Неоплачений ризик,або Чому українські миротворці після повернення з гарячих точок не отримують статусу учасника бойових дій

— Можливо, настане час, і Україна зрозуміє всю відповідальність, покладену на плечі своїх миротворців. Тих, хто так багато робить для зміцнення авторитету нашої держави у світі. Те, що вони постійно ризикують життям, як кажуть, відчув на власній шкурі під час миротворчої операції у Грузії 1993 року. Пізніше, перебуваючи в Анголі й Сьєрра-Леоне, також бачив, як нелегко доводиться там нашим хлопцям. Навіть якщо вони не беруть безпосередньої участі у бойових діях, ніхто не може гарантувати цілковитої безпеки їхньому життю.

Тих, хто служить чи служив у гарячих точках, не так уже й багато. Для надання їм відповідних пільг потрібні не такі й великі кошти. Тому миротворці сподіваються, що на них все-таки звернуть увагу. Такої думки, зокрема, військові льотчики, які рятували біженців у грузинських горах. Не маю сумніву, що її також поділяють миротворці, які нюхали порох в інших гарячих точках.

Військовим льотчикам, яких направляли 1993-го до Грузії, на збори відводилася... одна ніч. Співрозмовник підтверджує це конкретними фактами. Документи, на які посилається, уже не є сьогодні секретними. Шифрограма на ім’я тодішнього командувача ВПС надійшла 7 жовтня 1993-го року о 20 год. 45 хв. А вже наступного ранку в небо піднявся Ан-12 і взяв курс на Кутаїсі. Крім двох льотчиків, на борту перебувало ще сім офіцерів, членів оперативної групи, очолюваної тодішнім начальником штабу ВПС, генерал-майором авіації Юрієм Петровим.

— Після приземлення в аеропорту Копетнарі, що неподалік від Кутаїсі, — згадує В. Бережний, — нас одразу ж вразили картини воєнного часу: переобладнані до військових умов автомобілі, люди зі зброєю, автоматні черги, які лунали вдень і вночі...

Війна між повстанцями й законно обраною владою загнала в гори тисячі біженців, які сподівалися там знайти порятунок. Але тієї осені дуже рано почалися перші морози: уже в жовтні стовпчик термометра вночі опускався до позначки чотири градуси. Знесилені, без засобів до існування люди різного віку і різних національностей опинилися у кам’яному «мішку». Жодним видом наземної техніки дістатися до них було неможливо. Тодішній президент Грузії Е. Шеварднадзе звернувся до керівників низки держав надати допомогу авіацією.

9 жовтня на аеродромі у Кутаїсі здійснили посадку 17 вертольотів українських ВПС. У В. Бережного було чи не найвідповідальніше завдання — він відповідав за справність техніки. Складніших умов для польотів — годі шукати. Одна з ущелин, для прикладу, знаходилася на глибині 50 метрів. Жодної можливості для маневру машини — з обох боків гори. Вертоліт Мі-8, зробивши кілька спроб, так і не зумів «пірнути» на дно, де на березі невеликої річечки зібралися біженці. Це вдалося зробити екіпажеві єдиного в ескадрильї вертольота Ка-27.

Вісім тисяч біженців врятували тоді протягом восьми днів українські льотчики. Фахівці кажуть, що у Грузії наші «відлітали, як по нотах.» Рідкісний випадок в авіації, коли велика група машин, працюючи у складних умовах, не зазнала втрат: загоном прийшли — загоном повернулися.

7 листопада 2001 року у Сьєрра-Леоне загинуло четверо українських миротворців: три члени екіпажу гелікоптера Мі-8 та бортовий перекладач. Крім них, обірвалося ще два життя — вищих офіцерів миротворчої місії ООН, разом з нашими офіцерами вони летіли на завдання. Трагічний випадок зайвий раз спростовує аргументи тих, хто не перестає повторювати, мовляв, наші миротворці не беруть участі у бойових діях, тому про які пільги може йтися...

Полковник Бережний був заступником голови державної комісії із розслідування причин згаданої катастрофи. Двадцять днів поспіль тривали пошуки зниклого гелікоптера. Крім фахівців — інженерів, медиків, льотчиків, на борту Іл-76 до місця дислокації наших миротворців прибули дві пошукові групи — водолазна й інструментального пошуку.

Вини української сторони комісія з безпеки польотів ООН не встановила. Не було претензій ні до технічного стану машини, ні до підготовки екіпажу, як і до фахівців, які обслуговують техніку і забезпечують організацію польотів. Що ж тоді сталося?

Протидіючі сторони — повстанці й представники законної влади — використовували зброю різного калібру. Бойові дії велися повсюди. Від місця базування нашого вертольотного загону до столиці Сьєрра-Леоне через кожні 5-7 кілометрів було розташовано блок-пости.

— Ніхто не зможе мені заперечити, — каже на закінчення офіцер, — що ризик є постійним супутником миротворців. Де він менший, а де більший, неможливо визначити. Тим часом, чомусь, саме такий підхід взято за основу: перебування в одній країні вважається небезпечним, і тому військові, які повернулися звідти отримують статус учасника бойових дій, а в іншій...

— Мій син загинув під час військового конфлікту в Угорщині. У ті часи не запитували у солдатів: згодні вони чи ні нести службу там, де гримлять постріли. Так само, чую по радіо, й нині гинуть наші солдатики на чужій землі. Для матері не має значення, де саме обірвалося життя її дитини — у Грузії чи Іраку... Дуже прошу тих, від кого це залежить — бережіть наших синів. А якщо вже вони побували у «пеклі», належно оплатіть цей ризик.

— На моє переконання, не можна ділити військових на тих, хто ризикував більше, а хто менше під час перебування у гарячих точках. Даруйте на слові, кулю на війні можна отримати у будь-яку мить. Тому кожен із військових, хто виконував завдання у зонах конфлікту, уже є учасником бойових дій. А це очевидна підстава для надання їм відповідного статусу. Наскільки я розумію, ця справа гальмується з однієї причини —держава не має коштів, аби належно віддячити миротворцям за виконане ними завдання.

— Мені довелося служити на Кубі. Було це на початку 60-х, коли, як відомо, світ балансував на межі третьої світової війни. Службу несли в умовах надзвичайної секретності: навіть одяг мали цивільний. Майже 30 років минуло відтоді, і лише у 2001-му я випадково довідався про те, що маю право на отримання державних пільг. Утім, добитися їх було непросто. Лише завдяки судовому рішенню мені надано статус учасника бойових дій.

Павло СМАШНЮК, рядовий запасу (Вінниця):

— Я також зовсім випадково довідався про те, що маю право на отримання статусу учасника бойових дій. Служити мені довелося у Єгипті на початку 70-х років. Усі підтвердження з цього приводу отримав у архіві в Москві. Щоправда, на оформлення документів знадобилося більше двох років. І лише в 1999-му мені видали посвідчення.

Вінницька область.