Ігор Гнат — за фахом журналіст. А ще — «санітар суспільства» за тим внутрішнім вибором, мотиви котрого достеменно відомі лише йому й дружині Ірині, яка терпляче допомагає «нести хрест». Інакше не назвеш ту ношу, яку вони взяли на себе, відчайдушно намагаючися зробити, здавалось б, нездійсненне: «затулити» собою, своєю благодійною організацією «Регіональний центр соціальної адаптації», якому виповнилося вже 10 років, суспільні болячки. Ігоря називають «татом» його власні неповнолітні ще діти, а також малі й дорослі громадяни, котрі опинилися з веління долі «за бортом» суспільства.
«А ви мене в міліціюне заберете?»
Чи знаєте ви, як пахне, як бризкає соком гаряча сарделька? Це схоже на казку: коли смокче під ложечкою від голоду, — раптом назустріч тобі виходить із автобуса «добра фея» і пропонує: заходь поїсти.
«А ви мене в міліцію не заберете?»
«Та ні, не бійся».
Ось такі діалоги відбувалися попервах біля «смачного» автобуса. Потім діти звикли і вже не остерігалися. Ще й приятелям своїм розповіли про дивовижну їдальню на колесах, де можна поїсти за столиками. Там ніхто нікого не забирає (це —найважливіше!) — чи то в міліцію, чи в притулок. Автобус, що здійснює програму із багатозначною назвою «Ковчег», з’являється двічі на день: спочатку — на привокзальній площі, затим — в центрі міста біля Порохової вежі. Сюди можна прийти щодня пообідати і розповісти про себе лиш те, що сам бажаєш. Білявокзальні гості — ситуативні: прибуде якась група сімей із Закарпаття чи Узбекистану — діти починають кружляти в пошуках поживи. Буває, й дорослий дядько-при силі й здоров’ї — приб’ється до автобуса. Трапляється, батьки посилають дітей, щоб ті взяли їжу в торбинку. Цього їм не дозволяють, здогадуються, що дитина понесе їжу дорослим.
До Порохової вежі зазвичай приходить 47 постійних підопічних. У кожного із них — своя драма, втручання в котру, певна річ, не обмежується обідами. Бо діти потребують родинного тепла значно більше, аніж гарячого харчування.
Ігор та Ірина Гнати, засновники Центру соціальної реабілітації, поінформували керівників шкіл про програму «Ковчег», яка діє вже близько року, і попросили їх направляти до автобуса дітей із проблемних, малозабезпечених сімей. Відтак зібрали банк даних. Діти (за бажанням) заповнюють анкети. Навпроти запитання про те, якої допомоги потребує ім’ярек, дехто пише таке: «Я не знаю, що мені робити з моїм життям». Гіркий докір суспільству, яке поки що не готове відповісти: а що нам насправді робити з дітьми?
Про дари і «подачки»
Офіс «Регіонального центру соціальної адаптації» — у вогкому холодному підвалі. Не розжилися. Як, зрештою, і на зарплатню для себе й працівників, яка відповідала б споживчому кошику. Відпустки для Ігоря з Іриною —нечувана розкіш. Вони їх просто не беруть. Однак час від часу контрольні органи показують, «хто в домі господар». Так було попервах із проектом «Ковчег». Компетентні органи дізналися про «Ковчег» і вдарили було на сполох. Мовляв, що ж це таке робиться? Соціально незахищені діти мають бути на обліку, держава спроможна подбати про них, нагодувати й одягти, не потрібні їм «подачки». До того ж, як вважають педагогічно підковані дяді і тьоті, дармова їжа стимулює розвиток неробства. Ірина Гнат ніяк не може погодитися з цим. Вона має підстави для інших висновків.
— Багато дітей соромляться ходити сюди. Ховаються за фіранками автобуса, вбирають голови у плечі. До нас не приходять ті, котрі живуть «за понятіями». Це ті, що просто недоїдають, бо маминої зарплатні не вистачає на якісну їжу. Або батьки пропивають зароблене...
