющенко є і залишиться виразником інтересів великих власників, що прагнуть влади для власного збагачення, і ліберальної рухівської та націоналістичної ідеології, яка зазнала краху в очах народу. Усе це об’єктивно чуже народу України, несумісне з інтересами пограбованих людей. І хоч би хто з них переміг, бідність, убозтво, розруха, грабіж народу, смертність, безробіття й інші пороки залишаться найгострішими проблемами багатостраждальної України.
Я не характеризуватиму інших претендентів у президенти, це не дозволяють зробити рамки газетної статті. Однак зазначу, що серед них лише Петро Симоненко здатний, за наявності в нього президентських повноважень, повернути народу украдену олігархами власність і вжити необхідні економічні заходи в інтересах бідних і середніх класів, дрібного і середнього бізнесу, армії і міліції, вітчизняних підприємців, робітників, селян, молоді і тієї частини інтелігенції, що є справді трудовою, а не виконує роль слинявої служниці правлячого класу народних грабіжників. Гадаю, в історичних умовах, що склалися, тільки чесні й віддані народним інтересам, очікуванням і сподіванням комуністи спроможні вивести Україну з кризи, бо тільки вони здатні повернути в загальнонародну власність, у загальнонародне джерело наповнення бюджету базові галузі промисловості, корисні копалини, землю, горілку і тютюн.
Без націоналізації базових галузей господарства в України немає майбутнього, крім бідності, убозтва, вимирання, олігархії, що жирує, і сірих хронічних буднів виживання для більшості населення України.
От чому Петро Симоненко в президентських виборах 2004 року — надія народу, виразник його сподівань, інтересів і потреб. Хто сумнівається, нехай зважить усі фактичні обставини кризи в Україні, і гадаю, він дійде єдино вірного висновку, що в інтересах народу треба голосувати лише за Петра Симоненка, навіть якщо виборця сильно, але брехливо переконують голосувати за інших кандидатів у президенти.
Згадаємо класика: «Люди завжди були і будуть дурненькими жертвами обману і самообману в політиці, поки вони не навчаться за будь-якими моральними, релігійними, політичними, соціальними фразами, заявами, обіцянками віднаходити інтереси тих чи тих класів» (Ленін). Немов підтверджуючи думку В. Леніна, американський журнал «Нью-Йоркер» у 1977 році опублікував дані досліджень, згідно з якими з’ясувалося, що можна дурити 17 відсотків людей увесь час, 24 — тільки 51 % часу. Ну а 100 % людей, тобто всіх, — тільки 12% часу.
Кравчук і Кучма разом з «демократами» дурять Україну 14 років. Нині на зміну вислали Януковича і Ющенка. Невже люди погодяться, щоб один з них дурив Україну ще 5 років? Час одуматися. Глянути правді у вічі й послати їх усіх у Лету історії.
Хочеться сподіватися, що в президентській кампанії 2004 року обдурених і обманутих виборців буде менше, аніж у попередніх, що люди не дадуть себе мордувати і знущатися із себе ще п’ять років представникам великого капіталу — своїм грабіжникам. Адже раб, що усвідомив своє рабське становище і бореться проти нього, уже не раб, він — революціонер.
За обох представників олігархії проголосують покірні раби, за представника комуністів — усі, хто протестує, потребує волі і справедливості.
Василь СІРЕНКО,доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАН України, академік Академії правових наук України, заслужений діяч науки і техніки України, народний депутат України, безпартійний.
Друкується в рахунок квоти Комітету з питань правової політики.
