У Франкфурті-на-Майні на площі, названій іменами двох українців — Адама Голуба з Дніпропетровська та киянина Георгія Лебеденка, встановлено пам’ятну стелу, що розповідає про трагедію, котра сталася тут майже 60 років тому. Було багато квітів і промов про незламність людського духу та страшні часи нацизму. Про те, що маємо пам’ятати про них, щоб не повторилися. Але щоб ці слова прозвучали, мало минути майже 60 років! І то лише тому, що серед сотень тисяч людей знайшлося хоч небагато, але по-справжньому небайдужих.

Спочатку це були члени неурядової організації, котрі, незважаючи на неприємну для тутешніх мешканців тему, розбурхали громадську думку. Вони розповіли в газетах про двох примусових робітників — дев’ятнадцятирічного Адама Голуба та двадцятиоднорічного Георгія Лебеденка, що на світанку 14 березня 1945 року втекли з концтабору «Катцбах», але вже за кілька годин їх стратили есесівці. Георгія застрелили відразу. Адам заховався у підвалі одного з будинків, але його господиня викликала поліцію. На очах у тутешніх мешканців есесівці катували хлопця. Натовп реготав, коли після зливи ударів він не міг підвестися з бруківки. Кати били його доти, поки не стомилися. А потім один з них застрелив Адама.

Добитися покаяння громадським активістам удалося лише після перемоги соціал-демократів і «зелених» на виборах 1998 року, котрі ініціювали виплату компенсацій колишнім остарбайтерам. Чотири роки тому невелику площу, поблизу якої закатовано двох українців, назвали їхніми іменами.

Та знайшлася ще одна небайдужа людина — іммігрантка з Росії Зоя Райх, що мешкає у Франкфурті-на-Майні. Вона звернула увагу на незвичну для тутешніх місць назву площі. «Я подумала тоді, — розповідала пані Зоя, —це ж наші люди! Судячи з прізвищ, з України. Мабуть, їхні родичі думають, що вони пропали безвісти».

Зоя Райх не полінувалася подзвонити в Берлін — до Посольства України в Німеччині, де їй повідомили, що у Франкфурті є власний кореспондент «Голосу України». В одному з випусків («ГУ», 9 травня 2003 року) була надрукована кореспонденція «Чиї ви, хлопці, будете?», яка розповідала про загибель юнаків. Її в «Голосі України» прочитала ще одна небайдужа людина — Генеральний консул України у Франкфурті-на-Майні Юрій Ярмілко.

Він розпочав переговори з представниками міської влади про увічнення пам’яті наших земляків, встановивши на площі пам’ятну стелу. Але виникла проблема: досі вважалося, що Адам Голуб і Георгій Лебеденко були... поляками. Це тому, що в концтаборі «Катцбах» нацисти утримували переважно учасників варшавського повстання. Як потрапили туди українці — невідомо. Тому Юрій Анатолійович Ярмілко попросив німецьких партнерів розшукати на них архівні дані. З’ясувалося, що Адама Голуба, ім’я батька якого було Максим, а матері —Федора, німці пригнали до Франкфурта-на-Майні з Дніпропетровська, де він мешкав на вулиці Дельницькій, 54. Георгія Лебеденка — по батькові Андрійович, привезли з Києва, де він мешкав на вулиці Сінній, 135. Розв’язали також проблему фінансування проекту. Витрати поділили порівну: одну частину вніс магістрат міста, другу — український національний фонд «Взаєморозуміння і примирення». Ця робота тривала понад рік.

Під час урочистого відкриття стели я розмовляла з багатьма людьми, котрі казали, що два українці для них є символом незламності духу, прагнення до свободи. І немає значення, загинули вони в бою чи ось так. Юнаки, імовірно, могли б залишитися живими, якби дотерпіли, дочекалися визволення: висадка союзників у Нормандії була вже за місяць, а радянські війська нестримно наступали зі сходу. Але ті, хто дочекався, кажуть, що серед в’язнів «Катцбаху» поповзли чутки про знищення усіх. Пізніше нацисти погнали їх — 1600 осіб — етапом до Бухенвальда. Дорогою загинув кожен третій...

Адам Голуб і Георгій Лебеденко зробили власний вибір — утікати. Хоч за всією логікою тодішньої ситуації, вони були приречені. Але коли тобі 19 років, надворі весна і будь-що хочеться жити, то шукатимеш логіки? Що підштовхнуло їх до втечі — відчай чи надія? Тепер про це вже не дізнатися. У Німеччині про силу їхнього духу, очевидно, розповідатимуть на уроках у школі. Чи батьки, гуляючи зі своїми дітьми у скверику, неподалік від площі...

А що Україна? Як вшанувала вона своїх замордованих нацистами синів? Заплатила гроші, щоб на чужині вони стали символом. Бо куди простіше зробити ще одну ікону, щоб час від часу приносити до неї офіційні квіти. Чи так важко було розшукати родичів цих хлопців, котрі навіть не здогадуються, яка доля їм випала, і котрі мали б стати найпочеснішими гостями на урочистостях? Адже відомі навіть адреси, звідки вони були вивезені до Німеччини. Щоправда, родичів намагалися шукати німці — члени франкфуртської громадської організації «Ініціатива проти забуття», але надто вже багато для неї проблем — мовних, фінансових та інших.

...На центральному кладовищі Франкфурта-на-Майні є велика братська могила, де знайшли спокій в’язні концтабору «Катцбах». Тут після екзекуції есесівці, котрі над усе цінували порядок, поховали і наших хлопців. На двох з кількох сотень кам’яних плит викарбувані імена: Адам Голуб, Георгій Лебеденко. Кілька разів на рік сюди з Польщі приїжджають колишні в’язні «Катцбаху» — учасники варшавського повстання, котрі вижили в ті страшні часи. Щоб згадати побратимів, покласти квіти. Тож і наші не забуті...

Франкфурт-на-Майні.