Микола Скорський:«Грушевський, Петлюра, Огієнко...А передостанній — мій портрет»

Філфак інституту довелося закінчувати заочно. Бо 1940 року, як сніг на голову, постанова ЦК ВКП(б) і Раднаркому про перехід до платного навчання у школах, інститутах, та ще й стипендії відмінили (звичайно ж, у зв’язку зі зростанням добробуту трудящих). Микола Андрійович розповідає:

— Мій молодший брат учився на другому курсі інституту імені Мікояна. Батько, вчитель, просто не міг «потягнути» двох студентів. Я став учителювати за 25 кілометрів від Канева. Коли приїхав до Києва складати іспити, п’ятьох хлопців зі свого курсу не застав. Тільки й знаю, що їх загребли. Неважко здогадатися, як обурювалися студенти переходом на платне навчання. А скрізь же були ті, хто мав доносити у відповідні органи. Про долю зниклих однокурсників ніхто нічого так і не довідався. Можливо, під час війни з таборів їх забрали у штрафбати, щоб кров’ю змили «вину».

Довідку про закінчення інституту одержав під виття фашистських бомб. Потім — оборона Києва: Голосіївський ліс, Жуляни... Під Вітою-Поштовою вночі кинули цепом в атаку по пшеничному полю. Поки зійшло сонце, фашисти нас перемолотили. Знайшов кількох червоноармійців, звелів (був командиром відділення, якого вже й не існувало) тягнути тяжкопоранених на шинелях у село. Хлопці боялися, що свої ж розстріляють за «відступ», але наказ виконали. А сам дуже довго лежав під палючим сонцем у полі. Аж поки не приєднався до наших, яких знову кинули в атаку.

Після чергового бою опритомнів у льоху. Останнє, що міг згадати, свист міни. Жінки, вийшовши після бою на город, знайшли в картоплі пораненого й контуженого. За тиждень трохи оклигав. Та німці виявили схованку. На щастя, міг іти сам, інакше просто пристрелили б. Навпроти будинку, в якому живу тепер у Житомирі, — військова частина. А тоді був концтабір. Через деякий час звідси, завантаживши в товарняк, полонених відправили до Рівного. Дорогою, на зупинках, викидали трупи. Я вижив тому, що студентом звик жити впроголодь.

Гітлер був переконаний, що бліц-кріг завершиться за лічені тижні, а концтабори були переповнені мільйонами полонених, тож розпорядився відпускати додому тих, які були призвані до армії із Західної України. А також із тодішньої Кам’янець-Подільської області, звідки родом дружина. Я з Вінниччини, і там ще ні разу не був. Добре, що перекладач виручив: він теж був із тих країв і підказав, як треба відповідати спеціальній «комісії», щоб повірили, що моя домівка — там, інакше засипався б на першому запитанні. І міг би загинути в таборі, як тисячі інших.

Місяць добирався пішки до Тамариного села, був уже геть виснажений, починався туберкульоз...

— Я вчилася на історичному факультеті, — згадує Тамара Михайлівна. — Моя подруга ходила у школу танців. Каже якось: подобається один хлопець, та не знаю, як з ним познайомитися. Попросила, щоб і я записалася до цієї школи. А вийшло так, що він не її, а мене запросив до танцю.

Микола ще державні екзамени складав, а я вже збиралася додому на канікули. Зустріла його перед від’їздом. У нас аж такої любові, такого пригортання не було. Пам’ятаєш, — нагадала вона Миколі Андрійовичу, — ти мене навіть жодного разу не поцілував.

— Я хоч і високий, але надто вже тонкий був тоді, побоювався — пожартував він у відповідь.

— Йдемо, розмовляємо про те, як будемо жити після закінчення вузу, — з усмішкою згадує Тамара Михайлівна. — А неподалік — загс. «Давай зайдемо», — кажу. Він заплатив три рублі і нас розписали — тоді не треба було чекати. Я поїхала додому, а він залишився складати державні екзамени. Через кілька днів кажу мамі: «Коля має скоро приїхати, треба готуватися до весілля». І раптом — війна. Я залишилася сама: ні дівчина, ні вдова.

— Хто такий Тодось Осьмачка, я уявлення не мав — усі його книжки було спалено. Навіть у бібліотеці імені Вернадського — жодного примірника не залишилося, — розповідає Микола Андрійович. — А Тамарин батько — рідний брат Тодося. Коли я добрався до села з полону, він відкрив для мене цього великого письменника, бо в сім’ї зберігалася друга збірка «Скитські вогні». А в «Історії української літератури» Дорошкевича видання 1927 року знайшов розповідь про Осьмачку, бо вже перша збірочка, в якій було всього десять віршів, зробила його знаменитим.

Саме тоді Скорський вперше прочитав і книгу Івана Огієнка про історію української літературної мови. Через шістдесят з гаком років стане лауреатом Огієнківської премії, а портрет його вивісять у почесній галереї Кам’янець-Подільського університету.

— Там у фойє Грушевський, Петлюра, Огієнко — перший ректор вузу, а передостанній портрет — мій.

