Понад 12 тисяч кілометрів довелося подолати Почесному консулові України в Парагваї Андрієві Троцюку, щоб уперше ступити на землю, звідкіля в 1937 році емігрували до Південної Америки його дід і батько.
Час переводити стрілки
Вже в перший день перебування на гостинній волинській землі парагвайському мільйонерові Андрію Троцюку і його двоюрідному братові з аргентинської столиці Буенос-Айреса, теж бізнесменові, В’ячеславу Демчуку довелось напружено попрацювати. За кілька годин вони встигли ознайомитися з роботою сучасного деревообробного комплексу і консервного цеху Цуманського держлісгоспу об’єднання «Волиньліс», відвідати акціонерне товариство «Волиньпак», регіональне управління «Приватбанку», редакцію обласної газети «Віче», Луцьку міську раду.
Другого дня Андрій Троцюк зізнався, що найважче звикати до часової різниці. О десятій ранку, на яку було заплановано від’їзд з Луцька, його годинник показував лише четверту годину.
І все ж об одинадцятій ми вже були в Ковелі. Хоч мали обминути це місто стороною. Та як було не завернути сюди, коли почули, що тут, на колишній вулиці Леніна, поблизу харчокомбінату, з 1960 по 1968 рік мешкали батьки В’ячеслава Демчука? Тоді, ніби відчуваючи, що не зможуть прижитися в соціалістичній країні, вони не змінили свого аргентинського громадянства і повернулися в Буенос-Айрес.
— Якби ви знали, як я не хотів тоді покидати Ковеля! — згадує пан В’ячеслав. — Тут були друзі, рідна школа. Хотілося втекти, заховатися кудись, аби тільки не їхати за океан. У тому он будинку жила вчителька. Її дочка подобалася мені. А ось тут росли дуже смачні груші, там грецький горіх, а від дороги був цілий ряд вишень. Як довго все це снилося мені там, в Аргентині!
Наші і в Парагваї перші
Моєю супутницею в машині під час поїздки була Неля Трач, єдиний штатний працівник Почесного консульства України в Парагваї. Пані Неля лише три роки в цій далекій латиноамериканській країні. Родом вона з Тернополя, а своє щастя знайшла у Варшаві, куди приїхала погостювати до брата Віктора, студента Варшавського сільськогосподарського університету. Майбутній її чоловік Карлос Лосик навчався там в аспірантурі.
Щодо своєї далекої країни, то пані Неля повідала, що перші наші земляки прибули в Парагвай в 1928 році. Еміграція тривала аж до 1939-го. Українці там теж не пасуть задніх. Працюють у банках, різних державних установах, вчителюють, займаються комерцією, сільським господарством, переробкою продукції рільництва і тваринництва. З вищою освітою наших земляків теж досить багато. Хоч загалом у Парагваї її має дуже малий процент населення.
Незважаючи на те, що переважна більшість українців народилася вже в Парагваї (нащадки довоєнних емігрантів) і за останні роки туди приїхало з України лише кілька осіб, національні традиції вони зберігають добре.
Зовні будинки українців нічим не різняться від інших, а ось інтер’єр промовисто розповідає, хто тут живе: на стінах вишиті рушники, образи, портрети Тараса Шевченка. Авторитет наших земляків там такий високий, що дехто з представників інших національностей оволодів цілком пристойно українською мовою. Один із сусідів Андрія Троцюка японець, але й він звертається до нього українською.
Приємне і корисне
Оскільки пан Андрій відомий у Парагваї бізнесмен, то вирішили поєднати приємне з корисним і показати йому щойно введений у Ратнівському державному лісомисливському господарстві фанерний завод. Виробництво тут організоване за останнім словом техніки, обладнання переважно італійське. Щороку виготовлятимуть до 15 тисяч кубометрів фанери. Як справжня ділова людина, пан Андрій не поспішав ділитися враженнями, але з того, як він оглядав незнайоме йому виробництво, як цікавився технологічними особливостями фанери, її вартістю, можна сказати: справа його зацікавила.
По дорозі на озеро Пісочне Андрію Костянтиновичу запропонували відвідати Поступельське родовище жовнових фосфоритів. Адже фірма «Троцюк і компанія», президентом якої він є, щороку виготовляє 35 тисяч тонн пшеничного борошна, 50 тисяч тонн концкормів, переробляє 25 тисяч тонн рису і 60 тисяч тонн сої. Частину цього зерна він вирощує на 12 тисячах гектарів землі.
Дорога,що веде до храму
Малиновими голосами дзвонів, що кликали до вечерні, зустрів гостей з-за океану Мильцівський чоловічий монастир. Нині монастир відроджується.
У вівтарі зустріли відомого в Україні реставратора Анатолія Квасюка. Майстер чаклував над єдиною збереженою в соборі фрескою XVІ століття. Над малюнком розміром з пів квадратного метра працює вже другий тиждень. Нашу розмову уважно слухає пан Андрій, задає запитання. Можливо, ця коротка бесіда так вразила парагвайця, що він передав на відбудову обителі тисячу доларів США.
А тим часом їх чекає найголовніша зустріч цієї нелегкої мандрівки — побачення з отчим краєм, численними родичами, яких пан Андрій ніколи ще не бачив.
— Коли дідуньо Володимир емігрував у Парагвай, моєму татові було лише два рочки, — розповідає Андрій Троцюк. — Помер він сім років тому. За два роки до смерті встиг побувати в Україні.
— Як вам удалося так добре вивчити українську мову?
— Її нас учив дідусь. Я до шести років не вмів по-іспанськи говорити, бо дома розмовляли лише українською. Оволодів іспанською вже в школі.
— Берегли народні традиції?
— Танці, музика, хори — все маємо там. Три українські школи, церкви, культурно-просвітницькі організації діють. Приблизно 12 тисяч українців живе в Парагваї.
Мені 41 рік, і я перший раз став на рідну землю.
У Синовому вже другий день чекали гостей. Мали ж приїхати ще у п’ятницю. Якби офіційних, то давно вже б розійшлися. Дівчата з короваями, квітами (на знімку). Схвильована приїздом шанованих земляків, сільський голова Марія Кіпень щиро вітає їх із приїздом на рідну землю, зустріччю з родиною. Зніяковілі від такої уваги, розтривожені довгожданим побаченням з отчим краєм, Андрій і В’ячеслав дякують за добрі слова. Щему додає спів сільських хористів під керівництвом колишнього директора сільського будинку культури Ганни Дубнюк. Звучать пісні про Волинь, родину, розлуку з батьківщиною. Перші слова родичів — дядьків і тіток. Потім спільний обід у хаті двоюрідної Андрієвої тітки Марії Савенюк. Спогади, спогади.
— Найбільше мене вразили ваші співучі голоси, збережена природа і традиції, — казав, прощаючись із земляками, Андрій Троцюк. — До наступної зустрічі, рідні мої!
Луцьк—Ковель—Ратне—Синове.