Ірина спочатку не могла збагнути, чому деякі діти надкушують яблуко І... викидають ЙОГО РАЗОМ ІЗ одноразовими ТАРІЛКАМИ ДО СМІТНИКА. ВРЕШТІ здогадалася: ВОНИ ВИРОСЛИ, НЕ ПІЗНАВШИ СМАКУ ЦЬОГО НЕХИТРОГО ФРУКТУ. Тож чи можна «зіпсувати» таких дітей їжею?
Багато підлітків приходять напівроздягненими, у хлопців — проблеми із взуттям. Для таких почали збирати одяг. Але... не сарделькою єдиною. Згодом само собою зародилося спілкування. «А можна, я тут зроблю уроки? У нас вдома холодно». Діти вже самі просяться «під крило» дорослих і ця довіра — чи не найбільше досягнення «Ковчега» та й загалом «Регіонального центру соціальної адаптації». І вже саме життя підказує ідею спеціального стаціонарного притулку соціальної реабілітації, де підлітки могли б добровільно (це — обов’язкова умова!) провести кілька місяців, щоб навчитися самостійно долати життєві проблеми. При цьому вони відвідували б разом із ровесниками звичайні школи. І ось тут уже можна говорити про співпрацю із владою. Начальник служби у справах неповнолітніх облдержадміністрації Володимир Лис й Ігор Гнат порозумілися і навіть домовилися разом працювати над ідеєю такого притулку. Допоки його ще немає, «Ковчег» пропонує дітям із кризових сімей тренінги просто неба.
Групи дітей почергово вивозять на природу, на екскурсії і в невимушеній формі, у перервах між прогулянками і спортивними іграми підказують їм модель поведінки за найскладніших житейських обставин, навіть таких, коли батьки пустилися берега. Найпростіший «вихід» — жебракування із витисканням сльози: «допоможіть голодному...». Володимир Лис розповів мені про одного «професіонала», який випрошував щодня понад 30 гривень, потім знімав стару куртку і йшов собі в пристойному светрі до гриль-бару. Утримував у такий спосіб батьків, які не бажали працювати. А навіщо? Щодня діставали від сина пайку.
Кожному своє. На «Ковчег» такі зазвичай не приходять. Він розрахований на дітей, які дістають сардельку вкупі з ласкою, добротою, розумінням. І нехай «Ковчег» опікується лише кількома десятками дітей, однак його соціальна сім’я — цілком реальна і постійна. Хоча прикро, що «Ковчег» існує за сприяння міжнародних доброчинних інституцій. А де ж наші добродії? Всі пішли на вибори?
...Ми всі — в одному човні
«Чим у Гната хата багата», — так називалася стаття про «соціальну сім’ю», що її було опубліковано в газеті «Голос України» від 6 червня 2000 р. Про тих, хто опинився в «сім’ї» після житейських катастроф, Ігор Гнат міг би написати наукову працю про те, як долати життєві кризи. Може, ще напише. А поки що він надто заклопотаний програмами виживання для тих, кому суспільство дає так мало шансів. Як «санітар» Ігор Гнат десять років тому протягнув руку тим, хто виходить із місць позбавлення волі «в нікуди».(Не таємниця, що на більшість учорашніх «зеків» чекає одна дорога). Ігор Гнат зайняв ту нішу в соціумі, де ніхто, окрім нього, поки що не може перебувати. Пробували і ... зазнавали невдачі. Бо надто вже тяжка ноша, надто багато християнської жертовності потребує служіння «пропащим». Ігор Гнат робить свою справу мовчки, не афішуючи, не надто розраховуючи на державні чинники, і все-таки суспільство (в особі тих чи інших чиновників) ніяк не йме віри в його лицарство. Державна «допомога» ходить за ним назирці і чатує...
Десять років тому журналіст Ігор Гнат почув розмову двох хлопчиків-сиріт, які повернулися із зони «в нікуди». Защеміло серце. Спробував створити притулок для таких у Сколівському районі. Тоді ж і розпочався його «діалог» з владою. Прийшов до Гната депутат сільської ради і попросився... в начальники. Помста за неотриману посаду була жорстокою: притулок спочатку закрили, а потому — пограбували все його майно. Наступний «діалог» із посадовцями відбувся у Бродівському районі, де нині на території колишньої військової частини розташований притулок. За розпорядженням тодішнього голови районної ради (нині він — народний депутат), у притулку серед зими від’єднали електропостачання. Зиму провели без світла і тепла, вимурували пічку, збилися всі до одної кімнати. Ледь оговталися, а через три роки — нове випробування: через коротке замикання під час негоди база згоріла вщент разом із нажитим майном. І знову — усе спочатку.
