Журналісти не часто мають змогу поставити запитання голові Івано-Франківської обласної ради Василеві Брусу. Зазвичай після прес-конференцій голови облдержадміністрації Михайла Вишиванюка їх у них не залишається. «Ми ділимо не владу, а роботу», — люблять повторювати обидва керівники. Цією ж фразою, що вже стала афоризмом серед місцевих чиновників, пояснюють успіхи регіону. Але не ділити владу аж ніяк не означає бути на одне лице. Сьогодні ми спробуємо виокремити з цієї зв’язки Василя Бруса. Підстав для цього більш ніж достатньо. Івано-Франківщина виглядає нині досить пристойно навіть на тлі потужних областей. Василь Брус нещодавно успішно звітував перед депутатами за два роки свого головування. До того ж у нього незабаром ювілей — 50 років.
Старший той,у кого більше роботи
— Василю Хомичу, під час відряджень журналісти нерідко зауважують: в органах самоврядування людям радять звертатися зі своїми проблемами до райдержадміністрацій, ніби кажуть: реальна влада знаходиться там. Як би ви це прокоментували? Чи мають сьогодні ради достатню владу на місцях?
— На жаль, органи самоврядування, територіальні громади лише за роки незалежності почали входити в права повноправних господарів своєї землі. Ми ж хочемо, щоб вони ними стали вже і зараз. Але так не буває. А авторитету радам додає керівник, його особистість. Мені довелося попрацювати в органах влади достатньо років. І я знаю: хто як постелить, так і виспиться. Ми ж полюбляємо власну безпорадність виправдовувати тим, що мало влади. Я думаю, що її достатньо. Принаймні мені, як керівнику представницького органу, влади вистачає.
— Обох голів називають першими особами області. А як ви самі себе «нумеруєте»?
— У нас з головою ОДА Михайлом Вишиванюком один підхід: ти не перший, але й не другий, і я не перший, але й не другий. Чисто психологічно ніхто з нас себе не вип’ячує. Коли ж мене запитують, хто старший в області, відповідаю: той, у кого більше роботи. Пропрацювавши більше десяти років у виконавчих структурах, я знаю, як це важко і непросто.
— Відомо, що в області представницька і виконавча влада співпрацюють дуже тісно. Так тісно, що інколи здається, ніби у нас не два органи влади, а один. Що ви на це скажете?
— Дехто думає, що коли ми не конфліктуємо, то це так. Є такі, що хотіли б зіштовхнути нас лобами і тоді журналісти мали б роботу: бігали б від мого кабінету до кабінету голови ОДА і назад. Але в нас нема підстав для конфліктів. Ми з обласною держадміністрацією і справді ніколи нічого не ділили і не ділимо. Хіба що роботу, але не владу. Такий наш лозунг. Зрозуміло, що наші функціональні обов’язки різні. Обласна рада приймає соціально-економічні, освітні, медичні програми, а виконавчі структури їх реалізовують. У програмах, звичайно, багато чого можна написати, а тоді вимагати від виконавчої влади, чому вона їх не виконала. Але хіба приймати нереальні програми, а потім влаштовувати такі екзекуції, мудро?
— Як вам вдається уникати конфліктів? Чим зазвичай доводиться поступатися?
— Я знаю, що конфлікти до добра нікого і ніколи не доводять. Вихід із ситуації — більше спілкуватися з людьми, шукати разом золоту середину, бо істина — посередині. Вважати, що ти її знаєш, бо сидиш у керівному кріслі, це, по-моєму, велике зухвальство. У Богородчанському районі, де працював більше десяти років, спілкувався з різними керівниками і вчив їх і себе, що свої амбіції треба ховати, бо за нами люди. Нерозв’язаних питань дуже багато. Коли виставлятимемо свої амбіції, до чого це приведе? У мене правило: людина не повинна вийти з мого кабінету ображена і шукати справедливості вище. Бо хіба треба великого розуму — відправити делегацію в область і хай там з нею морочаться?
— Здається, не всі сповідують це правило, інакше б у вашій приймальні було порожньо. Сам факт, що люди приїжджають зі своїми проблемами в область, — це для вас характеристика районних керівників?
