Десять років тому в Україні відбулася демократична передача влади від одного Президента іншому, якого обрав народ. Десять років тому передвиборна кампанія була доволі спокійною, хоча й супроводжувалася низкою скандалів.
Цими днями стартували чергові передвиборні перегони. Але вже без нинішнього глави держави Леоніда Кучми. Які вони будуть? Чи вдалося владній еліті консолідуватися довкола свого кандидата? Чи зуміла опозиція дістати уроки зі своїх поразок?
На ці та інші запитання сьогодні відповісти важко. Однак з’явилися перші ознаки того, що боротьба буде безкомпромісною.
Лінії розлому
До того ж виявилися і перші спільні риси з кампанією десятирічної давності. Умовно їх можна назвати лініями розлому.
Так, у 1994 році російські політологи прогнозували розпад України на Східну і Західну. Причина полягала в загостренні відносин із Росією. Медіа сусідньої держави — єдиний інформаційний простір — фактично підтримували одного з кандидатів на високу посаду. З другого боку, не гребували цим і тамтешні політики. Водночас в Україні претенденти на президентське крісло почали педалювати тему запровадження двомовності, відмови від національної ідеї.
Значними зусиллями — варто пригадати лише ситуацію в Автономній Республіці Крим, де керував Юрій Мєшков, — вдалося стримати процеси дезінтеграції країни. Сьогодні, як наголосив Голова Верховної Ради України Володимир Литвин, політтехнологи пробують розвести по різних кутках передвиборного рингу народ і владу, що, до речі, так само небезпечно, як розігрувати карту двомовності. Адже передовсім ті політики, які будують на цьому свою передвиборну стратегію, повинні пам’ятати, що життя виборами не закінчується.
Мало того, в разі перемоги вони можуть опинитися біля розбитого корита: владні інститути будуть дискредитовані. Їм доведеться думати про те, як вернути довіру народу до влади. Тобто не про розвиток держави, а про термінове «розшивання вузьких місць», бо найменший збій в економіці може викликати соціальний протест такої сили, що мало не буде.
Лідери і «темні конячки»
Схоже, основна боротьба триватиме між трьома, щонайбільше чотирма, кандидатами. Соціологічні опитування хоча й дають (поки що) перевагу двом основним фаворитам гонки, однак не можуть дати впевненості будь-кому з них. Тим більше що близько третини виборців продовжує розмірковувати щодо майбутнього вибору.
Нинішня президентська кампанія — і в цьому є ще одна відмінність від двох попередніх — свідчить: народ України хоче якісних змін. І не лише економічних чи соціальних. Передусім громадяни прагнуть відкритості влади, можливості впливати на неї. І, на нашу думку, переможе кандидат, який зуміє переконати електорат, що узгоджуватиме свої кроки з виборцями. А тому (хоча соціологи стверджують, що появи «третьої сили» на політичній арені України так і не сталося), на наш погляд, це надто сміливе твердження. В усякому разі, є не тільки соціальне, а й психологічне підгрунтя для її появи. Тим більше що кожен з основних політичних гравців передвиборної кампанії у тій чи тій мірі належить до нинішньої або колишньої владної еліти. З другого боку, всі технологічні прийоми були апробовані, й неодноразово, на виборах, у тому числі парламентських. А нових ідей поки що не чути ні від представників влади, ні від опозиції. Отож виборці можуть зробити висновок: йде елементарна боротьба за владу, за перерозподіл власності, ринків, фінансових потоків.
На жаль, покоління сорокарічних політиків фактично не відбулося. Вони обслуговують лідерів і не мають можливості стати самостійними політичними постатями. І в цьому ситуація дещо нагадує кампанію десятирічної давності. Особливо у середовищі націонал-демократів. Звідси — поразки і розкол у партіях цього крила. Політика не вибачає відсутності нових ідей і нових облич. А тому можемо лише повторити крилату фразу: маємо те, що маємо. Але що матимемо в підсумку виборів-2004? Дезінтегровану країну, деморалізовану владу? Чи все-таки можливість жити так, як цього заслуговуємо? Ось про що думається в ці дні. Бо поки що програми кандидатів страждають на декларації.