— Осьмачки — з Черкащини, — нагадала Тамара Михайлівна. — Після смерті матері п’ятеро дітей залишилося сиротами й пішли по світу. Батько Тодося став сільським ветфельдшером, а мій — прослужив у царській армії 17 років, був кавалеристом, під час російсько-японської війни 1905 року його тяжко поранили. Привезли зрештою до госпіталю в Кам’янці-Подільському. Підлікувавшись, став у поміщика економом — бо йти було нікуди. Одружився на моїй мамі — вдові з двома дітьми. Потім з’явилося ще троє. Батько був майстром на всі руки і мене навчив різним ремеслам. У нашому архіві є знімки Тодося, які він зробив до арешту брата. І мене навчив фотографувати. Я все життя з фотоапаратом пройшла. Спершу «Фотокор», потім «Лейка», «Київ». Любительською кінокамерою ми з півсотні фільмів зняли. Та найдорожчий для мене цей знімок, який зробила перед війною. Микола сидить, підперши голову лівою рукою. А її нема...

У Миколи Андрійовича головна реліквія — фронтовий записник. На війні йому доводилося вести різний облік. Навіть автомати треба було рахувати, не кажучи вже про все інше. Тож зайшов до польської школи й попросив паперу. Дали класний журнал, розрізав його і вийшов блокнот. Сьогодні, як і тоді, там лежать радянський червінець і рекомендації до вступу кандидатом у члени ВКП(б). Усе пробито великим осколком.

— На четверту було призначено засідання партбюро батальйону — мене мали приймати у кандидати. А ще того дня я мав проводити з бійцями на передовій бесіду про визволення Румунії, — згадує ветеран. — Раптом засвистіли ворожі міни. Одна з них зачепилася за верхівку яблуні, вибухнула над моєю головою. Перебило ліву руку. Санінструктор перебинтував, наклав джгут і каже: біжи, не йди, а біжи. До медсанбату було далеко. Та в такі моменти людина не відчуває болю. Досі не знаю, як я проскочив через ярок, що його німці добре пристріляли «ванюшами» — своїми мінометами. Через три години ампутували руку. Потім був армійський госпіталь, зрештою фронтовий — там мені і принесли мою гімнастерку. Дивлюся, а в кишені дірка. У блокноті застряг осколок. Якби не записник, він вцілив би прямо в серце. До речі, в солдатських гімнастерках кишень не було, це мені дружина пришила. Частина, до якої мене призвали після визволення Кам’янця-Подільського, формувалася під Чортковом на Тернопільщині. Жінки приходили туди до своїх чоловіків. Тамара мені з нарукавника зробила нагрудну кишеню. Не було б її, ми б з вами зараз не розмовляли...

У біографії Миколи Андрійовича дві професії йшли поряд, змінюючи одна одну: має порівну журналістського і наукового стажу. У Спілці журналістів з 1957 року, з часу її заснування. За заслуги в журналістиці отримує тепер президентську стипендію.

Найдорожча публікація — репортаж «У визволеному місті», опублікований в червоноармійській газеті «За Отечество» 22 серпня 1944 року.

— Це враження про те, як тепло нас зустрічали у щойно визволеному польському місті Розвадув, — показує вирізку Микола Андрійович. — Пригощали виноградом, вином, сигаретами. В редакції скоротили, щоправда, багато, зокрема про те, що тисячі поляків під біло-червоними прапорами потім пішли святкувати до костьолу.

Його мали взяти у дивізійну газету. Фашистська міна не дозволила стати воєнним журналістом, та газетярська доля все одно його не обійшла.

— З госпіталю повернувся в село до дружини. Думав відпочити, набратися сил. Раптом приходять із сільради: дзвонили з райцентру, щоб завтра обов’язково був у редактора. Приїжджаю, а він мені: це твій стіл, ось телефон, зараз іди в райком до секретаря з кадрів — і випускай газету. Тоді текст набирали вручну, буква за буквою, друкарська машина теж приводилася в дію руками: спершу друкували одну сторону, потім другу. Найбільше запам’яталося, як мало не загримів на Соловки. Виручило те, що взяв за правило перечитувати газету ще раз, коли вже друкували. Частина тиражу була готова, і раптом знаходжу: замість «Кірова» набрано «корова». Тоді (ще війни йшла) за такі помилки карали жорстоко. Навіть за одну букву...

Потім — робота в педучилищі. Був директором вечірньої школи — створював її з нуля. Запросили завідувати відділом культури і шкіл обласної газети «Радянське Поділля», а квартирою стали... два кабінети редакції. Із захопленням розповідає про роботу літоб’єднання, яке очолював 10 років. І знову поворот долі: дисертація, педінститут. Побути деканом «вламали» всього на півроку:

— Хотів писати, а декан — це стипендії, гуртожиток, «хвости»...

Хоча пропонували й далі завідувати кафедрою, на пенсію вийшов, коли стукнуло шістдесят:

— Відчував, що мені є про що писати, та бракує часу. Обміняв квартиру на Житомир, щоб бути ближче до Києва. Просиджував у столичних бібліотеках, зустрічався з багатьма людьми, зокрема з сином Тодося Осьмачки — Ігорем, добрі люди із США та Канади надали ксерокопії поетичних книг та рецензії на видання еміграційних років письменника. Видати книгу виявилося навіть важче, ніж написати. Пощастило, що є видавництво «Український центр духовної культури». «Написано професійною рукою і гарячим серцем», — оцінив монографію професор Петро Білоус. Це ж видавництво випустило в світ іще одну книгу Скорського — літературний портрет Оксани Іваненко, письменниці, яка відкрила кільком поколінням долі Тараса Шевченка і Марко Вовчок.

У чернетках — робота про постать Шевченка в художній літературі.

А Тамара Михайлівна все життя викладала школярам історію. І зрозуміла головне: хоч би як не переписувалося в підручниках наше минуле, те, що пережила кожна конкретна людина, від цього не змінюється.

Житомир.