— Безперечно. Я ж був на їхньому місці. Раз людина приїхала в область, отже, в районі щось не допрацювали, не те їй сказали або ж просто не прийняли.
— Пане Василю, ви працювали у різних структурах влади. Що, на вашу думку, важче — приймати рішення чи їх виконувати?
— Залежно, яке рішення. Пригадую, в Богородчанському районі ми дуже хотіли створити спільне підприємство. Був початок 90-х. Почали співпрацю з однією польською фірмою і два роки її штурмували, щоб вона на це погодилась. За цей час мене двічі переобирали головою. І поляк мені каже: «У вас вибори за виборами. А як тебе наступного разу не оберуть? Що станеться з нашими інвестиціями?» Я так мріяв про це підприємство, що з відчаю сказав: «Мене обиратимуть завжди». Поляки засміялися, але повірили, привезли потужні інвестиції і ми те підприємство створили. Кажу це для того, що треба думати, як себе виставляємо перед світом.
Мені неважко вибачитись. Гонору в мене немає
— Сказані вами слова «мене обиратимуть завжди» якимсь дивним чином справдились у житті. В чому розгадка?
— Моє життєве кредо — робити людям добро. Знаю, що це звучить дуже пафосно, але суть, думаю, саме в цьому. Де б не працював, кажу собі: «Будь Василем, просто Василем». Так вчили мене мама і покійний тато. Батьки у мене прості: тато все життя фірманив, а мама працювала у ланці. Від цієї їхньої настанови я не відійду. Працювати нині непросто. Але якщо людина чогось не розуміє, схильний брати це на свій рахунок: отже, я десь недопрацював. Я чи інший. Становлення моє пройшло у Богородчанах. Це були ті роки, коли зарплату видавали горілкою, крупою, мукою, бо грошей не вистачало. За день, бувало, через мій кабінет проходило 300 людей. Прийом починав о 10-й годині і вів до переможного кінця. Всякого начувся і надивився. Ділю людям по 15 гривень і чую, як вони говорять: «Буде дитині на два дні харчів купити». Або прийде жінка, розплачеться, а ти їй нічим допомогти не можеш. А вона дивиться на тебе, все розуміє і каже: «Дякую за те, що ви мене вислухали». Постійно кажу і підлеглим, і собі: «Нам важко, а їм не легше. Тому будьмо насамперед не керівниками, а просто людьми. Бо нині ми сидимо в цих кріслах, а як завтра Бог поверне нами чи нашим здоров’ям, невідомо».
— Ми говорили про владу. А чи маєте ви владу над своїм характером?
— Інколи хотілося б бути стриманішим, особливо на сесіях. Бо часом, коли перечитую стенограму, де фіксується кожне слово, починаю себе картати: навіщо зірвався?.. Але ж виводять! Є такі, що спеціально тебе накручують. Та все одно не мав би переступати через якийсь бар’єр.
— У влади і преси зазвичай непрості стосунки. А як виглядає ваше спілкування зі ЗМІ?
— Я ніколи не казав, що газеті писати. І ніколи не замовляв якихось статей. Тільки завжди закликаю журналістів: пишіть правду! Як чогось не знаєте, запитайте. Я розмовляю з журналістами щиро, відкрито, без брехні і фальші і хочу, щоб вони адекватно реагували на мою щирість.
— Що ще викликає у вас таку гостру реакцію?
— Дуже не люблю фальші. Жодної. Бувало, сидиш на нараді і відчуваєш, як тобі брехню в очі женуть. І розумієш: фарисействують тільки тому, що ти зараз у цьому кріслі.
Я теж людина команди
— Сьогодні в Україні нараховується майже сто партій. Яка з них вам за духом найближча?
— Моя душа лежить до хліба, до землі, бо пам’ятаю людей, з якими ріс, збирав урожай, мерз на полі, і вважаю, що вони заслуговують кращої долі. Цих простих людей треба організувати, бо вони не розуміють, що їм треба захищати свої права, відстоювати свої інтереси. Зробити це може партія. Я сподіваюсь, що нею стане реформована Народна аграрна партія. Тож вибір свій в принципі уже зробив. Але вважаю, що повне право на життя має і позиція підтримки тією чи іншою партією будь-кого, хто робить конкретні корисні справи. Бо про людину найперше мають говорити вони, а не слова.