Допомога благодійних міжнародних структур давно вичерпалася й нині розташований у лісі притулок (його називають об’єкт 580) — на самовиживанні. «Комуна» існує за рахунок власного натурального господарства, дарма, що пенітенціарні установи направляють сюди людей. Очевидно, саме у такому режимі існування є своя вища доцільність: учорашні «зеки» також несуть хреста разом із своїм «татом». І цей їхній спільний «похід» — запорука взаємної довіри. А інакше, чи ж ожило б людське єство в зачерствілому серці вчорашнього злочинця? «Наш Ігор Зеновійович дає нам хліб насущний і не дорікає, що ми ще не маємо сили на нього заробити. Як добрий батько прощає нам провини наші. Як мудрий батько застерігає від спокуси. Як сильний батько захищає від лукавого. Коли його авто стоїть на подвір’ї, я дихаю легко від почуття захищеності».
(Із листа Л. Волянської, мешканки об’єкта № 580).
Добро породжує добро. Дорослі «сирітки», що проживають під Бродами, вирішили частину вирощеного врожаю передавати дітям на «Ковчег». Натомість зможуть скористатися дитячим автобусом і вирушити в подорож замками Львівщини. Не буває на світі безнадійно пропащих, будь-яку крижину можна розтопити добром, — така неписана філософія «сім’ї».
До слова, кошти від міжнародних благочинних структур просто так не з’являються. Ігор Гнат почав отримувати фінансування вже тоді, коли вклав у проекти порятунку грішних душ багато власних коштів і праці, а головне — дійового милосердя. На ідею кризового центру для жінок, які потерпають від насильства, його «надихнули» сльози. Молода жінка їхала в тролейбусі й гірко плакала, — її скривдив власний чоловік. Ігор для початку вчинив по-чоловічому: надавав стусанів кривднику. Потому спробував створити антикризовий центр для тих жінок, які потерпають від насильств у сім’ї. Достатніх коштів для реалізації ідеї так і не знайшлося, так само, як і для притулку для бездомних. Тут потрібна участь владних структур. На заваді стали, зокрема й «професійні грантозбирачі», які вміють писати проекти і головне — голосно рапортувати про їх виконання. З такими Ігорю Гнату — не по дорозі. Він продовжує голіруч кидатися навперейми будь-якій кривді, яка, схоже, сама стукає в його серце і волає про допомогу. А вже потім знаходяться і партнери, і кошти.
Ігор, зокрема, нікому не рапортує про визволення співвітчизниць із зарубіжного сексуального рабства. Його, до прикладу, знаходять зарубіжні журналісти, вони ж фінансують поїздку. Ігор виїжджає на місце і визволяє жертву різними шляхами — аж до викрадення із борделю. Повернув додому 19 обманутих співвітчизниць — «без інтерв’ю»...
Ось зараз він загорівся новою ідеєю. Хоче навчити вихованців інтернатів мистецтву жити. Відомо, що інтернатські діти виходять у доросле життя геть не пристосованими до нього. Виростали на готовому, отже, позбавлені елементарних побутових навичок.
— Ми наймемо приміщення для чотирьох дівчат і чотирьох хлопців. Наші соціальні працівники навчать їх готувати їсти, шити й прибирати, підкажуть, де і чого можна навчитися, врешті, допоможуть знайти роботу, — ділиться Ігор Гнат. — Наступного року наші підопічні повинні внести 25 відсотків на своє утримання, ще через рік — 50 відсотків. Так вони поступово адаптуються до дорослого життя.
Якби я не мала нагоди поспілкуватися із завсідниками об’єкта 580 чи «Ковчегу», може, засумнівалась би в реальності романтичного проекту новітнього «Ноя». Але підстав для недовіри немає. Нині найбільший скептик може пересвідчитися, що корабель пливе своїм курсом і кидає рятівні рятувальні круги. А у відкритому просторі є місце й для інших кораблів, інших капітанів...
Львівська область.
