Інтерв’ю із Станіславом Ніколаєнком,головою Комітету з питань науки і освіти Верховної Ради України

— Лише вчора в «Голосі України» було надруковано вашу статтю, Станіславе Миколайовичу, з проблем вищої освіти, а сьогодні нам стало відомо, що уряд Віктора Януковича підготував вето на Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (у сфері вищої освіти). Як ви прокоментуєте це рішення уряду?

— Я глибоко здивований таким кроком уряду і Президента. Адже держава фінансує лише на третину від мінімальних потреб наші вищі навчальні заклади. У структурі витрат на вищу освіту у всіх розвинених країнах частка плати громадян за навчання не перевищує 30—40 %, а в таких країнах, як ФРН, Франція, Фінляндія, Швеція, держава фінансує більш як 90 % витрат вузів, тобто освіта є безплатною. В Україні все навпаки — у платі за освіту ми випереджаємо навіть Америку, бо в нас 55 % витрат університетів — це студентська плата за навчання. Уряд цілком відмовився від державної турботи про вищу школу. Адже закон, про який іде мова, давав змогу вузам зберегти державні кошти, зменшити фінансовий тиск на студентів, запроваджував пільгове оподаткування університетів. Я переконаний, народні депутати у вересні все одно приймуть цей закон, подолають вето Президента.

— Станіславе Миколайовичу, прокоментуйте рішення Конституційного Суду про визнання неконституційною ст. 39 Закону «Про вищу освіту» стосовно обмеження віку керівників вищих навчальних закладів?

— Наші фахівці вивчають це рішення Конституційного Суду. Перше враження таке: цей вердикт суддів є таким тенденційним, відверто нехтує Конституцію, здоровий глузд, що викликає у громадськості просто шок. Тут доцільність перемогла об’єктивність. В усьому світі керівників вищих навчальних закладів обирають на кілька термінів, встановлюють правила їх обрання. Посилання Конституційного Суду на те, що ст. 39 Закону «Про вищу освіту» суперечить ст. 24 Конституції України, є необґрунтованим. Адже ця стаття каже, що неприпустимі обмеження за ознаками раси, кольору шкіри, релігійних переконань, статі, етнічного та соціального походження, місця проживання тощо. Про вік керівників у ст. 24 Основного Закону не йдеться.

У 2002 р. Верховна Рада обмежила вік кандидата на посаду ректора 65 роками. І це правильно. Які навантаження у ректорів! Яка відповідальність! До речі, про необґрунтованість рішення Конституційного Суду досить чітко сказано і в окремій думці судді В. Шаповала. Постає запитання: чому судді не домагаються скасування положень про те, що кандидат у ректори повинен бути професором чи мати 10 років стажу у вищій школі? Нехай вузами керують люди із середньою освітою чи випускники ПТУ?

Характерно, що серед рецензентів, які робили правові висновки, були тільки представники вузів, котрі очолюють керівники, яким або вже за 65 років, або майже 65.

Переважна більшість народних депутатів, членів Комітету з питань науки і освіти, вважає, що обмеження віку, яке було чинне більш як рік, корисне для держави, вузів, для самих ректорів. Адже ці мудрі, поважні люди працюють з молоддю, витрачають колосальну енергію, тому ми вважаємо, що працювати ректором до 70 років — то достатній термін.

Гадаю, ми з керівниками вузів, Міносвіти, громадськістю продумаємо, як все-таки зробити, щоб зберегти кращих керівників вузів, але і поставити пересторогу тим, хто не хоче і не може працювати, як демократизувати діяльність вищої освіти, внесемо необхідні зміни до Закону «Про вищу освіту».