— Свого часу голова облдержадміністрації сказав, що він людина команди і команда ця — президентська. А до якої команди належите ви?
— Я теж людина команди. І завжди намагаюсь вести командну гру. Вести так, як вимагає закон, як велить совість. Бо один у полі не воїн. Ніколи не був і не буде. Мета у нас одна — розвивати, розбудовувати, стабілізовувати. І, повірте, в команді легко працювати. Чому області вдалося за п’ять з половиною років 73 школи побудувати? Та й всю економіку перевернути з голови на ноги? У 1997 році, коли прийшов головою ОДА Михайло Вишиванюк, обсяги промислового виробництва були провалені на 38,5 відсотка. Цілковитий провал був і з товарами народного споживання. Область посідала передостаннє місце. Це на всіх нарадах починали з нас і нами закінчували. Та ось в області сформовано добру команду і щороку промисловість в середньому тепер додає 25 відсотків. Мені приємно, що і я до цього причетний. За минулий рік Прикарпаття з 35 соціально-економічних, фінансових показників зайняло четверте місце. За підсумками п’яти місяців цього року — п’яте. Це ще раз підтверджує: якщо є співпраця, є команда — є і результат.
— Але часто можна почути, що ці успіхи існують ніби самі по собі, а в повсякденному житті вони мало відчутні. Як ви думаєте, в чому тут річ?
— Життя стає кращим, хоч би хто що казав. Але біда, що ми любимо накручувати один одного. Та й є багато партій, які вміють згущувати фарби. Тож хочу, щоб люди повірили: завтра життя буде кращим. Завтра — у прямому розумінні слова. Але за однієї умови: якщо будемо не тільки агітувати, а й дружно працювати. Бо само по собі нічого з неба не впаде.
— Василю Хомичу, і кілька особистих запитань. Ви родом з Вінниччини. Чи зразу вас прийняло Прикарпаття, а ви його?
— На Івано-Франківщині я уже більш як 28 років. Тут народилися мої діти. Як приїжджаємо додому на Вінниччину, то моя мама онуків пестить: «Ви мої западенці маленькі...» На Прикарпаття я потрапив за направленням після закінчення сільськогосподарського технікуму. Працював інженером у Галицькій райсільгосптехніці. Жив у гуртожитку, а потім у сім’ї, де було шестеро дітей, а я став сьомим. Ставилися до мене у цій родині як до рідного. Втім, ми і нині як рідні. Сільгосптехнікою тоді керував надзвичайно порядний, жорсткий і вимогливий чоловік Іван Андрійович Лутаєнко. Працював він зранку до ночі — і ми з ним. У цьому колективі я ріс, мужнів, виховувався. Ті люди і нині називають мене просто Василем. Ніколи ні від них, ні від інших я не чув жодного образливого слова. Завжди буду вдячний їм за людяність і життєву науку.
— Цього року ви відзначатимете своє 50-річчя. Про ювілеї з іронією кажуть, що на них все неправда, крім віку. А у вас є якісь застереження до свого ювілею?
— 50 років — це солідна віха в житті, певний підсумок. Звичайно, що без віншувань, побажань і тостів не обійдеться. Але я дуже хотів би, щоб вони були без фальші, від душі.
— Яким подарунком вас можна здивувати?
— Одного разу журналісти були у нашому селі, зайшли до моєї мами і почали її про мене розпитувати. Мама не знала, що її записують на диктофон, і охоче розповідала, як я у дитинстві випасав худобу свою і сусідську, як у грозу зняв з себе сорочечку і накрив гусенят, щоб не змокли, а сам простудився і захворів, як ходив маленьким у платтячку, зшитому її руками, бо іншого одягу не було... Коли мама помітила, що її записують, розхвилювалась: син — начальник, солідний чоловік, а вона про нього такого наговорила! Пізніше журналісти подарували мені цю касету. Коли її прокручую і чую рідний мамин голос, відчуваю, як мені теплішає на душі і перехоплює подих...
Інтерв’ю взяла Дарина НАЗАРЧУК.
