На літо, тільки-но корови починають краще доїтися, переробники знижують закупівельні ціни на молоко
Нині полтавські переробники молока знизили ціни в односторонньому порядку, навіть не уклавши протоколи узгоджень із товаровиробниками. І хоч обласна державна адміністрація на такий «кульбіт» відреагувала миттєво: за її наполяганням досягнуто домовленості сторін про літню середньозакупівельну ціну — 80 копійок за кілограм — за стабільно високої якості молока, проблема залишилась. І вона досить багатогранна.
На взаєморозрахунках між молокозаводами та сільгосппідприємствами істотно позначається державна дотація. Суть її в тому, що переробники податок на додану вартість сплачують не до бюджету, а повертають його товаровиробникам. Щоправда, приплюсовуючи його до закупівельної ціни на сировину. Втім, полтавські молочники при цьому також не відзначаються особливою щедрістю, оплачуючи кілограм продукції з великотоварних ферм по 0,70—0,90 гривні, тоді як у сусідів — киян, черкащан та дніпропетровців — 0,80—1,10 грн.
В індивідуальному секторі диктат молокозаводів у ціновій політиці взагалі не регулюється. Оскільки селяни, здавачі молока, не належать до платників податку, то вони, відповідно, не отримують і державної дотації у вигляді повернення ПДВ. Хоча саме на індивідуальний сектор припадає дві третини молока, що закуповують переробники. І за нього селяни отримують меншу на 20% ціну. Іншими словами, нині, в сезон, за щоденного валу майже у 700 тонн зданого молока, вони не добирають майже 140 тисяч гривень! Погодьтеся, що для селянського безгрошів’я це сума чимала.
У свою чергу, переробники нарікають на низьку якість продукції, що надходить від індивідуального здавача і таки мають рацію. Бо якщо із 118 стаціонарних пунктів приймання молока від населення 99 обладнані холодильними установками, то на 800 стихійних молокопунктах попід дворами купують, як то кажуть, кота в мішку. Хоча з другого боку, якщо молокозаводи не поспішають ставити в селах холодильні установки, то їх також влаштовує така ситуація. Можливо, навіть за рахунок тієї таки цінової політики. Втім, у ринкових відносинах кожна сторона відстоює власні інтереси. І якщо крупнотоварні виробники, об’єднавшись, мають можливість впливати на формування цін, то селянин-одноосібник залежить від волі переробних підприємств. А вони завжди, «націлившись» у молоко, влучають у селянина. Тому саме життя вимагає від власників індивідуальних корів об’єднувати зусилля для захисту своїх інтересів. Приклади такого гуртування, де одноосібники створюють кооперативи, в окремих регіонах країни вже є. Закупивши охолоджувальні установки, такі об’єднання громадян спростовують головний аргумент заготівельників щодо якості продукції. Тож члени кооперативу мають можливість тривалий час охолоджувати молоко, тим самим диктуючи вже свої ціни на нього. За словами директора полтавського підприємства «Агрофакт» Віри Гайдашової, для таких кооперативів найбільш підходять охолоджувальні установки місткістю 2,5 тонни, за ціною від 6 до 22 тисяч гривень. На перший погляд, для незаможного селянина ціна «кусається». Та якщо на череді кількістю 200 корів сільська громада щомісяця втрачає на різниці закупівельних цін не менш як 12 тисяч, то холодильну установку можна «відбити» вже за два місяці! До речі, подекуди (хоча й не на Полтавщині), такі селянські кооперативи вже мають не тільки власні охолоджувачі молока, а й молоковози та сепараторні установки.
Власне, а що в цьому нового? Ще років тридцять тому в моєму рідному диканському селі Орданівці діяла колективна молочарня, де робили первинну переробку молока і на завод у райцентр здавали єдино вершки. Це було вигідно. А хіба нині не так? Зрештою, йдеться не про самі економічні інтереси, а й про відстоювання своїх цехових засад, майбутню перспективу і галузі, і сільської громади загалом. Бо корова для неї завжди була годувальницею.
Полтавська область.
